Вогнем і мечем, стр. 144

– Я не тільки вас, а й інших послів, яких до мене шлють, так приймаю.

Хмельницький говорив правду: дійсно, до нього, ніби до удільного князя, вже посилали посольства. Повертаючись із Замостя під враженням виборів, пригнічений звістками про поразки, завдані литовським військом, гетьман куди як скромніше про себе мислив, але, коли Київ вийшов назустріч йому з прапорами і вогнями, коли академія вітала його словами: «Tamquam Moisem, servatorem, salvatorem, liberatorem populi de sevitute lechica et bono omine Bohdan» [181] – Богом даний, коли, нарешті, його назвали «illustrissimus princeps», [182] – тоді, за словами сучасників, «загордився цим звір дикий». Силу свою відчув і твердий ґрунт під ногами, чого раніше йому бракувало.

Чужоземні посольства були безмовним визнанням як його могутності, так і незалежності; незмінна дружба татар, оплачувана більшістю здобичі та нещасним ясиром, що його цей народний вождь дозволив брати з числа свого народу, дозволяла розраховувати на підтримку проти будь-яких ворогів; тому-то Хмельницький, який іще під Замостям визнавав королівську владу і волю, нині, пойнятий гординею, упевнений у своїй силі, бачачи пануючий у Речі Посполитій розбрід і слабкість її проводирів, готовий був підняти руку й на самого короля, тепер уже мріючи в глибині темної своєї душі не про козацькі вольності, не про повернення Запоріжжю колишніх привілеїв, не про справедливість до себе, а про удільну державу, про князівську шапку і скіпетр.

Він почував себе хазяїном України. Запорізьке козацтво стояло за нього: ніколи, ні під чиєю владою не купалося воно в такому морі крові, не мало такої багатої здобичі; дикий за натурою своєю народ тягся до нього – адже, коли мазовецький або великопольський селянин безмовно гнув спину під ярмом насильства, що в усій Європі дісталося на долю «нащадків Хама», українець разом зі степовим повітрям усмоктував любов до волі настільки ж безмежної, дикої та буйної, як самі степи. Охота було йому ходити за панським плугом, коли його погляд губився в пустелі, Господом, а не паном даній, коли з-за порогів Січ закликала його: «Кинь пана і йди на волю!», коли жорстокий татарин учив його воювати, привчав погляд його до пожеж і крові, а руку – до зброї?! Чи не краще було розбійничати під рукою Хмеля і панів різати, ніж ламати перед підстаростою шапку?…

А ще народ ішов до Хмеля тому, що хто не йшов, той потрапляв у полон. У Стамбулі за десять стріл давали невільника, за лук, загартований у вогні, – трьох, така велика кількість полонеників була. Тому в черні не залишалося вибору – і лише дивна з тих часів збереглася пісня, котру довго ще виспівували по хатах із покоління в покоління, дивна пісня про цього вождя, прозваного Мойсеєм: «Ой щоб того Хмеля перша куля не минула!»

Зникали з лиця землі містечка, міста й села, країна збезлюділа, перетворилась на руїни, на суцільну рану, що її не могли загоїти століття, але цей вождь і гетьман цього не бачив або не хотів бачити – він ніколи нічого не помічав далі своєї особи, – і міцнів, і годувався вогнем і кров’ю, і, змучений страшенним самолюбством, губив власний народ, власну країну; і от тепер увозив комісарів у Переяслав під калатання дзвонів і грім гармат, як удільний владика, господар, князь.

Похнюпивши голови, їхали в лігвище лева комісари, і останні іскри надії гаснули в їхніх серцях, а тим часом Скшетуський, що рухався за другим рядом саней, невідривно розглядав полковників, що прибули з Хмельницьким, думаючи побачити серед них Богуна. Після марних пошуків на берегах Дністра, що закінчилися за Ягорликом, у душі пана Яна, як єдиний і останній засіб, визрів намір відшукати Богуна і викликати його на смертний двобій. Бідолашний наш лицар розумів, звичайно, що в цьому пеклі Богун може зарубати його без усякого бою чи віддати татарам, але він кращої був про отамана думки: знаючи його мужність і невтримну відвагу, Скшетуський майже не сумнівався, що, поставлений перед вибором, Богун не відмовиться від двобою. І тому виношував у своїй змученій душі цілий план, як зв’яже отамана клятвою, щоб у разі смерті його той відпустив Олену. Про себе Скшетуський уже не піклувався: припускаючи, що козак у відповідь йому скаже: «А коли я загину, нехай вона ні моєю, ні твоєю не буде», – він готовий був і на це погодитися й у свою чергу дати таку ж клятву, аби вирвати її з вражих рук. Нехай вона до кінця днів своїх знайде спокій у монастирських стінах… Він теж спершу на полі битви, а потім, якщо не доведеться загинути, у монастирській келії пошукає заспокоєння, як шукали його в ті часи всі згорьовані душі. Шлях такий здавався Скшетуському прямим і ясним, а після того як під Замостям йому одного разу підказали думку про двобій із отаманом, після того як пошуки князівни в придністровських болотах закінчилися невдачею, – то і єдино можливим. З цією метою, не зупиняючись на відпочинок, він поспішив із берегів Дністра навздогін за посольством, сподіваючись або в оточенні Хмельницького, або в Києві знайти суперника, тим паче що, за словами Заглоби, Богун мав намір їхати в Київ, вінчатися там при трьохстах свічах.

Одначе марно тепер Скшетуський видивлявся його між полковників. Зате він побачив чимале число інших, ще з минулих, мирних, часів знайомців: Дедялу, котрого зустрічав у Чигирині, Яшевського, що приїжджав із Січі послом до князя, Яроша, колишнього сотника Яреми, Грушу, Навколопальця і багатьох інших, і вирішив у них розвідати, що вдасться.

– Упізнаєте давніх знайомих? – запитав він, під’їжджаючи до Яшевського.

– Я вас у Лубнах бачив, ви князя Яреми лицар, – відповів полковник. – Разом, пам’ятаю, пили-гуляли. Що князь ваш?

– Живий і здоровий, дякувати Богу.

– Це поки весна не настала. Вони ще не зустрічалися з Хмельницьким, а зустрінуться – одному живим не бути.

– Яка буде воля Божа.

– Ну, нашого батька Бог не залишить. Не бувати більше вашому князеві на татарському березі в себе в Задніпров’ї. У Хмеля багато козаків, а в Яреми що? Добрий він жовнір, але й наш батько не гірший. А ви що, більше в князя не служите?

– Я з комісарами їду.

– Що ж, радий давнього знайомця бачити.

– Коли раді, зробіть мені послугу, вік буду вам вдячний.

– Яку послугу?

– Скажіть мені, де Богун, знаменитий той отаман, що колись у переяславському полку служив, а нині серед вас вище звання мати мусить?

– Замовкніть! – із погрозою закричав Яшевський. – Ваше щастя, що ми давні знайомці й пили разом, а то б я вас оцим от буздиганом на сніг уклав негайно.

Скшетуський подивився на нього здивовано, але, позаяк сам на рішення був швидкий, стис у руці пернача.

– Ви у своєму розумі?

– Я-то у своєму і лякати вас не маю наміру, але такий був відданий Хмелем наказ: хто б із ваших, нехай комісар навіть, про що не запитав, – убивати на місці. Я не виконаю наказу, інший виконає, тому і попереджаю – з доброї до вас ласки.

– Так у мене ж інтерес приватний.

– Байдуже. Хміль нам, полковникам, наказав і іншим звелів передати: «Убивати всякого – хоч про дрова, хоч про гній запитають». Так і скажіть своїм.

– Дякую за добру пораду, – відповів Скшетуський.

– Це я тільки вас застеріг, а будь-якого іншого ляха уклав би без слова.

Вони замовкли. Поїзд уже досяг міських воріт. По обидва боки дороги і на вулицях юрбилася чернь і озброєні козаки, що у присутності Хмельницького не сміли обрушити на сани прокляття та грудки снігу, а лише проводжали комісарів похмурими поглядами, стискаючи кулаки або руків’я шабель.

Скшетуський, вишикувавши драгунів по четверо, з гордо піднесеною головою спокійно їхав по широкій вулиці, не звертаючи ніякої уваги на грізні погляди з’юрмленого навколо люду, і лише думав, скільки йому буде потрібно самозречення, витримки і християнського терпіння, щоб здійснити задумане і не потонути з перших же кроків у цьому океані злоби та ненависті.

Розділ XVIII

Наступного дня комісари довгу тримали раду: чи відразу вручити Хмельницькому королівські дарунки, чи почекати, поки він виявить більше смиренності й хоч краплю каяття? Зрештою вирішили дошкулити його людяністю та монаршою великодушністю і сповістили про вручення дарунків – урочиста церемонія відбулася назавтра. З ранку дзвонили дзвони і гриміли гармати. Хмельницький очікував комісарів перед своїми палатами в оточенні полковників, козацької верхівки та незліченної юрби простих козаків і черні: йому хотілося, щоб весь народ знав, як ушановує його сам король. Він сидів на підвищенні під значком і бунчуком, серед послів із сусідніх земель, в облямованій соболиним хутром червоній парчевій опанчі, взявшись у боки, поставивши ноги на оксамитну з золотою бахромою подушку. По юрбі раз у раз пробігав захоплений, підлесливий шепіт: чернь, яка над усе цінувала силу, бачила у своєму проводирі втілення цієї сили. Тільки таким уяві простого люду міг малюватися непереможний народний герой, що громив гетьманів, магнатів, шляхту і взагалі ляхів, які до тієї пори були овіяні легендою непереможності. Хмельницький за рік війни трохи постарів, але не зігнувся – в могутніх його плечах як і раніше відчувалася сила, здатна трощити держави і створювати на їхньому місці нові; широке лице, що почервоніло від зловживання міцними напоями, виражало тверду волю, неприборкану гординю і зухвалу самовпевненість, яка підігрівалась успіхами в ратній справі. Лють і гнів дрімали в складках його лиця, й легко уявлялось: от вони пробуджуються, й народ під їхнім грізним подихом схиляється, немов ліс у бурю. З очей, окреслених червоним, уже стріляло нетерпіння, – комісари гаялися з’явитися з дарунками! – а з ніздрів на морозі валив клубами пар, як два димних стовпи з ніздрів Люцифера; так і сидів гетьман у викинутому власними легенями тумані, багроволиций, похмурий, гордовитий, поруч із послами, серед полковників, в оточенні океану черні.