Вогнем і мечем, стр. 113

– Не вірю я, – прошепотів Володийовський, – що так легко всього позбутися можна. Почуття, exemplum, [148] немовби кліщ впивається в серце.

– Якщо почуття справжнє, – промовив пан Лонгинус, – хоч ти з ним зітнись, як із ведмедем, усе одно здолає.

Сказавши так, литвин зітхнув – зітхання вирвалось із його переповнених солодкими почуттями грудей, як із ковальського міха, – невеличкий же Володийовський здійняв очі до неба, ніби прагнучи відшукати серед зірок ту, що світила князівні Барбарі.

Коні раптом дружно зафоркали, вершники хором відповіли: «На здоров’я, на здоров’я!» – і все стихло, поки чийсь сумний голос не затягнув у задніх рядах пісню:

– Старі жовніри розповідають: кінь форкає на добро, та й батько мій покійний, пам’ятаю, теж так говорив, – промовив Володийовський.

– Щось мені підказує: не даремно ми їдемо, – відповів Заглоба.

– Пошли ж, Господи, й поручику бадьорості душевної, – зітхнув пан Лонгинус.

Заглоба ж раптом затряс головою, як людина, що не може відкараскатись од набридливої думки, і, не витримавши, заговорив:

– Мене інша точить турбота: поділюся я, мабуть, із вами, а то вже несила стало. Чи не помітили ви, шановні добродії, що з деякого часу Скшетуський – якщо, звичайно, не удає – тримається так, буцім менше за всіх нас порятунком князівни стурбований?

– Де там! – заперечив Володийовський. – Це в нього вдача така: по собі показувати нічого не любить. Ніколи він іншим і не був.

– Так-то воно так, одначе пригадайте, добродію: хоч як би ми підбадьорювали надією, він і мені, й вам одповідав так negligenter, [149] ніби йшлося про пусту справу, а, бачить Бог, чорна б то була з його боку невдячність: сердега стільки за ним сліз пролила, так змучилася, що й пером не описати. Своїми очима бачив.

Володийовський похитав головою.

– Не може такого бути, що він од неї відступився. Хоча, вірно, спершу, коли диявол цей її викрав із Розлогів, побивався так, що ми за його mens побоювались, а тепер куди більше стриманий. Та якщо йому Господь дарував душевний спокій і сил додав – воно й на краще. Ми, як істинні друзі, радіти маємо.

Сказавши так, Володийовський пришпорив коня й поскакав уперед до Скшетуського, а Заглоба деякий час їхав мовчки біля Підбийп’ятки.

– Маю надію, пане, ви поділяєте мою думку, що, коли б не амури, куди менше зла творилося на світі?

– Що Всевишнім наперед визначено, того не уникнеш, – відповів литвин.

– Ніколи ви до ладу не відповісте. Де Крим, а де Рим! Через що було зруйновано Трою, скажіть на милість? А нинішня війна хіба не через руду косу? Чи то Хмельницький Чаплинську забажав, чи то Чаплинський Хмельницьку, а нам за гріховні пристрасті платити головою!

– Це любов нечиста, але ж є й високі почуття, що примножують Господню славу.

– Ось тепер ваша милість у саме яблучко влучили. А чи скоро самі на солодкій сій ниві почнете трудитися? Я чув, перед походом вас опоясали шарфом.

– Ох, братушко!.. Братушко!..

– У трьох головах притичина, чи що?

– Ах! У тім-то й справа!

– Тоді послухайте мене: розмахніться добряче та й зітніть разом голови Хмельницькому, ханові та Богуну.

– Якби ж вони побажали в ряд стати! – мрійливо промовив литвин, здіймаючи очі до неба.

Тим часом Володийовський довго їхав поряд із Скшетуським, мовчки поглядаючи з-під шолома на безживне лице друга, а потім його стремена своїм торкнувся.

– Яне, – сказав він, – даремно ви роздумами себе мучите.

– Не роздумую я, молюся, – відповів Скшетуський.

– Свята це й премного похвальна справа, але ж ви не чернець, аби вдовольнятися лише молитвою.

Пан Ян поволі повернув страдницьке своє лице до Володийовського й запитав глухим, повним смертної туги голосом:

– Скажіть, Міхале, що мені лишилось іще, як не постригтись у ченці?…

– Вам лишилось її врятувати, – відповів Володийовський.

– Чого я й буду прагнути до останнього подиху. Та навіть якщо відшукаю живою, чи не буде пізно? Допоможи мені, Господи! Про все можу думати, тільки не про це. Збережи, Боже, мій розум! Нема в мене інших бажань, окрім як вирвати її з окаянних рук, а потім нехай отримає вона такий притулок, який і я для себе знайти постараюся. Видно, не захотів Господь… Дайте мені помолитися, Міхале, а кровоточивої рани не чіпайте…

У Володийовського стислося серце; хотілося йому втішити приятеля, підбадьорити надією, та слова застрявали в горлі, й їхали вони далі в глухому мовчанні, тільки губи Скшетуського ворушилися швидко, шепочучи молитву, котрою він, видно, жахливі думки відігнати прагнув, невеличкого ж лицаря, коли він глянув на висвітлене місяцем лице друга, страх охопив, бо здалося йому: перед ним обличчя ченця – суворе, виснажене приборкуванням плоті й постами.

І тут той самий голос знову заспівав у задніх шеренгах:

Розділ V

Скшетуський вів свій загін із таким розрахунком, щоб удень відпочивати в лісах і ярах, виставивши надійну охорону, а ночами рухатися вперед. Наблизившись до якого-небудь села, він зазвичай оточував його, щоб жодна жива душа не вислизнула, запасався продовольством, кормом для коней, але передовсім збирав відомості про ворога, після чого ішов геть, не завдаючи жителям ніякої шкоди, відійшовши ж, несподівано змінював напрям, щоби противник не міг довідатись у селі, в який бік вирушив загін. Метою походу було розвідати, чи тримає ще Кривоніс зі своїм сорокатисячним військом в облозі Кам’янець, чи, відмовившись од безплідного заміру, Хмельницькому на поміч рушив, аби разом з ним дати ворогу вирішальну битву, а також дізнатися, чи переправилися через Дністер добруджські татари для з’єднання з козаками Кривоноса, чи ще стоять табором на березі? Відомості такі для польської армії були вкрай потрібні, а регіментаріям слід би самим подумати про це, одначе, через малий досвід, їм таке на думку не спадало, й тому князь-воєвода руський узяв на себе нелегке це завдання. Коли б виявилося, що Кривоніс, знявши із Кам’янця облогу, разом із білгородськими та добруджськими ордами йде до Хмельницького, тоді б належало на останнього якомога скоріше вдарити, перш ніж його могуть не зросла багатократно. Тим часом генерал-регіментарій князь Домінік Заславський-Острозький ніскільки не поспішав, і в таборі його ждали не раніше, ніж через два-три дні після від’їзду Скшетуського. Мабуть, зазвичай, він бенкетував у дорозі, нітрохи не турбуючись, що втрачає ліпший час для розправи з Хмельницьким, князь же Ярема у відчай упадав од думки, що коли війна й надалі так вестиметься, то не тільки Кривоніс і задністровські орди встигнуть з’єднатись із Хмельницьким, але й хан зі своїми перекопськими, ногайськими та азовськими силами.

Вже по табору ходили чутки, буцім хан перейшов Дніпро і з двомастами тисячами вершників удень і вночі поспішає на захід, а князь Домінік усе не з’являвся.

Схоже було, що військові, розташованому під Чолганським Каменем, доведеться протистояти силам, які уп’ятеро переважають їх, і, якщо регіментарії зазнають поразки, ніщо вже не завадить ворогові вдертися в саме серце Речі Посполитої – підступити до Кракова та Варшави.

Кривоніс тому особливо був небезпечний, що, коли б регіментарії захотіли просунутися в глиб України, він, ідучи від Кам’янця просто на північ, на Старокостянтинів, загородив би їм шлях назад, і вже тоді б польське військо опинилося між двох огнів. Через те Скшетуський і вирішив не тільки розізнати побільше про Кривоноса, але й постаратися його затримати. Усвідомлюючи важливість свого завдання, від виконання якого багато в чому залежала доля всього війська, поручик без вагання готовий був поставити на карту своє життя й життя своїх людей, хоча наміри молодого лицаря із загоном п’ятсот шабель зупинити сорокатисячну Кривоносову рать, яку підтримували білгородські й добруджські орди, межували з божевіллям. Але Скшетуський був доволі досвідчений воїн, аби не здійснювати божевільних вчинків, до того ж розумів чудово: коли почнеться битва, не мине й години, як жменьку його людей буде зметено вируючою лавиною, – й тому вдався до інших засобів. А саме: спершу розпустив чутку серед власних жовнірів, буцім вони – тільки передовий загін дивізії грізного князя, і цю чутку поширював усюди: на всіх хуторах, в усіх селах і містечках, через які лежав шлях загону. І дійсно, вістка ця з швидкістю блискавки полетіла вниз по течії Збруча, Смотрича, Студениці, Ушки, Калусика, досягла Дністра і, ніби підхоплена вітром, полинула далі, від Кам’янця до Ягорлика. Її повторювали й турецькі паші в Хотині, й запоріжці в Ямполі, й татари в Рашкові. Знову прогримів знайомий клич: «Іде Ярема!», від якого завмирали серця заколотників, що й без того дрижали від страху, не впевнені в завтрашньому дні.