Вогнем і мечем, стр. 60

Він махнув козакам, аби продовжували, і, повернувшись, неквапно обійшов усе подвір’я, уважно обдивився всі кутки, перейшов по мосту рів і пройшовся уздовж частоколу, перевіряючи, як добре вартові стережуть садибу.

Перший вартовий спав; другий, третій і четвертий теж.

Вони й без того втомилися з дороги, отож, заступивши напідпитку на пост, одразу ж позасинали.

– Можна б навіть кого з них викрасти, щоб людину для услужіння мати, – буркнув пан Заглоба.

Сказавши це, він повернувся на подвір’я, знову зайшов у зловісні сіни, заглянув до Богуна і, пересвідчившись, що отаман не подавав ніяких ознак життя, підійшов до дверей Олени, відчинив їх тихенько і ввійшов до кімнати, з якої чути було немовби тиху молитву.

Це була кімната князя Василя; Олена, одначе, була з ним, тому що біля князя почувалася в більшій безпеці. Сліпий стояв на колінах перед освітленим лампадкою образом Святої Пречистої, Олена – поряд; обоє вголос молилися. Помітивши Заглобу, вона перевела на нього переляканий погляд. Заглоба приклав палець до губів.

– Панно! – сказав він. – Я друг Скшетуського.

– Спаси! – прошепотіла Олена.

– Для того сюди і прийшов. Покладись на мене.

– Що я маю робити?

– Треба тікати, поки цей диявол у безпам’яті.

– Що я маю робити?

– Одягніться чоловіком і вийдіть, коли постукаю.

Олена вагалася. Сумнів промайнув у її погляді.

– Чи можу я довіритися вашій милості?

– А що вам залишається?

– Вірно. Це вірно. Та покляніться ж, що не ошукаєте.

– З глузду з’їхали, панно, чи що! Одначе якщо бажаєте, поклянуся. Ось вам Господь і святий хрест! Тут – погибель, порятунок у втечі.

– Це правда, це правда.

– Швидше ж переодягніться й чекайте.

– А Василь?

– Який Василь?

– Брат мій божевільний, – сказала Олена.

– Вам загрожує загибель, не йому, – відповів Заглоба. – Якщо він божевільний, так він для козаків святий. Мені здалося, вони його пророком вважають.

– Вірно. І перед Богуном на ньому немає вини.

– Доведеться його залишити, інакше ми пропали, а пан Скшетуський разом з нами. Покваптеся, панно.

Із цими словами пан Заглоба вийшов і попрямував до Богуна.

Отаман був блідий і слабий, очі його, одначе, були розплющені.

– Ліпше тобі? – запитав Заглоба.

Богун хотів щось сказати, але не зміг.

– Говорити не можеш?

Богун поворушив було головою, підтверджуючи, що не може, але на обличчі його зразу ж з’явилося страждання. Як видно, рани від руху заболіли.

– Значить, ти і крикнути не зможеш?

Богун поглядом підтвердив, що не зможе.

– І поворухнутися теж?

Той же самий знак.

– Воно й ліпше, бо не будеш ні говорити, ні кричати, ні ворушитися, поки я з князівною в Лубни поскачу. Якщо я її в тебе не вкраду, нехай мене стара баба в ручному жорні на коров’ячу крупу змеле. Ти що, ракаліє, вважаєш, що з мене не досить твоєї компанії, що я далі буду чоломкатись із хамом? Ох, негідник! Ти, значить, думав, що заради твого вина, твоєї пики і твоїх мужицьких амурів я на вбивство піду і до бунтівників із тобою перекинуся? Ні, не бувати цьому, вродливцю!

У міру того як пан Заглоба пишно промовляв, чорні очі отамана розширювалися все дужче й дужче. Чи снилося йому це? Чи відбувалося насправді? Чи пан Заглоба корчив із себе дурня?

А пан Заглоба продовжував:

– Чого ти баньки, як кіт на сало, вилупив? Думаєш, я жартую? Може, накажеш у Лубнах кому поклонитися? Може, тобі звідтіля прислати лікаря? А може, ката у князя, нашого володаря, замовити?

Бліде лице отамана зробилося страшним. Він зрозумів, що Заглоба не жартує, і в очах його сяйнули блискавки відчаю і люті, а кров прихлинула до щік. Нелюдським зусиллям козак трохи підвівся, і з уст його зірвався крик:

– Гей, осавул…

Та не закінчив, бо пан Заглоба миттю схопив його ж власний жупан і обмотав йому голову, після чого звалив отамана навзнак.

– Не кричи, тобі шкідливо, – тихо примовляв він, важко сопучи. – А то завтра голова розболиться, а я, як добрий друг, про тебе дбаю. Вже буде тобі й тепло, і заснеш солодко, і горлянку не надірвеш. А щоб пов’язочок не зірвав, я тобі й ручки зв’яжу, а все per amicitiam, [87] щоби добром згадував мене.

Сказавши це, він обкрутив поясом руки козака і затягнув вузол, другим поясом, своїм власним, він зв’язав йому ноги. Отаман уже нічого не відчував, бо знепритомнів.

– Хворому слід лежати спокійно, – бурмотів Заглоба, – і щоби дурниці йому в голову не лізли, а то delirium [88] початися може. Ну, видужуй. Міг би я тебе, звичайно, штрикнути, що, напевно, для мене було б і ліпше, та тільки соромно мені на мужицький кшталт діяти. Інша справа, якщо ти сам до ранку зомлієш, бо таке не з однією свинею траплялося. Бувай же здоровий. Vale et me amantem redama. [89] Може, ще коли й стрінемось, але, якщо я шукатиму цієї зустрічі, нехай з мене шкуру спустять і підхвістя з неї наріжуть.

Після цих слів пан Заглоба вийшов із сіней, пригасив огонь у печі й постукав у кімнату Василя.

– Це ви, ласкава панно?

– Я.

– Ходімо ж, нам би тільки до коней пробратися. Всі перепились, ніч темна. Коли прокинуться, ми вже далеко будемо. Обережно, тут князі лежать!

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, – прошепотіла Олена.

Розділ XIX

Два вершники неквапно й тихо пробиралися через лісистий яр, що сусідив із розлозькою садибою. Ніч зробилася зовсім темною, бо місяць давно зайшов, а небокрай до того ж затягнувся хмарами. В яру за три кроки нічого не можна було розгледіти, отож коні раз по раз спотикались об коріння дерев, що простяглося впоперек дороги. Досить довго вершники їхали з величезною обережністю, і, лише коли показавсь у просвіті лощини відкритий степ, ледве освітлений тьмяним відсвітом місяця, один із вершників прошепотів:

– Уперед!

Вони полетіли, ніби дві стріли, пущені з татарських луків, залишаючи за собою глухий кінський тупіт. Поодинокі дуби, що тут і там стояли край дороги, миготіли як привиди, а вони мчали і мчали без відпочинку й перепочинку, поки коні не прищулили вуха й не почали схропувати від утоми, скачучи все важче й повільніше.

– Нічого не поробиш, доведеться коней стишити, – сказав вершник, який був товщий.

А тут уже й світанок наполохав непроглядну ніч, із темряви почали вимальовуватися широкі простори, блідо окреслюватися степові будяки, віддалені дерева, кургани – в повітря просочувалося все більше й більше світла. Сірі відсвіти лягли на обличчя вершників.

Це були пан Заглоба з Оленою.

– Нічого не поробиш, доведеться коней стишити, – повторив пан Заглоба. – Учора вони пройшли із Чигирина в Розлоги без перепочинку. А коні, вони так довго не витримають, і дай Боже, щоб не попадали з ніг. А ви як, ласкава панно, почуваєтесь?

Тут пан Заглоба подивився на свою супутницю і, не чекаючи відповіді, вигукнув:

– Дозвольте ж, ласкава панно, при світлі дня на вас подивитися. Хо-хо! Це що ж, братова одежа? Нічого не скажеш, ладний із вас, ласкава панно, козачок. У мене такого джури, скільки живу, ще не бувало. Та тільки напевне пан Скшетуський його в мене відніме. А це що таке? О Господи, сховайте ж, ласкава панно, волосся, а то щодо вашої статі ніхто не помилиться.

І дійсно, по плечах Олени спадали хвилі чорного волосся, що розвіялося від швидкої скачки й нічної вогкості.

– Куди ми їдемо? – запитала вона, підбираючи волосся обома руками й намагаючись запхати його під шапку.

– Куди очі дивляться.

– Не в Лубни, значить?

Лице Олени стало тривожним, а в позирку, зверненому до Заглоби, помітне було розбуджене знову недовір’я.

– Бачите, ласкава панно, є в мене свій розрахунок, і покладіться в цій справі на мене. А розрахунок мій ось на якій мудрій максимі ґрунтується: не тікай у той бік, у який за тобою поженуться. Тож якщо за нами в цю хвилину женуться, то в бік Лубен, тому що вчора я привселюдно про дорогу розпитував і Богунові на прощання повідомив, що ми збираємося тікати туди. Ergo: тікаємо в Черкаси. Якщо ж нашу хитрість розкриють, то лише тоді, коли пересвідчаться, що нас на лубенському шляху нема, а на це днів два витратять. Ми ж тим часом опинимося в Черкасах, де зараз стоять польські корогви панів Пивницького й Рудомини. А в Корсуні все гетьманське військо. Зрозуміли, ласкава панно?