Замогильні записки, стр. 98

За його наступників настає пора Мармурового палацу, пані Ріц та її сина, графа Олександра де ла Марша, пора баронеси Штольценберґ, коханки маркграфа Шведа, а раніше комедіантки, принца Генріха з його підозрілими друзями і суперниці пані де Ріц панни Фосс, пора маскарадної інтриги між юним французом і дружиною одного прусського генерала, нарешті, пора пані Ф., про чиї пригоди можна прочитати в «Таємній історії Берлінського двору»; хто знає ці імена? хто згадає наші? Нині в столиці Пруссії хіба що вісімдесятирічні старці ще не забули це покоління, що зійшло зі сцени.

5

Мої перші депеші. – Пан де Бонне

Близько 13 січня я послав міністрові закордонних справ свою першу депешу. Я легко звик до своїх нових обов’язків: чом би й ні? Хіба Данте, Аріосто і Мільтон досягли в політиці меншого успіху, ніж у поезії? Звичайно, я не Данте, не Аріосто і не Мільтон, але, прочитавши «Веронський конгрес», Європа і Франція могли переконатися, на що я здатний.

Мій попередник у Берліні відгукувався про мене в 1816 році так само, як і відгукувався про пана де Ламете у віршиках, які понаписував на початку революції: тому, хто такий люб’язний, не варто зберігати свої донесення; не варто також, не маючи таланту дипломата, висловлюватися з безпосередністю прикажчика. Часи нині такі, що вітер може змінитися; так і пильнуй, бо людина, яку ви так гнівно таврували, займе ваше місце і, оскільки найперший обов’язок посла – знайомство з архівами посольства, одразу натрапить на ваші донесення, де їй дістається по зав’язку. Втім, що тут говорити! високі голови, що трудилися ради торжества справедливого діла, були дуже зайняті, щоб заглиблюватися в такі подробиці.

15 жовтня 1816 року пан де Бонне повідомляв: «Точнісінько так облягає справа із заходами, вжитими паном герцогом 4 і 20 вересня: обидва дістали в Європі одностайне схвалення. Дивно лише одне: найчистіші і найдостойніші роялісти продовжують захоплюватися паном де Шатобріаном, незважаючи на те, що він опублікував книгу, де доводить, що відтепер, згідно із Хартією, король Франції має лише моральний авторитет, а власної волі у нього немає і вплив його незначний. Якби подібні ідеї висловив хтось інший, ті ж роялісти не без підстав визнали б цю людину якобінцем».

Так мене поставили на місце. Втім, це добрий урок; такі уроки приборкують нашу гординю, показуючи, що трапиться з нами, коли нас не стане.

Читаючи депеші пана де Бонне та деяких інших послів, які душею належали дореволюційній епосі, я зрозумів, що вони не так обговорювали дипломатичні справи, як переказували анекдоти про світських людей і придворних: депеші їхні нагадують або улесливий щоденник Данжо, або сатиричний щоденник Таллемана. Не дивно, що цікаві листи моїх колег припадали більше до душі Людовіку XVIII і Карлу X, ніж мої серйозні послання. І я, подібно до моїх попередників, міг би посміюватись і шпигати словами, проте час, коли скандальні події і дріб’язкові інтриги були нерозривно пов’язані зі справами, минув. Яку користь дав би я своїй вітчизні, намалювавши портрет пана Гарденберґа, гарного старця, сивого, як голуб, глухого, як тетерук, який самовільно вирушав до Рима, знаходив у всьому втіху, вірив у різні химери і під кінець життя віддався магнетизму під егідою доктора Корефа? – я не раз зустрічав його на прогулянці у безлюдних куточках; він трюхикав верхи в компанії диявола медицини і муз.

Це презирство до легковажних кореспонденцій продиктувало мені такі слова в листі до пана Пак’є за № 13 від 13 лютого 1821 року:

«Я порушив звичай і не став описувати вам, пане барон, прийоми, бали, театральні вистави і т. ін.; я не став набридати вам швидкими зарисовками і марними епіграмами; я спробував відокремити дипломатію від пліток. Епоха буденного настане знову, коли прийде кінець царству надзвичайного; а поки описувати треба лише те, чому судилося життя, а нападати лише на те, що загрожує нам небезпекою».

Книга двадцять сьома

2

‹…› Засідання парламенту

В Англії кожен висловлюється, як може; адвокатської говорильні тут і близько немає; у кожного оратора свій тон і своя манера. Кожного вислуховують з увагою; хай промова дається ораторові сутужно, хай він затинається, спотикається, шукає слова – це нікого не бентежить; досить йому вимовити кілька розумних фраз, і аудиторія визнає, що він виголосив а fine speech [71]. Ці люди залишаються такими, якими створила їх природа, і врешті-решт приваблюють до себе; вони проганяють нудьгу. Втім, на трибуну піднімається лише купка лордів і членів палати громад. У нас все інакше: ми завжди почуваємося героями дня, ми з поважним виглядом теревенимо і розмахуємо руками, як маріонетки. Перехід від прихованої і мовчазної берлінської монархії до публічної і галасливої монархії лондонської дав мені багато користі: контраст двох таких різних народів наводить на повчальні міркування.

3

Англійське суспільство

Прибуття короля, відкриття парламентської сесії, початок святкувань змішали обов’язки, справи і втіхи: міністрів можна було відшукати тільки при дворі, на балу або в парламенті. У день народження Його Величності я був запрошений на обід до лорда Лондондеррі; обідав я і на галері лорд-мера, що піднімалася вгору річкою до Річмонда: мені більше до вподоби мініатюрний Буцентавр із венеціанського арсеналу, овіяний пам’яттю про дожів і названий верґіліанським ім’ям. Колись я, голодний, напівроздягнений вигнанець, задля забави, як новий Сципіон, кидав камінці в ті води, які розтинало нині широке, начинене розкішшю судно лорд-мера.

Траплялось мені обідати на сході міста у лондонського пана Ротшильда, молодшого брата Соломона; утім, де мені тільки не траплялось обідати? Ростбіфи там були величні, як Тауер, риби – такої довжини, що не видно хвоста, дами, на яких я тільки там і звернув увагу, співали, як Авігея. Я смакував токай неподалік від тих місць, де захлинаючись пив воду, вмираючи з голоду; напівлежачи у своїй затишній кареті на шовкових подушках, я проїздив повз Вестмінстер, у якому провів зачинений цілу ніч і навколо якого прогулювався, весь закаляний брудом, у товаристві Енґана і Фонтана. Особняк, який я найняв за 30 000 франків, містився якраз навпроти того горища, де жив мій кузен Ла Буетарде, – там, одягнувшись у червоний халат, він перебирав гітарні струни, влаштувавшись на вбогому найманому ложі, яке перекочувало потім до моєї комірки.

Минули ті часи, коли ми танцювали під звуки, які добував зі своєї скрипки радник бретонського парламенту; тепер я насолоджувався грою оркестру під керуванням Колліне в Елмекській залі, де влаштовувалися публічні бали за сприяння найшляхетніших вест-ендських дам. То було місце зустрічі старих і молодих денді. Серед старих блищав переможець битви при Ватерлоо, чия слава була приманкою для дам, що танцювали кадриль; молодих очолював лорд Клемуїльям, який доводився, з чуток, сином герцогові де Рішельє. Він робив дивовижні речі: вирушав верхи до Річмонда й повертався в Елмекську залу, дорогою двічі впавши з коня. У нього була чудова манера вимовляти слова, що нагадувала Алківіада. У лондонському світі мода на слова, звороти та інтонації змінюється чи не з кожною новою сесією парламенту, тому порядна людина, яка ще півроку тому була певна, що вона знає англійську мову, раптом з подивом виявляє, що не знає її зовсім. У 1822 році денді належало мати вигляд нещасний і хворобливий; неодмінними атрибутами його вважалися: деяка недбалість у одязі, довгі нігті, недоглянута борідка, що виросла ніби сама собою, через забудькуватість скорботного мученика; пасмо волосся, розмаяне вітром, проникливий, піднесений, блукаючий і приречений погляд, губи, що кривляться від презирства до роду людського, байронічне серце, що знемагає від нудьги, сповнене огиди до світу і в пошуках розгадки буття.