Втрата, стр. 54

— Гаразд, — сказав Ролі. — І ти теж, якщо її знайдеш, зателефонуй.

Наступний дзвінок я зробив у офіс доктора Кінцлер. Він іще не відкрився, тож я залишив там повідомлення, що Синтія покинула дім, попросив її зателефонувати мені, залишив номери свого домашнього й мобільного телефонів.

Єдиною іншою особою, якій я мав намір зателефонувати, була Рона Ведмор. Я трохи подумав і вирішив поки що цього не робити. Вона була, наскільки я міг судити, не в нашому кутку рингу.

Мені здавалося, я зрозумів, з яких міркувань зникла Синтія, але я не був упевнений, що їх зрозуміє Ведмор.

І тут мені згадалося одне ім’я. Ім’я чоловіка, з яким я ніколи не зустрічався, ніколи не розмовляв, ніколи не бачив навіть у протилежному кінці кімнати. Але його ім’я мені доводилося чути вже не раз.

Мабуть, настав час зустрітися й поговорити з Вінсом Флемінґом.

Розділ тридцять другий

Якби я переконав себе зателефонувати детективові Ведмор, то міг би запитати її, де зможу знайти Вінса Флемінґа, й заощадив би собі чимало часу. Вона сказала, їй відоме це ім’я. Ейбеґнел розповів нам раніше, що він має на своєму рахунку цілу низку правопорушень. Уважалося навіть, що він брав участь у вбивствах помсти за смерть його батька, які були скоєні на початку дев’яностих років. Було вельми ймовірно, що поліційний детектив знає, де перебуває людина з таким послужним списком.

Але я не хотів розмовляти з Ведмор.

Тож сів за комп’ютер і здійснив пошук на ключові слова «Вінс Флемінґ» і «Мілфорд». Я знайшов кілька повідомлень у розділі новин однієї з нью-гейвенських газет за останні кілька років, в одному з них було детально описано, як проти нього висунули звинувачення в нападі. Він відкоркував пляшку з пивом, розбивши її об чиюсь фізіономію. Цю справу закрили, коли жертва вирішила забрати свій позов. Я був переконаний, що цими подробицями справа не обмежувалася, але в інтернетному виданні тієї газети більше нічого не було.

Проте я знайшов там ще одну історію, де про Вінса Флемінґа побіжно згадувалося як про того, хто, за чутками, стояв за цілою низкою автомобільних крадіжок у південному Коннектикуті. Він володів кузовним цехом десь в індустріальних кварталах міста, й було опубліковано його фотографію, один із тих злегка зернистих знімків, які виходять у фотографа тоді, коли той не хоче, аби фотографований бачив, що його знімають. На тому знімку Вінс заходив у забігайлівку, що називалася «Майків бар».

Я ніколи не був у тому барі, але доводилося проїздити повз нього.

Я відкрив «Жовті сторінки», [27] знайшов кілька, на яких був список майстерень, де можна було полагодити пошкоджений автомобіль. Проте з того списку не можна було визначити, котра з тих майстерень могла належати Вінсові Флемінґу — там не було ані Автомайстерні Вінса, ані Авторемонту Флемінґа.

Мені залишалося або зателефонувати до кожної майстерні в Мілфорді та його околицях, або піти до «Майкового бару» й розпитати, чи там хто не знає Вінса Флемінґа. Можливо, мені пощастило б знайти людину, що вказала б, де його шукати, принаймні назвала б мені майстерню, що належала йому, і де, якщо вірити газетам, він іноді розбирав украдені автомобілі на частини.

Хоч я й не був особливо голодний, проте відчував, що мені треба бодай трохи перекусити, тому поклав кілька скибок хліба в тостер і з’їв грінки, намастивши їх арахісовою пастою. Накинув на себе піджак, перевірив, чи взяв із собою мобільник, і рушив до передніх дверей.

Коли я їх відчинив, то побачив перед собою Рону Ведмор.

— Не так швидко! — сказала вона, стоячи з піднятим кулаком, готовим постукати.

Я відстрибнув назад.

— Господи, — сказав я, — ви налякали мене до смерті.

— Вітаю вас, містере Арчер, — сказала вона з притаманною їй стриманістю.

Було очевидно, що несподівано відчинені мною двері налякали мене більше, аніж її.

— Привіт, — сказав я. — Я саме зібрався йти.

— А місіс Арчер удома? Я не бачу її машини.

— Її немає. Чи можу вам чимось допомогти? Ви маєте якусь нову інформацію?

— Ні, — сказала Рона Ведмор. — А коли вона повернеться?

— Я не можу вам сказати точно. А навіщо вона вам потрібна?

Ведмор пустила повз вуха моє запитання.

— Вона на роботі?

— Можливо.

— Знаєте що? Я їй зателефоную. Здається, я записала номер її мобільного телефону.

Вона дістала свого записника.

— Вона не відповідає… — необережно промовив я і замовк.

— Вона не відповідає на телефонні дзвінки? — перепитала Ведмор. — Зараз ми з’ясуємо, чи маєте ви слушність. — Вона набрала номер, притулила телефон до вуха, зачекала, закрила телефон. — Ваша правда. Вона не любить відповідати на телефонні дзвінки?

— Іноді, — сказав я.

— Коли місіс Арчер поїхала? — запитала вона.

— Сьогодні вранці, — сказав я.

— Бо коли я проїздила тут близько першої ночі, коли закінчилася моя зміна, її автомобіля не було вже тоді.

Прокляття! Синтія вирушила в дорогу з Ґрейс навіть раніше, ніж я думав.

— Справді? — запитав я. — Ви мали б заїхати й привітатися з нами.

— Де вона, містере Арчер?

— Я не знаю. Загляньте до нас пополудні. Може, на той час вона повернеться.

Якась моя частина хотіла звернутися до Ведмор по допомогу, але я боявся зробити Синтію ще більш винною, аніж, як я боявся, вона вже була в очах Ведмор.

Кінчик її язика знову почав випинати крізь щоки. Це забрало в неї певний час, потім вона запитала:

— Вона взяла з собою і Ґрейс?

Протягом якоїсь миті я не знав, що їй відповісти, й нарешті сказав:

— Мене справді чекають нагальні справи.

— Ви стривожені, містере Арчер. І знаєте, що я вам скажу? Ви маєте всі підстави бути стривоженим. Ваша дружина досі перебувала у стані диявольської напруги. Я хочу, щоб ви зателефонували мені негайно, як тільки вона з’явиться.

— Я не знаю, в чому ви її підозрюєте, — сказав я. — Моя дружина — жертва. Вона втратила всю свою родину. Спочатку батьків та брата, а потім і тітку.

Ведмор тицьнула мені у груди вказівним пальцем.

— Зателефонуйте мені.

І подала мені ще одну зі своїх робочих візитівок, перш ніж повернутися до свого автомобіля.

Через кілька секунд я вже був у своїй машині і мчав на захід по Бриджпорт-авеню в напрямку тих околиць Мілфорда, які були найближче до Девона. «Майків бар» був невеликою цегляною будівлею поруч з одним із магазинів мережі «Севен-ілевен», його неонова вивіска з п’ятьох літер (Mike’s) вертикально збігала по другому поверху, закінчуючись над входом. Вікна фасаду були декоровані рекламними знаками компаній «Шліц і Курс» та «Будвайзер».

Я зупинив машину за рогом і пройшов назад, не знаючи навіть, чи «Майків бар» відчинений у таку ранню годину для відвідувачів, та увійшовши досередини, переконався: для багатьох ніколи не буває рано, щоб випити.

У тьмяно освітленому барі було близько десятка відвідувачів, двоє з них сиділи на високих стільцях перед прилавком і розмовляли, решта примостилися по одному за столами. Я підійшов до прилавка трохи збоку від тих двох чоловіків, сперся на нього ліктями і стояв так, поки не привернув до себе увагу низенького, міцно збитого чоловіка в картатій сорочці, який працював за ним.

— Вам чого? — запитав він, стоячи з щойно вимитим кухлем в одній руці та з рушником у другій.

Він засунув рушника в кухоль і кілька разів обернув його там.

— Привіт, — сказав я. — Шукаю одного чоловіка. Здається, він часто тут буває.

— У нас буває багато людей, — сказав він. — Як його звуть?

— Вінс Флемінґ.

Обличчя в бармена було цілком незворушне. Він не здригнувся, не підняв брову. Проте й не сказав мені нічого конкретного.

— Флемінґ, Флемінґ… — повторив він. — Щось не пригадую.

— Він має майстерню з ремонту кузовів у цьому місті, — сказав я. — Він чоловік помітний, і, якщо сюди заходить, ви повинні знати його.