Замогильні записки, стр. 99

Нині все змінилося: денді повинен триматися переможно, невимушено і зухвало; має ретельно стежити за своїм туалетом, носити вуса або борідку, підстрижену рівним півколом, немов «млинове жорно» королеви Єлизавети чи блискуча сонячна куля: хизуючись гордою і незалежною вдачею, він не знімає капелюха, розвалюється на диванах, простягає довгі ноги мало не в обличчя дамам, які обступають його, завмираючи від захоплення; якщо йому доводиться їхати верхи, він не розлучається з тростиною, яку тримає прямо, як свічку, і не звертає найменшої уваги на коня, що опинився під ним ніби через непорозуміння. Він має бути цілком здоровим і мати п’ять чи шість чарівних шанувальниць. Інші денді-радикали, що випереджають свій час, курять люльку.

Втім, і ці деталі напевно змінилися за той час, який пішов у мене на їх опис. Кажуть, що денді найостаннішого зразка зобов’язаний не знати, живий він чи мертвий, чи існує навколишній світ, чи є на світі жінки і чи треба вітатися з ближніми. Забавно порівняти нинішніх денді з модниками часу Генріха III. «Красунчики ці, – говорить автор «Острова гермафродитів», – красуються в оксамитових чепцях і на жіночий манір випускають з-під них свої довгі, завиті-перезавиті кучері, а крохмальні «млинові жорна» у них півфута завширшки – точнісінько таріль з головою Іоанна Хрестителя».

Простуючи до покоїв Генріха III, вони «так сильно вихляють усім тілом, головою і ногами, що, здається, ось-ось упадуть на землю… Таку ходу вважають вони найкращою».

Всі англійці божевільні за вдачею чи за звичкою.

Лорд Клемуїльям швидко вийшов із моди: я знову зустрів його у Вероні; він став англійським послом у Берліні, але, коли він прибув туди, мене там вже не було. Недовгий час ми йшли одним шляхом, утім, з різною швидкістю.

У Лондоні ніщо не сприяло такій удачі, як зухвалість, доказ чому – доля д’Орсе, брата герцогині де Гіш: він скакав чвалом по Гайд-парку, зневажав будь-які перешкоди, грав, безцеремонно окликав на «ти» знаменитих денді; нагородою йому був невимовний успіх, і, щоб довершити свій тріумф, він викрав цілу родину: батька, матір і дітей.

Модні леді залишали мене байдужими; а втім, одна з них, леді Гвідір, була чарівна: тоном і поводженням вона була схожа на француженку. У ту пору ще сяяла красою леді Джерсі. У неї я зустрічався з представниками опозиції. Леді Конінгхем також належала до опозиції, і сам король мав таємну схильність до своїх колишніх друзів. Серед дам, що опікувались Елмекською залою, не останнє місце займала дружина російського посла.

У графині Лівен траплялися досить смішні сутички з пані д’Осмон і Георгом IV. Славлячись рішучою вдачею і, з чуток, маючи велику ласку при дворі, вона дуже швидко стала вельми модною дамою. Її вважали дотепною, бо гадали, що її чоловік не такий; це неправда: пан Лівен був набагато розумніший за свою дружину. Пані Лівен – жінка з довгим неприємним обличчям, звичайна, нудна, недалека, яка не знала інших тем для розмови, окрім вульгарних політичних пліток; утім, вона абсолютно неосвічена і ховає бідність думок під зливою слів. Потрапивши в товариство людей видатних, вона замовкає; своїй нікчемності і безталанності вона надає вигляду нудьгуючої поблажливості, немов у неї є право нудьгувати; скинута ходом часу, але за звичкою звикла пхатися до чужих справ, неодмінна учасниця всіляких конгресів прибула з Верони до Парижа, щоб з дозволу поважних петербурзьких політиків познайомити французів із старою дитинністю старовинної дипломатії. Вона листується з багатьма приватними особами і, здається, розуміється на невдалих шлюбах. Наші новачки кинулися до її вітальні, щоб навчитися таємниць великого світу: вони звіряють пані Лівен свої таємниці, і її стараннями ці таємниці негайно перетворюються на неясні чутки. Міністри і ті, хто мріють стати ними, гордяться заступництвом дами, що мала честь бачити пана Меттерніха в ті години, коли велика людина, відпочиваючи від тягаря влади, рукодільничала. У Парижі з пані Лівен трапилася смішна історія. Поважний доктринер упав до ніг Омфали: «Кохана, ти згубила Трою».

День у Лондоні зазвичай проводили так: о шостій ранку треба було вирушити за місто на прогулянку і там поснідати: потім повернутися до Лондона для другого сніданку, потім перевдягнутися для прогулянки по Бонд-стріт чи Гайд-парку, потім знову перевдягнутися для обіду, що починався о пів на восьму, ще раз перевдягнутися для поїздки в оперу і, нарешті, опівночі перевдягнутися востаннє – для вечора або рауту. Казкове життя! як на мене, вже краще за галеру. Вищим шиком вважалося, прийшовши на бал у приватний будинок і не зумівши пройти до тісної вітальні, застрягти на сходах і там, у натовпі, зустрітися носом до носа з герцогом Сомерсетом – блаженство, яке одного разу випало мені на долю. Нове покоління англійців набагато легковажніше, ніж ми; побачивши show [72], вони втрачають голову: якби паризький кат приїхав до Лондона, повитріщатися на нього збіглася б уся Англія. Хіба не захоплювалися англійські леді маршалом Сультом, а також і Блюхером, якому цілували вуса? Наш маршал не Антіпатр, не Антігон, не Селевк, не Антіох, не Птолемей, не полководець-цар з тих, що билися під орудою Олександра, він зразковий солдат, який програв в Іспанії чимало битв, але награбував чимало добра: капуцини платили йому за своє життя шедеврами живопису. Втім, у березні 1814 року він опублікував гнівну прокламацію проти Бонапарта, що не завадило йому через кілька днів зустріти імператора з розкритими обіймами: потім він причастився в церкві Святого Фоми Аквінського. У Лондоні за шилінг демонструють пару його старих чобіт.

Слава швидко досягає берегів Темзи і так само швидко покидає їх. У 1822 році все це велике місто поринало в спогади про Бонапарта: від знущань з Ніка англійці перейшли до ідіотичного схиляння перед ним. Книжкові крамниці кишіли мемуарами Бонапарта; бюст його стояв на всіх камінах, гравюри з його зображенням красувалися у вітринах усіх книгарень; колосальна статуя, створена Кановою, вінчала сходи в особняку герцога Веллінґтона. Невже не можна було відшукати іншого святилища для скутого Марса? У подібному обожнюванні більше пихатості воротаря, ніж гордості воїна. Генерале, ви зовсім не перемогли Наполеона при Ватерлоо, ви всього лише погнули останнє кільце в ланцюзі життя, яке розбилося не з вашої вини.

11

Кінець старої Англії. – Шарлотта. – Міркування. – Я покидаю Лондон

Хоч би де я був, бурі переслідують мене. Разом з лордом Лондондеррі спустила дух стара Англія, що досі опиралася настанню нової доби. На зміну покійному міністрові прийшов пан Каннінґ, який з честолюбства говорив на трибуні мовою пропагандиста. Потім настала пора герцога Веллінґтона, консерватора-руйнівника: коли суспільство приречене, рука, покликана будувати, починає ламати. Лорд Ґрей, О’Коннел, усі ці творці руїн, по черзі доклали рук до краху старих установ. Парламентська реформа, звільнення Ірландії – всі ці нововведення, самі по собі чудові, у неспокійну епоху стали джерелами розпаду. Страх довершив біду: якби англійці не були такі налякані грізним майбутнім, вони могли б більш або менш успішно протистояти йому.