Вогнем і мечем, стр. 50
Тим часом як вихор промчав загін утікачів.
Од гуркоту гармат двигтіли стіни корсунських будинків.
Раптом чийсь пронизливий голос заволав просто під вікнами:
– Рятуйся! Хміль убитий! Кречовський убитий! Тугай-бей убитий!
На майдані настав істинний кінець світу. Люди, втративши розум, кидалися в огонь. Намісник упав на коліна й підніс руки до неба.
– Господи всемогутній! Господи великий і справедливий, слава тобі в вишніх!
Захар, убігши з сіней, перервав його молитву.
– А послухай-но, дитино! – закричав він, захекавшись. – Вийди й пообіцяй миргородцям прощення, а то вони збираються йти геть, а як підуть, сюди набрід увірветься!
Скшетуський вийшов у палісадник. Миргородці занепокоєно ходили біля будинку, виявляючи явне бажання залишити пост і накивати п’ятами по шляху, що вів у Черкаси. Страх охопив усе місто. Раз у раз нові загони розбитого війська, немовби на крилах, прилітали з боку Крутої Балки. Тікали у страшенному замішанні селяни, татари, городові козаки й запоріжці. Та головні сили Хмельницького, напевно, ще чинили опір, битву, мабуть, не було ще цілком закінчено, бо гармати гуркотіли з подвоєною силою.
Скшетуський звернувся до миргородців.
– За те, що невсипуще стерегли особу мою, – сказав він урочисто, – не потрібно вам утечею рятуватись, обіцяю заступництво і прощення гетьмана.
Миргородці всі як один познімали шапки, а він, узявшись у боки, гордо позирав на них і на майдан, який усе дужче порожнів. Яка переміна долі! Ось пан Скшетуський, недавній полоненик, якого возили за козацьким військом, стоїть зараз посеред зухвалої козачні володарем серед підданих, шляхтичем серед холопів, панцирним гусаром серед обозників. Він, полоненик, обіцяє милувати, і шапки перед ним ламають, а покаянні голоси благають тим понурим, протяжним, властивим страху та покірності голосом:
– Помилуйте, пане!
– Як сказав, так воно й буде! – відповідає намісник.
Він і справді впевнений в успіху свого клопотання в гетьмана, котрому знайомий, бо неодноразово возив листи від князя Яреми й зумів здобути гетьманську прихильність. Тому і стоїть він, узявшись у боки, і тріумф написаний на лиці його, освітленому відблисками пожежі.
«Ось і закінчилася війна! Ось і розбився вал об пороги! – думає він. – Пан Чарнецький мав рацію: невичерпні сили Речі Посполитої, непохитна могутність її».
А поки він так думав, гордість переповнювала груди його, та не дріб’язкова гордість із приводу очікуваної радості відплати, приниження ворога чи здобуття волі, що ось-ось має настати, і не від того гордість, що перед ним зараз ламають шапки, ні, він відчуває в собі гордість від того, що був сином Речі Посполитої, непереможної, всесильної, об ворота якої всяка злоба, всякі злі наміри, всі удари розбиваються вщент, як пекельні сили об ворота небесні. Він відчував у собі гордість як шляхтич-патріот, підбадьорений у відчаї й не обманутий у вірі своїй. Помсти ж він тепер не жадав.
«Перемогла, як володарка – простить, як мати», – думав він.
Тим часом гарматна канонада перетворилася на безперервний гуркіт.
Кінські копита знову зацокотіли по порожніх вулицях. На майдан, як грім небесний, влетів охляп на коні козак. Він був без шапки, в самій сорочці, із розсіченим шаблею лицем, залитим кров’ю. Примчавши, козак осадив коня, розкинув руки і, хапаючи роззявленим ротом повітря, почав кричати:
– Хміль побив ляхів! Побиті ясновельможні панове й полковники, лицарі й кавалери!
Прокричавши це, він захитався й гепнувся на землю. Миргородці кинулися йому на допомогу.
Пал і блідість поступалися місцем на лиці Скшетуського.
– Що він говорить? – гарячково почав запитувати він Захара. – Що сталося? Не може такого бути. Богом живим клянуся! Не може такого бути!
Тиша! Тільки полум’я гуде на протилежному кінці майдану, з тріском здіймаються снопи іскор, а то й будівля, що догоряє, обвалюється зі стугоном.
Та ось і нові якісь гінці мчать.
– Побиті ляхи! Побиті!
За ними вступає татарський загін – не поспішаючи, тому що оточує піших, як видно, полонених.
Пан Скшетуський не вірить очам своїм. Він ясно розрізняє на полонених мундири гетьманських гусарів, тому сплескує руками й дивним, не своїм голосом уперто повторює:
– Не може бути! Не може бути!
Гуркіт гармат іще не змовк. Битва триває. Одначе по всіх уцілілих вулицях підходять юрми запоріжців і татар. Обличчя їхні чорні, груди тяжко дихають, але йдуть вони чомусь піднесені, пісень співають!
Так воїни можуть повертатися тільки з перемогою.
Намісник зробився блідий, наче мрець.
– Не може бути, – повторює він усе більш хрипко. – Не може бути… Річ Посполита…
Нове видовище приваблює його погляд.
З’являються козаки Кречовського з цілими оберемками знамен. Вони виїздять на середину майдану і жбурляють їх додолу.
Знамена – польські.
Гарматний гуркіт слабшає. Віддалік чути тільки перестук возів, які наближаються. Попереду високий козацький віз, за ним вервечка інших – усі в оточенні жовтошапочних козаків пашківського куреня; вони проїздять повз будинок, який стережуть миргородці. Пан Скшетуський, вглядаючись у полонених на першому возі, дивиться з-під руки, бо його засліплює світло пожежі.
Несподівано він сахається, махає руками, ніби людина, уражена стрілою в груди, а із уст його вивергається страшний, нелюдський крик:
– Ісусе, Маріє! Це ж гетьмани!
І падає на руки Захара. Очі йому застилає пелена, лице напружується і застигає, мов у покійника.
За кілька хвилин три вершники на чолі незліченних полків виїжджали на корсунський майдан. Той, що їхав посередині, одягнений у червоне, сидів на білому коні, підпершись злотосяйною булавою, й дивився гордо, по-королівськи.
Це був Хмельницький. Обабіч їхали Тугай-бей і Кречовський.
Закривавлена Річ Посполита лежала повергнута в порох біля ніг козака.
Розділ XVI
Минуло кілька днів. Небеса, здавалося, обрушилися на Річ Посполиту. Жовті Води, Корсунь, розгром завжди непереможного в боротьбі з козаками коронного війська, полонення гетьманів, страшенна пожежа, що охопила Україну, різанина, нечувані від початку світу звірства – все це скоїлося так несподівано, що люди просто повірити не могли, щоб стільки нещасть одразу могло випасти на долю однієї країни. Дехто й не вірив, дехто закляк од жаху, ті збожеволіли, інші пророкували пришестя антихриста й невідворотно близький Страшний суд. Порушилися всі суспільні зв’язки, всі взаємовідносини, як людські, так і родові. Не діяла ніяка влада, відмінності зникли між людьми. Пекло спустило з ланцюгів усі злочини й пустило їх гуляти світом: убивства, грабунки, віроломство, озвіріння, насильство, розбій, безумство заступили місце старанності, чесності, вірі й совісті. Здавалося, віднині людство вже не добром, а злом житиме, що розбестилися серця й уми, що вважають нині святим донедавна мерзенне, а мерзенним – те, що раніше було святим. Сонце не сяяло більше в небі, позаяк закрите було димами пожарищ, ночами замість зірок і місяця світили підпали. Гріли міста, села, храми, фільварки, ліси. Люди перестали користуватися людською мовою, вони або стогнали, або по-собачому вили. Життя втратило будь-яку ціну. Тисячі й тисячі гинули без нарікання й поминання. А з усіх цих катастроф, смертей, стогонів, димів і пожеж виростала все вище й вище одна людина, стаючи грізною й величезною, майже заслонивши вже світ білий і відкидаючи тінь від моря до моря.
Це був Богдан Хмельницький.
Двісті тисяч озброєних і окрилених перемогами людей були тепер готовими на все, варто було йому поворухнути пальцем. Городові козаки приєдналися до нього в усіх містах. Край од Прип’яті й до рубежів степових був у вогні. Повстання ширилось у воєводствах Руському, Подільському, Волинському, Брацлавському, Київському й Чернігівському. Військо гетьмана зростало з кожним днем. Ніколи ще Річ Посполита не виставляла навіть проти найгрізнішого ворога й половини тих сил, які він мав у своєму розпорядженні. Такої кількості не було і в німецького імператора. Буря переросла всі очікування. Спершу сам гетьман не усвідомлював власної могутності й не розумів, як високо він піднісся. Він поки що декларував стосовно Речі Посполитої лояльність, законослухняність і вірність, бо не усвідомлював, що поняття ці, як нічого не варті, вже міг топтати. Одначе в міру розвитку подій зміцнювався в ньому й той безмірний, підсвідомий егоїзм, якого не знала історія. Відчуття зла й добра, злочину й доброчесності, насильства і справедливості змішалися в поняттях Хмельницького в одно з відчуттям власної кривди й користолюбства. Той був для нього доброчесним, хто тримав його сторону; той злочинець, хто йому суперечив. Він готовий був і сонцю дорікати, вважаючи особистим проти себе злочинним заміром, якщо воно не світило тоді, коли йому, Хмельницькому, бувало це необхідно. Людей, події та цілий світ він підганяв до власного «я». І, незважаючи на всю хитрість, на все лицемірство гетьмана, були якісь дивовижні благі наміри в такому його підході. З них випливали не тільки всі його гріхи, але й учинки добрі, бо наскільки не знав він удержу в знущаннях і жорстокості щодо ворога, настільки вмів бути вдячним за всі, хай навіть випадкові послуги, особисто йому надані.