Чорна бузина (CИ), стр. 1

ЧОРНА БУЗИНА

Що?! - Видихнула я.

Ганно Василівно, компанія Андромеда, якою Володіє Соломатін Дмитро Олексійович викупила 50 % вашої компанії ТОВ «Чорна Бузина», яка володіє готелями з однойменною назвою «Чорна Бузина», які пропорційно належали Гетьману Павлу Антоновичу 25% та Нечай Віктору Івановичу 25%.

Зі слухом в мене все добре, з сприйняттям поки, що гірше. – Пробурмотіла я до юриста, не зводячи очей з Дмитра Олексійовича. Соломатін сидів на диво незворушно і без емоційно з під лоба розглядаючи мене,своїми пронизливими сірими очима, з двома шрамами на правій щоці, з легкою неголеністю він виглядав злобний героєм з казки.

То ви викупили частки товариства у двох його засновників.

Смію вас завірити з точки зору з точки зору законності, ми нічого не порушували.

Якщо незважаючи хоча б на то, що я, як засновник, мала першочергове право викупити ті долі?

Ганно Василівно, якщо говорити мовою закону…

Я потім подумаю, про мову закону. – Зовсім не ввічливо перебила я його. – Дмитро Олексійович, мене неймовірно цікавить, навіщо вам було потрібно викуповувати долю мого товариства? – Я не знала, що зараз зроблю, тому говорила стиха, намагаючись заспокоїтись і повільно, аби стримати себе від бажання пошкодити матеріальні цінності. Дмитро Олексійович сидів прямо за столом, з таким холодним, відстороненим виразом обличчя, немов би ця суєта його зовсім не цікавила, але він просто змушений був прийняти в ній участь.

Ганно Василівно, у мене для вас є пропозиція. – Вкрадливо почав він, видно таки запідозрив, щось неладне.

Дмитро Олексійович, ще 5 хвилин ритуальних танців і за себе я не відповідаю. – Процідила я крізь зуби. Страшенно хотілось стерти з його лиця зверхність. Напруга в кабінеті виросла і стала просто відчутною. Дмитро Олексійович переглянувся з своїм юристом.

Я розумію, що ця розмова важка для нас усіх, але давайте просто вислухаєте мене.

Дмитро Олексійович, я вас дуже уважно слухаю, так як мені вкрай цікава причина вашого бажання стати 50 % власником моєї компанії.

Як ви напевне вже знаєте у мене є готель в Закарпатській області. – Слухи, що пурпурове чудовисько належить Соломатіну, таки правда видно. Схоже всі мої емоції відбились у мене на лиці, бо він поморщився.

Я хотів…- Він обережно підбирав слова, як працюючи з нестабільної субстанцією – щоб ви наладили роботу в моєму готелі. Щодо вашої компанії, то я не буду лізти в господарську діяльність. Я не буду вмішуватись, навіть більше ви зможете під дуже розумні відсотки поповнити обігові кошти, ви ж саме тому запросили в долю Нечай Віктора Івановича. Після того, як мій готель запрацює ви зможете викупити свої частки.

Знаєте Дмитро Олексійович, може ви і щодня скуповуєте і поглинаєте компанії, та в моєму житті….Я хочу подумати.

Ганно Василівно…- Почав юрист.

І заберіть від мене своїх юристів. – Рявкнула я.

Добре. – Несподівано для мене погодився Соломатін . Ви маєте два дні на роздуми, а потім ми зустрічаємось в моєму готелі.

Гаразд. В четвер о другій годині дня. – І я нарешті змогла вийти з цього кабінету. Я йшла до машини, як в сповільненому кіно, змазано і довго. Дійшовши до машини, я сіла за кермо і навіть змогла від’їхати кілометрів з 20, перш чим зупинилась на обочині. Відчуття гіркої обіди просто давило мене, гризло з середини і вимагало виходу. Я набрала номер Віктора Івановича….цей номер не є дійсний, приємний голос металом по склу різанув слух, тоді я набрала Паші, він довго не брав трубки, та нарешті відповів.

І за скільки ти мене продав Паша? – Мій голос був спокійним.

Ганно, все трішки не так, як здається. – Почав говорити він, злегка тремтячим голосом, видно практики продавати родичів все ж не було.

Якого чорта? Якого біса ти мене продав? - Заволала я.- Я не розумію. Я ввела тебе в компанію. Я довіряла тобі. І коли ж ти вирішив поза моєю спиною…

Ганно, не кричи. Нічого я не вирішував, просто так склалось. У мене не було іншого виходу, і тут прийшов цей Володимир Михайлович і…

І мені про це можна було сказати….

Я не буду з тобою зараз говорити. – І він положив слухавку. Я дивилась на пустий екран телефону, а потім розплакалась. Я плакала і розтирала сльозі по лиці і ніяк не могла заспокоїтись. Я відкрила двері машини, виставила ноги на вулицю і схилила голову на коліна. Коли сил уже не залишилось, сіла в крісло і відкинула голову на сидіння. Такою спустошеною я не почувалась давно, дуже давно . І давно я вже так не плакала. Голова гуділа, ще б пак, після такої істерики.

Все зі мною буде добре. Треба подумати, що робити далі. Поговорити з юристами, з Заславським, а саме зараз потрібно щось поїсти . І я знайду як з цього виплутатись. І треба поїхати додому.

Два дні було дуже замало і нічого не дали, не було ніякого витонченого рішення, не було навіть грубого рішення. Навіть більше, мої ж люди переконували мене, що умови більш ніж прийнятні. Приносили мені валер’янку і переконували, знайти позитивні моменти. Запустити його готель, за такою фразою явно є розрахунок в цифрах, а до того я буду у нього на гачку. А мені, як собачці і кісточка буде, зможу викупити свою компанію. Тільки де кошти на це зараз взяти? Розвиток потребує фінансових вливань. А ми розвивались. Чорт би його забрав того Соломатіна. Якого ляда йому знадобилась я? На ринку куча кадрів, молодий, енергійних, завзятих, готових робити кар’єру, голодних до грошей. Так за що ж я? Почитала оголошені вакансії, вік до 25 років, досвід роботи, вміти, розуміти, складати звіти, працювати понаднормово, таке враження, що шукають суперменів. Не перевелись видно ще на землі українській супермени. Чесно зрозуміла, що не злітаю і на роботу навряд чи мене хтось візьме, відчула себе якимось нещасним затюканим власником бізнесу, а ні частиночки бізнесу. Ще раз щиро не зрозуміла, на якого біса я потрібна Соломатіну? Я якась на цьому фоні сіренька і не виразна. Сповзла по стінці на підлогу. Гнів, мене ще надто переповнював, відчуття образи було надто сильним, хоча у вірності ніхто і не клявся, та чомусь зрада відчувалась. З таким настроєм ідуть тільки на дно. Від злості ломило виски, від жалю до себе уже починало нудити. І виходу немає. Доведеться пристати на умови «людини ні звідки». Що я знаю про Соломатіна? Був одним з власників мережі побутової техніки, відповідав за кадри і розвиток, між власниками стався конфлікт, далі суди. Чотири власника вирішили поділити бізнес, одному з них місця не знайшлось. Заробляти гроші виявилось легше, аніж їх ділити. Мутний він з усіх сторін. Я застогнала. Я страшенно боюсь з ним працювати. В тому бізнесі де він крутиться немає місця простій людяності, все що робиться з подвійним дном. Чорт. Чорт. Чорт.

До готелю я під’їхала вчасно, будівля була величезна і здалеку нагадувала чи то корабель чи палац в дивному ліловому кольорі. Під’їхавши ближче я несподівано зрозуміла, що недолуга будівля зникла і перед моїми очима виявилась просто фантастична споруда, що причаїлась біля скелі. Я декілька разів поморгала, блакитне небо, покритий лісом схил гори і осяяним сонцем готель з неймовірно гарним ландшафтним дизайном. Я залишила машину на стоянці куди вказав охоронець, ще декілька хвилин мені знадобилось, що б я могла вийти з не ошелешеним виглядом, під допитливий погляд охоронця.

У мене зустріч з Соломатіним Дмитром Олексійовичем.

Проходьте. – Не дуже люб’язно відповів охоронець, показуючи в напрямку будівлі. І я пішла в готель. По праву сторону відгороджений скляною перегородкою був зал ресторану, що було по ліву я так і не здогадалась, зате відразу відмітила три камери спостереження і ніякої гостинної зустрічі. Наступні розсувні тоновані двері відкрились і я опинилась в залі.

Все одно, що в казці про кота в чоботях, усе в тому замку було велике і величаве.

Ганно Василівно! Доброго дня! – До мене підійшов Дмитро Олексійович, і він якось дивно на мене дивився.

Добро дня Дмитро Олексійович! – Згадала я гарні манери в видала свою найкращу посмішку.