Вогнем і мечем, стр. 130

– Знайдемо чим, будьте спокійні! – підморгнувши, запевнив пана Міхала Заглоба. – Я в молоді роки податі збирати від своєї корогви був посланий. Куди мене тільки не заносило, але такого життя, як у Варшаві, ніде не бачив.

– Невже в нас у Задніпров’ї гірше?

– Та ніякого порівняння!

– Вельми цікаво, – сказав пан Міхал. І, помовчавши, додав: – А опудалові цьому я все ж таки підкорочу вуса, занадто вони в нього довгі!

Розділ XI

Минуло декілька тижнів. Шляхти на вибори з’їжджалося все більше. Населення міста зросло вдесятеро, бо разом із безліччю шляхтичів до столиці ринули тисячі гендлярів і купців з усього світу, від далекої Персії починаючи й закінчуючи Англією заморською. На Волі спорудили тимчасову будівлю для сенату, а навколо, по всіх просторих луках, біліли тисячі наметів. Ніхто поки що не вмів сказати, котрого із двох кандидатів: королевича Казимира, кардинала, чи Карла Фердинанда, єпископа плоцького, – буде обрано. Обидві сторони суперничали, не шкодуючи старань і запопадливості. У світ було пущено велику кількість аркушів, у яких перераховувалися достоїнства й недоліки претендентів; обоє мали численних і могутніх прибічників. Карла, як відомо, підтримував князь Ярема. Протилежному табору князь здавався особливо небезпечним: вельми ймовірно було, що за ним потягнеться шляхта, котра його обожнює й від якої кінець кінцем результат виборів і залежав. Але й Казимир чималу мав силу. На його боці була вся верхівка, канцлер використовував свій вплив на його користь, на його бік, схоже було, схилявся примас, нарешті, за нього стояла більшість магнатів із їхніми поплічниками без числа і ліку; серед магнатів був князь Домінік Заславський-Острозький, воєвода сандомирський, що, хоча й укрив себе ганьбою після Пилявців і навіть до суду притягнений, як-не-як найбільший в усій Речі Посполитій, та й не тільки – в цілій Європі, – землевласник, який міг будь-якої хвилини неабияку дещицю незліченних своїх багатств кинути на шальку терезів свого кандидата.

Але і прибічникам Казимира часом випадали тяжкі хвилини сумнівів, оскільки, як сказано було, все залежало від шляхти, котра вже з четвертого жовтня наповнювала околиці Варшави і ще тяглася тисячними натовпами з різних кінців Речі Посполитої, – а шляхтичі у величезній своїй більшості, зачаровані іменем Вишневецького та щедрістю королевича Карла, що не жалів коштів на публічні цілі, стояли на його боці. Королевич, багатий і обачливий, без вагань призначив кругленьку суму на формування нових полків, на чолі котрих мав бути поставлений Вишневецький. Казимир охоче наслідував би приклад брата, й заважала йому аж ніяк не жадібність, а навпаки – надмірна широта натури, прямим наслідком чого була вічна відсутність грошей у скромній скарбниці. Поки що ж обидва королевичі вели жваві переговори. Щоденно між Непорентом і Яблонною туди й сюди снували посланці. Казимир за правом старшого і в ім’я братньої любові заклинав Карла йому поступитись; єпископ же згоди не давав і писав у відповідь, що негоже нехтувати щастям, котре, можливо, випаде на його долю, бо вирішиться все in liberis suffragiis [167] Речі Посполитої та згідно з волею Всевишнього. А поки час минав, шеститижневий термін спливав і – з наближенням виборів – над країною густішали нові хмари: за чутками, Хмельницький зняв облогу зі Львова, отримавши після деяких приступів викуп, і, оточивши Замостя, вдень і вночі цей останній оплот Речі Посполитої штурмує.

А ще розлетілися чутки, буцім, окрім послів, Хмельницьким одряджених до Варшави з листом, у котрому він оголошував, що, як польський шляхтич, голос свій оддає Казимиру, серед скупчень шляхти і в самій столиці повно переодягнених козацьких старшин, розпізнати яких неможливо, бо наїхали вони під виглядом шляхтичів багатих та родовитих і нічим – навіть говором – од інших виборців, особливо тих, що прибули з руських земель, не відрізняються. Одні, як подейкували, пробралися до Варшави із чистої цікавості – подивитися на вибори та на столицю, інших було послано вивідачами – послухати, що говорять про майбутню війну, чи багато має намір виставити Річ Посполита війська та які на військовий набір виділить кошти? Можливо, в чутках цих і була чимала доля правди, позаяк серед запорізької старшини багато стрічалося шляхтичів, які окозачились і латині свого часу нахапалися, – цих зовсім відрізнити було важко; до того ж у далеких степах латинь ніколи не була в пошані: взяти хоча б князів Курцевичів – вони її знали гірше, ніж Богун та інші отамани.

Такі пересуди, що їм і кінця не було і в місті, і на виборчому полі, що підкріплювалися звістками про успіхи Хмеля і козацько-татарські роз’їзди, бачені буцімто ледве не на берегах Вісли, вселяли в серця непевність і тривогу, а часом ставали причиною безладдя. Варто було в колі шляхти на кого-небудь упасти підозрі, буцім чоловік цей – переодягнений запорожець, його, не даючи слова сказати у виправдання, миттю рубали на шматки. Доля така могла спіткати і людей, ні в чому не винуватих, – та і взагалі до елекції ставилися без належної серйозності, тим паче що стриманість, за звичаями того часу, не вважалася заслугою. Суд конфедератів, призначений propter securitatem loci, [168] не впорувався з незліченними бешкетниками, що через найменші дрібниці пускали в хід шаблі. Але якщо люди поважні, котрі прагнули добра та спокою, були стурбовані небезпекою, що загрожувала вітчизні, і стривожені розбратом, різаниною та пиятикою, то гуляки, картярі та забіяки почувались у своїй стихії і, вважаючи, що настав їхній час, їхня черга насолодитися життям, усе нестримніше погрузали в розпусті.

Нема чого й казати, що верховодив між ними Заглоба, чому сприяла і гучна лицарська його слава, і схильність – легко здійснювана – до непомірного вживання напоїв, і гострий язик – тут йому не було рівних, і величезна самовпевненість, котру нічим похитнути було неможливо. Часом, одначе, траплялись у нього напади меланхолії – тоді він усамітнювався в шатрі або в кімнатах і не виходив назовні, а якщо й виходив, то темніший темної хмари й шукав нагоди всерйоз затіяти бійку або сварку. Одного разу, саме в такому гуморі, він добряче пошарпав пана Дунчевського із Рави за те лише, що, проходячи повз нього, той зачепився за його шаблю. В такі хвилини Заглоба терпів біля себе тільки Володийовського, котрому плакався, що туга за Скшетуським і «сердегою» заїла його. «Кинули ми з вами її, пане Міхал, – твердив він, – оддали, мов юди, в нечестиві руки – і нічого відмовлятися цим вашим nemine excepto. Що з нею тепер, скажіть, пане Міхал?»

Даремно втлумачував йому пан Міхал, що, якби не Пилявці, вони б зараз шукали «сердегу», та поки вся рать Хмельницького стоїть між ними, про це не можна й думати. Шляхтич залишався невтішним і тільки дужче впадав у відчай, проклинаючи геть усіх останніми словами.

Та напади туги тривали недовго. Зате потому Заглоба, ніби надолужував утрачене, ще нестримніше віддавався гульбі, проводячи час у шинках у товаристві найзавзятіших пияків або столичних шльондр, у чому йому вірним супутником був пан Міхал.

Володийовський, відмінний воїн і офіцер, ні на гріш, одначе, не мав тієї серйозності, котру в Скшетуському, приміром, виховали страждання й біди. Обов’язок свій перед Річчю Посполитою він розумів просто: бив, кого наказували, а про інше не замислювався і в політику не вникав; невдачі на полі бою завжди готовий був оплакувати, але йому й на думку не спадало, що чвари і заколотництво так само для загальної справи згубні, як і воєнні невдачі. Був то, одне слово, гульвіса й вітрогон, який, потрапивши у столичний вир, по вуха в нього занурився і, як реп’ях, причепився до Заглоби, в котрому щодо гульби свого наставника бачив. Їздив із ним по різних шляхетних домах, де Заглоба за чаркою розповідав усякі небилиці, заразом вербуючи прихильників для королевича Карла, пив нарівні з ним, а в разі потреби за нього заступався; обидва як навіжені кружляли по місту і по виборному полю – кутка не лишилося, куди б вони не пролізли. Побували і в Непоренті, і в Яблонній, на всіх бенкетах і обідах, у знатних вельмож і в шинках; скрізь устрявали і в усьому брали участь. У пана Міхала по молодості літ рука свербіла: не терпілося себе показати, а заразом і довести, що українській шляхті немає рівних, а вже княжі жовніри є ліпшими з ліпших. Тому друзі навмисно їздили пригод шукати до ленчицьких, найвідоміших забіяк, але найдужче їх приваблювали поплічники князя Домініка Заславського, до яких обидва жагучу ненависть відчували. Займали тільки найзавзятіших рубак, овіяних тривкою та непорушною славою, заздалегідь винаходячи зачіпки. «Ваше діло затіяти сварку, – говорив був пан Міхал, – а потім уже я встряну». Заглоба, як вельми витончений у фехтувальному мистецтві та поєдинків зі своїм братом шляхтичем аж ніяк не побоюючись, не завжди дозволяв приятелю підміняти себе, особливо в сутичках із заславцями, та якщо під руку потрапляв ленчицький завзятець, обмежувався образливими нападками. Коли ж шляхтич хапався за шаблю й викликав кривдника на поєдинок, як правило, заявляв: «Вельмишановний пане! Совість мені не дозволяє вашу милість на вірну погибель прирікати: не буду я з вами битися, поміряйтеся ліпше з улюбленим моїм учнем і вихованцем – і то, боюся, він вас подужає». Після таких слів уперед вилазив Володийовський зі своїми настобурченими вусами, кирпатим носом та простакуватим виглядом і, хотів того чи не хотів той, що кинув виклик, приступав до справи, а позаяк і дійсно був майстром неперевершеним, після декількох випадів зазвичай укладав противника, не моргнувши й оком. Такі вони собі з Заглобою вигадували забави, що примножували їхню славу серед любителів гострих відчуттів, особливо ж виростала слава Заглоби. «Якщо учень такий, то яким же має бути вчитель!» – говорили. Тільки самого Харлампа Володийовському ніде відшукати не вдавалося; він думав навіть, що того назад у Литву відіслали.