Вогнем і мечем, стр. 45

Лишались іще німці, з котрими впоратися було важче, бо регімент складався з тисячі старих жовнірів, які мали досвід багатьох воєн.

Щоправда, бравий Флік загинув од руки Кречовського, та із командирів у регіменті лишився Йоганн Вернер, підполковник, ветеран німецької війни.

Кречовський був майже впевнений у перемозі, позаяк німецькі байдаки зусібіч оточені були козацькими, та він хотів зберегти для Хмельницького такий чималий загін незрівнянної й чудово озброєної піхоти; ось чому задумав він вступити з німцями в переговори.

Якийсь час здавалося, що Вернер не буде опиратися, він спокійно вів бесіду з Кречовським і уважно вислуховував усі обіцянки, на котрі віроломний полковник не скупився. Недоотриману платню мало бути негайно й за час, що минув, і за рік наперед повністю видано. Через рік кнехти, за їхнього бажання, могли піти хоча б навіть і до коронного табору.

Вернер, вдаючи, що обмірковує запропоноване, сам тим часом тихо наказав човнам спливтися таким чином, щоб утворилося тісне кільце. По колу цього оточення в повному бойовому строю, з лівою ногою, для провадження пострілу виставленою вперед, і з мушкетами біля правої кульші, вишикувалася стіна піхотинців, людей високих і сильних, одягнених у жовті колети й такого ж кольору капелюхи.

Вернер з оголеною шпагою в руці стояв у першій шерензі й зосереджено розмірковував.

Нарешті він підвів голову.

– Herr Hauptmann! [72] – сказав він. – Ми згодні!

– І тільки виграєте на новій службі! – радісно вигукнув Кречовський.

– Але за умови…

– Згоден на будь-яку.

– Якщо так, то гаразд. Наша служба Речі Посполитій завершується в червні. З червня ми служимо вам.

Прокляття зірвалося було з уст Кречовського, одначе він стримався.

– Чи не жартуєте ви, пане лейтенант? – запитав він.

– Ні! – флегматично відповів Вернер. – Солдатський обов’язок вимагає від нас не порушувати договору. Служба завершується в червні. Хоча ми й служимо за гроші, та зрадниками бути не бажаємо. Інакше ніхто не захоче нас наймати, та й ви самі не довірятимете нам, бо хто поручиться, що в першій же битві ми знову не перейдемо на бік гетьманів?

– Чого ж ви тоді хочете?

– Щоб нам дали піти.

– Не буде цього, божевільний чоловіче! Я вас усіх до одного перебити звелю.

– А своїх скільки втратиш?

– Жоден з ваших не втече.

– А від вас і половини не залишиться.

Обидва говорили правду, тому Кречовський, хоча флегматичність німця всю кров розпалила в ньому, а лють ледве не душила, бою починати не хотів.

– Поки сонце не піде із затоки, – крикнув він, – подумайте! Потім, знайте, звелю курки торкнути.

І поспішно відплив у своєму човнику, щоб обговорити стан із Хмельницьким.

Потяглися хвилини очікування. Козацькі байдаки оточили щільним кільцем німців, які зберігали спокій, що є властивим тільки для бувалих і дуже досвідчених солдатів перед лицем небезпеки. На загрози та образи, що лунали з козацьких байдаків, відповідали вони зневажливою мовчанкою. Справді переконливий вигляд мав цей спокій у порівнянні з безупинними спалахами люті козаків, які, грізно потрясаючи піками і пищалями, скрегочучи зубами й лаючись, нетерпляче очікували сигналу до бою.

Тим часом сонце, скочуючись із південного боку неба до західного, потихеньку забирало свої золоті відблиски з річки, що поступово поринала в тінь.

Нарешті залишилася тільки тінь.

Тоді заспівали сурми, й одразу ж голос Кречовського прокричав оддалік:

– Сонце зайшло! Надумали?

– Так! – відповів Вернер і, обернувшись до солдатів, змахнув оголеною шпагою. – Feuer! [73] – скомандував він спокійним, флегматичним голосом.

І гримнуло! Плескіт тіл, які падали у воду, нестямні крики й кваплива стрілянина відповіли голосам німецьких мушкетів. Гармати, підвезені до берега, басовито подали голос і почали вивергати на німецькі човни ядра. Дими зовсім затягли ріку. Серед зойків, гуркоту, свисту татарських стріл, тріскотні пищалей і самопалів злагоджені мушкетні залпи давали знати, що німці боротьби не припиняють.

Перед заходом сонця битва все ще кипіла, та справа йшла до завершення. Хмельницький разом із Кречовським, Тугай-беєм і півтора десятками отаманів під’їхав до самого берега оглянути битву. Роздуті ніздрі його втягували пороховий дим, а слух із насолодою сприймав крики німців, яких топили і вбивали.

Всі три воєначальники дивилися на цю різанину, як на видовище, котре до всього було їм доброю прикметою.

Битва стихала. Постріли змовкли, зате все гучніші поклики козацького тріумфу здіймалися до небес.

– Тугай-бею! – сказав Хмельницький. – Це день першої перемоги.

– А ясир де? – огризнувся мурза. – Не потрібні мені такі перемоги!

– Ти їх на Украйні візьмеш. Стамбул і Галату переповниш своїми полонениками!

– А хоч і тебе продам, якщо більше нікого буде!

Сказавши це, дикий Тугай зловісно засміявся і трохи згодом додав:

– Одначе я охоче взяв би цих франків.

Тим часом битва стихла зовсім. Тугай-бей повернув коня до табору, за ним рушили інші.

– Тепер на Жовті Води! – вигукнув Хмельницький.

Розділ XV

Намісник, чуючи звуки битви, з хвилюванням чекав її завершення, вирішивши спочатку, що Хмельницький воює з усією гетьманською раттю.

Одначе під вечір старий Захар розповів, як усе було насправді. Звістка про зраду Кречовського та знищення німців зовсім приголомшила молодого лицаря, вона була передвістям майбутніх зрад, а намісник чудово знав, що гетьманське військо складається здебільшого з козаків.

Пригнічення намісника множилися, і радість у запорізькому стані додавала їм тільки гіркоти. Все складалося щонайгірше. Про князя нічого не було чути, а гетьмани, як видно, зробили страшенну помилку, бо, замість того щоб рушити з усім військом до Кодака чи принаймні очікувати ворога в укріплених таборах на Україні, вони розділили свої війська й самі себе послабили, створивши таким чином безмежні можливості для віроломства і зрадництва. Серед запоріжців, щоправда, вже й раніше ходили розмови про Кречовського і про окрему військову експедицію під керівництвом Стефана Потоцького, одначе намісник не хотів цим чуткам вірити. Він вважав, що йдеться всього лиш про посилені передові загони, котрі в потрібний момент буде відведено назад. А втім, усе сталось інакше. Хмельницький завдяки зраді Кречовського примножив своє військо декількома тисячами жовнірів, а над молодим Потоцьким нависла страшна небезпека. Його, позбавленого допомоги й заблуканого в степах, Хмельницький міг тепер легко оточити й розбити.

Страждаючи від ран, змучений переживаннями, Скшетуський у безсонні ночі свої втішався тільки думкою про князя. Зірка Хмельницького неминуче померкне, коли підніметься у своїх Лубнах князь. Хто знає, чи не з’єднався він уже з гетьманами? І нехай значними були сили Хмельницького, і нехай кампанія починалася вдало, і нехай із ним ішов Тугай-бей, а коли треба, обіцяв прийти на допомогу й сам «цар» кримський, Скшетуський навіть і гадки не допускав, що це сум’яття може тривати довго, що один козак здатний розхитати всю Річ Посполиту і зламати грізну міць її. «Біля порогів українних вал цей розіб’ється», – думав намісник. Та й чи не так закінчувалися вони, всі козацькі заколоти? Спалахнувши, ніби полум’я, вони згасали за першої ж сутички з гетьманами. Так воно було досі. Коли з одного боку хапалося за зброю гніздо низових хижаків, а з другого – держава, береги якої омивали два моря, розв’язку передбачити було легко. Гроза не може тривати безкінечно, а значить, вона мине і має розгодинитись. Усвідомлення цього підтримувало пана Скшетуського і, можна сказати, було для нього живодайним, бо що не кажи, а мучив його тягар такий нестерпний, якого досі йому в житті жодного разу відчути не довелося. Гроза, хоч і мине, може знищити ниви, зруйнувати житла і завдати непоправної втрати. Адже через неї, через цю грозу, він сам ледве не поплатився життям, позбувся сил і втрапив до осоружної неволі саме тоді, коли воля для нього є важливішою за саме життя. Як же в такому разі від сум’яття могли вберегтися істоти куди більш слабкі і захистити себе не здатні? Як там Олена в Розлогах?