Втрата, стр. 44

— Що відбувається, як ти думаєш? — запитала Синтія.

Було щось агресивне в тому, як вона поставила це запитання, щось майже звинувачувальне, так ніби вона досі підозрювала, що я щось приховую від неї.

— О Господи! — утратив я терпець. — Я не знаю. Це не моя довбана родина зникла з лиця цієї довбаної землі.

Мої слова відібрали в Синтії мову. Мені самому наче заціпило.

— Пробач мені, — перепросив я. — Пробач мені. Я не хотів цього сказати. Ці події надто тяжко відбилися на всіх нас.

— Мої проблеми тяжко відбилися на тобі, — уточнила Синтія.

— Не в тому справа, — сказав я. — Ти пам’ятаєш, я пропонував тобі, щоб ми кудись поїхали бодай на короткий час? Усі троє. Ми забрали б Ґрейс зі школи. Я можу випросити кілька днів у Ролі, він прикриє мене, знайде заміну, Памела також відпустить тебе на кілька днів…

Вона скинула ковдру зі своїх ніг і підвелася.

— Я піду спати з Ґрейс, — сказала вона. — Я хочу бути певна, що з нею все окей. Треба щось робити…

Я не сказав нічого, коли вона взяла свої подушки під пахву й покинула кімнату.

У мене розболілася голова, і я пішов до туалетної кімнати, щоб узяти з аптечки кілька пігулок тайленолу, але тут я почув, як хтось біжить у коридорі.

Синтія ще не добігла до дверей спальні, як почала волати:

— Тері! Тері!

— Що таке? — запитав я.

— Її немає! Ґрейс немає в її кімнаті. Вона зникла!

Я побіг за нею коридором до кімнати Ґрейс, натискаючи на кнопки всіх вимикачів світла. Я випередив Синтію і забіг до кімнати Ґрейс перший.

— Я скрізь дивилася! — сказала Синтія. — Її тут нема!

— Ґрейс! — гукнув я, відчинивши дверцята її стінної шафи, зазираючи під ліжко.

Одяг, який вона носила вдень, був зібганий жужмом і лежав на стільці, що стояв перед її столом. Я знову вийшов у коридор і зайшов до туалетної кімнати, смикнув завісу, що затуляла ванну, але ванна була порожня. Синтія оглянула кімнату, в якій стояв комп’ютер. Ми знову зустрілися в коридорі.

Ґрейс ніде не було.

— Ґрейс! — закричала Синтія.

Ми побігли сходами вниз, повсюди вмикаючи світло. Цього не може статися, твердив я собі. Цього просто не може статися.

Синтія відчинила двері до підвалу, викрикнула ім’я нашої доньки в темряву. Ніякої відповіді.

Коли я увійшов до кухні, то побачив, що двері’ чорного ходу з їхнім новим, щойно поставленим надійним замком, трохи прочинені.

Я відчув, що серце моє зупинилося.

— Телефонуй у поліцію, — сказав я Синтії.

— О Боже! — сказала вона.

Я увімкнув зовнішнє світло над дверима, коли розчинив їх навстіж і, босий, вибіг на подвір’я.

— Ґрейс! — заволав я.

І тут пролунав голос. Роздратований.

— Тату, вимкни те світло!

Я подивився праворуч — і там була Ґрейс, вона стояла на подвір’ї у своїй нічній піжамі, а її телескоп стояв на моріжку, спрямований у нічне небо.

— Чого ви розкричалися? — запитала вона.

Ми обоє могли й, можливо, повинні були відпроситися з роботи надовше, а надто після такої ночі, яку пережили, проте обоє повернулися, кожен на своє місце праці, вже наступного ранку.

— Пробачте мені, — вибачилась Ґрейс, мабуть, усоте, наминаючи свої вівсяні пластівці.

— Більше ніколи, ніколи не відколюй такого номеру, — сказала Синтія.

— Я ж сказала: «Пробачте мені!»

Синтія таки залишилася спати з нею вночі. Вона не хотіла спускати Ґрейс із очей бодай на мить.

— Ти хропеш, мамо, — сказала їй Ґрейс.

То було вперше за останній час, коли мені захотілося засміятись, але я стримався.

Я поїхав на службу перший, як і завжди. Синтія не сказала мені «до побачення» й не провела до дверей. Вона ще не забула про нашу сварку перед фальшивою тривогою за Ґрейс. Саме тоді, коли нам так необхідна була єдність, ми вбили між собою цей невидимий клин. Синтія не перестала підозрювати, що я досі щось від неї приховую. А я був стурбований щодо Синтії в такий спосіб, який не наважувався чітко усвідомити навіть для самого себе.

Синтія думала, я звинувачую її за всі наші сьогоднішні тривоги й нещастя. Але не було жодного сумніву в тому, що саме її історія, саме те, що життя залишило їй у спадок, тепер переслідували нас уночі й удень. І на якомусь рівні я, можливо, і звинувачував її, хоч вона й не була винна в тому, що її родина зникла.

Єдина тривога, яку ми поділяли, це була, звичайно, тривога за те, як усе це відіб’ється на Ґрейс. І той спосіб, до якого вдалася наша донька, щоб забути про атмосферу страху, яка панувала в домі, — такого тривожного, що навіть думки про руйнівний астероїд надавали їй можливість відвернути свою увагу від нього — лише призвів до ще одного вибуху нестерпної тривоги.

Мої учні поводилися напрочуд добре. Мабуть, до них дійшла чутка про те, чому мене не було кілька днів. Смерть у родині. Учні середньої школи, як і більшість природних хижаків, завжди користуються слабкістю здобичі, обертають її собі на вигоду. Судячи з усіх розповідей, саме так вони повелися з жінкою, яка підміняла мене на уроках під час моєї відсутності. Вона заникувалася в дуже легенькій формі, це було не більше, як коротке вагання перед першим словом у кожному реченні, проте учні вмить це помітили й почали її передражнювати. Після першого дня вона, певно, пішла додому уся в сльозах, як розповіли мені інші вчителі під час ланчу без найменшого співчуття в голосі. За спортивною залою, вниз по коридору, були джунглі, й ти повинен був або вижити в них, або виявити свою неспроможність і згинути.

Але мені вони дали передихнути. І не лише той клас, якого я навчав писемної творчості, а й ті два, де викладав англійську мову. Гадаю, вони так поводилися не з пошани до моїх почуттів, які важили для них дуже мало. Вони стримували зовнішні вияви своєї агресивності, бо пильно спостерігали, чи не почну я поводитися інакше, проллю сльозу, втрачу терпець із кимось, гримну дверима абощо.

Але нічого такого я не зробив. Тож я мав усі підстави чекати, що наступного дня вони повернуться до своєї звичної поведінки.

Джейн Скейвуло трохи затрималася, коли учні мого вранішнього класу виходили з приміщення.

— Співчуваю, що ви втратили тітку, — сказала вона.

— Дякую тобі, — сказав я. — Вона була тіткою моєї дружини, але я теж дуже її любив.

— Співчуваю, — повторила вона й пішла наздоганяти інших.

Пополудні я йшов коридором і коли проминав кабінет директора, одна із секретарок вибігла з дверей, побачила мене й зупинилася, наче вкопана.

— Я саме вийшла шукати вас, — сказала вона. — Я хотіла передати повідомлення до вашого кабінету, але вас там не було.

— Це тому, що я тут, — пояснив я.

— Вам телефонують, — повідомила вона. — Думаю, це ваша дружина.

— Окей.

— Ви можете взяти слухавку тут, у кабінеті.

— Окей.

Я пішов за нею, й вона показала телефон на своєму столі. Одна з кнопок миготіла.

— Ви тільки натисніть на неї, — сказала вона.

Я схопив слухавку, натиснув на кнопку.

— Синтіє?

— Тері, я…

— Послухай, я сам хотів зателефонувати тобі. Пробач мені за вчорашню ніч. За те, що я тобі сказав.

Секретарка сіла за свій стіл, удаючи, ніби не слухає.

— Тері, сталося…

— Може, нам треба найняти іншого детектива. Тобто я хочу сказати, не знаю, що сталося з Ейбеґнелом, але…

— Тері, заткнися, — сказала Синтія.

Я заткнувся.

— Сталося несподіване, — сказала Синтія. Її голос звучав дуже низько, відчувалося, що їй перехопило дух. — Я знаю, де вони.

Розділ двадцять п’ятий

— Іноді, коли ти не телефонуєш тоді, коли я чекаю твого дзвінка, — сказала вона, — мені здається, що це я скоро збожеволію.

— Пробач, — сказав він. — Але в мене добрі новини. Я думаю, почалося.

— О, це чудово. Як то мав звичай казати ШерлокХолмс? Гра починається? Чи то був Шекспір?