Вогнем і мечем, стр. 31

– Налийте ж собі, ваша милість, іще.

– Наллю, наллю. Не в шинках такий продають.

– А чи не цікавилися ви, добродію, як звати оту шляхтянку, з якою Богун одружуватися зібрався?

– А на біса мені, вельмишановний наміснику, її ім’я! Знаю тільки, що коли вона Богунові роги наставить, то буде пані оленицею величатися.

Намісник відчув величезне бажання зацідити пану Заглобі у вухо, а той, нічого не помітивши, продовжував:

– Ох, і красунчиком був я змолоду! Розповів би я вам, за що муки в Галаті прийняв! Бачите дірку в лобі? Доволі буде, якщо скажу, що її мені євнухи в сералі тамтешнього паші пробили.

– А говорили, що куля розбійницька!

– Говорив? Правду говорив! Усякий турчин – розбійник. Господь не дасть збрехати!

Подальшу бесіду було перервано появою Зацвілиховського.

– Ну, пане намісник, – сказав старий хорунжий, – байдаки готові, гребці у вас люди вірні; вирушайте ж із Богом, хоч зараз, якщо бажаєте. А ось і листи.

– Тоді я звелю йти людям на берег.

– У які ж краї ви, ваша милість, зібралися? – поцікавився пан Заглоба.

– На Січ.

– Гаряче там буде вам.

Одначе намісник попередження цього вже не чув, тому що вийшов із дому на подвір’я, де при конях перебували козаки, зовсім уже готові в дорогу.

– У сідло й до берега! – скомандував пан Скшетуський. – Коней перевести на човни й чекати мене.

У будинку тим часом старий хорунжий сказав Заглобі:

– Чув я, що ви, добродію, з полковниками козацькими злигалися та пиячите з ними.

– Pro publico bono, ваша милість хорунжий.

– Бистрі розумом ви, добродію, і його у вас більше, ніж сорому. Хочете козаків in poculis [57] привернути до себе, щоб, як переможуть, друзями вашими були.

– А що ж! Мучеником турецьким бувши, козацьким стати не кваплюся, й нема в тому нічого дивного, бо два грибочки доведуть до гробочка. В розумінні ж сорому, так я нікого не запрошую випивати його зі мною – сам же й вип’ю, і, дасть Бог, він мені не менше меду оцього до смаку прийдеться. Заслуга – вона, як масло, нагору спливе.

У цей момент повернувся Скшетуський.

– Люди вже виступили, – сказав він.

Зацвілиховський налив по чарці.

– За щасливу поїздку!

– І благополучне повернення! – додав пан Заглоба.

– Пливти вам легко буде, вода безберега.

– Сідайте ж, вельмишановні панове, доп’ємо. Невелике барильце ж бо.

Вони сіли й розлили мед.

– Цікаві краї побачите, ваша милість, – говорив Зацвілиховський. – Ви вже пану Гродзіцькому в Кодаку від мене поклоніться! От жовнір так жовнір! На самому краю світу сидить, вдалині від нагляду гетьманського, а порядок у нього, дай Боже такому в усій Речі Посполитій бути. Я ж бо знаю і Кодак, і пороги. Бувало, туди частіш їздили, й туга просто душу обступає, як подумаєш, що все це минуло, минуло, а тепер…

Тут хорунжий підпер сиву свою голову й глибоко замислився. Зробилося тихо, чулося тільки цокання у воротах: це останні люди Скшетуського виходили на берег до байдаків.

– Боже мій! – мовив, очунявши від роздумів, Зацвілиховський. – Хоча чвари й не стихали, а раніше ліпше було. Як зараз пам’ятаю, під Хотином, двадцять сім років тому! Коли гусари під рукою Любомирського йшли в атаку на яничарів, так молодці за своїм валом шапки підкидали і кричали Сагайдачному, аж земля тряслася: «Пусти, батьку, з ляхами вмирати!» А зараз? Зараз Низ, якому форпостом християнства належить бути, впускає татар у межі Речі Посполитої, щоби накинутися на них, коли будуть із награбованим повертатися. Куди там! Іще гірше: Хмельницький із татарами знюхується, щоб християн за компанію вбивати…

– Випиймо ж із горя! – перервав Заглоба. – Ну й мед!

– Дай же, Господи, померти швидше, щоб усобиці не бачити, – продовжував старий хорунжий. – Взаємні гріхи доведеться кров’ю змивати, але не буде це кров спокути, позаяк брат брата вбивати буде. Хто на Низу? Русини. А хто у війську князя Яреми? Хто в шляхетських загонах? Русини. А в коронному стані хіба мало їх? А я сам хто такий? Гей, злощасна Украйно! Кримські нехристи закують тебе в ланцюги, і на турецьких галерах гребти будеш!

– Та не побивайтеся так, пане хорунжий! – сказав Скшетуський. – А то нас просто сльоза проймає. Може, ще й сонечко зійде!

Але сонце саме заходило, й останні промені його лежали червоними відсвітами на білій голові хорунжого.

У місті дзвонили до вечерні та до похвальної.

Вони вийшли. Пан Скшетуський вирушив до костьолу, пан Зацвілиховський до церкви, а пан Заглоба до Допула у Дзвонецький Кут.

Уже зовсім смеркло, коли всі троє знову зійшлися біля пристані на березі Тясмину. Люди Скшетуського сиділи по байдаках. Веслярі ще переносили вантаж. Холодний вітер тягнув у бік недалекого гирла, де річка впадала у Дніпро, ніч збиралася бути не дуже погожою. При світлі багаття, котре палало на березі, вода в річці криваво поблискувала і, здавалося, з неймовірною швидкістю неслася кудись у невідому пітьму.

– Ну, в добру путь! – сказав хорунжий, сердечно потискуючи руку молодикові. – Будьте, ваша милість, насторожі.

– Буду старатися. Дасть Бог, скоро побачимося.

– Тепер, мабуть, у Лубнах або в княжому війську.

– Значить, ви, ваша милість, остаточно до князя зібрались?

– А що ж? Війна так війна!

– Бувайте здорові, пане хорунжий.

– Бережи вас Бог!

– Vive valeque! [58] – кричав Заглоба. – А якщо вода аж до Стамбула вас, добродію, донесе, султану кланяйтесь. А ні – так біс із ним!.. Ох і добрячий був медок!.. Брр! А тут не тепло!

– До побачення!

– До скорого!

– Бог вам на поміч!

Заскрипіли весла, хлюпнули водою, і байдаки відпливли. Вогонь на березі почав швидко даленіти. Довго ще бачив Скшетуський громіздку постать хорунжого, освітлену полум’ям багаття, і незрозуміла туга стиснула зненацька груди його.

Несе човни вода, несе, та тільки відносить од доброзичливих сердець, од коханої та від рідних країв, односить невблаганно, як доля, в краї дикі, в пітьму…

Із тясминового гирла випливли на Дніпро.

Вітер свистів, весла видавали одноманітний і тужливий звук. Веслярі затягли пісню:

Скшетуський закутався в бурку і влігся на постіль, улаштовану для нього жовнірами. Він почав думати про Олену, про те, що вона все ще не в Лубнах, що Богун залишився, а от він поїхав.

Побоювання, недобрі передчуття, тривога злетілися до нього, ніби ворони. Він спробував було впоратися з ними, та втомився, думки почали плутатися, дивно якось змішалися з посвистом вітру, з плескотом весел, з піснями рибалок, і він заснув.

Розділ IX

На ранок пан Скшетуський прокинувся бадьорим, здоровим і повеселілим. Погода стояла чудова. Вода, що широко розлилася, брижилась од легкого й теплого вітерця.

Береги, сховані туманом, зливалися з поверхнею вод ув одну неозору рівнину. Редзян, прокинувшись і протерши очі, навіть злякався. Він здивовано подивився навсібіч і, не побачивши ніде берега, сказав:

– Господи! Мосьпане, невже ми на море випливли?…

– Це така річка широка, не море, – відповів Скшетуський, – а берег побачиш, як туман розсіється.

– Я так гадаю, що незабаром нам і в Туреччину їхати доведеться?

– І поїдемо, коли звелять. А подивись-но: ми тут не самі…

У доступному для огляду просторі виднілося більше десятка дубасів, або тумбасів, і вузьких чорних козацьких човнів, які були обшиті очеретом і зазвичай називалися чайками. Частина цих суденець пливла за течією, їх зносила прудка вода, частина – працьовито забиралася вгору по ріці, змушувана веслами і парусом. Одні везли в побережні міста рибу, віск, сіль і сушені вишні, інші поверталися з місць населених, навантажені запасами провіанту для Кодака і товарами, що мали попит на Крамному базарі в Січі. Дніпровські береги за гирлом Псла вже були зовсім безлюдні, і тільки де-не-де по них біліли козацькі зимівники; річка була ніби великим шляхом, що з’єднував Січ із рештою світу, тому й рух на ній був доволі значний, особливо коли весняна вода полегшувала судноплавство і коли навіть пороги, за винятком Ненаситця, робилися для суден, що пливли вниз по річці, переборними.