Замогильні записки, стр. 95

Чи може, проте, помилятися цілий народ? Чи не ховається за брехнею істина? Настав час поставити поряд з негідним зображенням ідола довершений малюнок.

Бонапарт великий не своїми словами, промовами і писаннями, не любов’ю до свободи, про яку він завжди дуже мало піклувався і яку навіть і не думав відстоювати; він великий тим, що створив струнку державу, звід законів, ухвалений у багатьох країнах, судові палати, школи, могутню, дієву і розумну систему управління, від якої ми не відмовилися й донині; він великий тим, що відродив, освітив і впорядкував Італію; він великий тим, що вивів Францію із стану хаосу й повернув її до порядку, тим, що відновив вівтарі, приструнив шалених демагогів, пихатих учених, анархічних літераторів, нечестивих вольтер’янців, вуличних балакунів, убивць, що орудували у в’язницях і на площах, голодранців, що горланили на трибуні, у клубах та біля підніжжя ешафота, і змусив їх усіх служити собі; він великий тим, що приборкав свавільний простолюд, тим, що зобов’язав солдатів, які були йому рівнею, і полководців, які були йому командирами чи суперниками, підкорятися його волі і забути колишню безцеремонність; та найбільше він великий тим, що сам створив себе, що зумів винятковістю свого генія примусити до слухняності тридцять шість мільйонів підданців у епоху, коли всі ілюзії, що оточували колись трон, розвіялись; він великий тим, що переміг усіх королів, які воювали проти нього, розбив усі армії, незалежно від їх хоробрості і досвідченості, великий тим, що прославив своє ім’я і серед диких, і серед цивілізованих народів, тим, що перевершив усіх завойовників, яких знало людство раніше, тим, що десять років поспіль творив дива, які нині ледве даються до пояснення.

Прославлений воїн, що знехтував усі закони перемоги, покинув наш світ; горстка людей, ще здатних зрозуміти шляхетні почуття, може пошанувати славу, не боячись її, але й не забуваючи про те, що слава ця таїть у собі небезпеки, про які вони попереджали ще багато років тому, і не маючи потреби бачити у губителі незалежності батька свободи: не слід приписувати Наполеону достоїнства, яких він не мав, – природа й без того обдарувала його досить щедро!

Отже, сьогодні час більше не владний над ним, історія його завершилась, і почалася епопея – станьмо ж свідками його смерті: покиньмо Європу, ходімо за ним у ті краї, де стався його апофеоз! Коливання хвиль там, де кораблі згорнули вітрила, вкаже нам місце його зникнення. «У краю земного кола, – говорить Тацит, – коли сонце встає з моря, чується шум безодні, що розступається перед ним», sonum іnsuper immergentis audiri.

14

Мої останні стосунки з Бонапартом

Позаяк я пишу історію мого власного життя навіть тоді, коли розповідаю про життя інших людей, великих чи невідомих, я змушений у міру необхідності домішувати до розповіді про події та людей свою персону. Чи згадав хоч раз про мене вигнанець, що чекав у своїй в’язниці посеред океану здійснення вироку Господнього? Так.

Наполеон не пробачив своїм тюремникам-королям, але мені він пробачив: я теж син морів, я теж народився серед скель. Я тішу себе надією, що зрозумів Наполеона краще, ніж ті, хто частіше бачили його і ближче знали.

На острові Святої Єлени Наполеон змінив гнів на милість і більше не тримав на мене зла; у свою чергу, і я став судити його справедливіше; у статті, опублікованій у «Консерватер», я писав:

«Народи називали Бонапарта бичем Божим, але бич Божий несе на собі відбиток того великого і вічного володаря, хто у гніві насилає його на землю: «Ossa arida… dabo vobis spiritum et vivetis – Сухі кості!.. І дам Я в вас Свого Духа, – і ви оживете». Народжений на острові і чекаючи смерті також на острові, рівно віддаленому від трьох континентів, загублений серед морських просторів, немов Геній Бур, пророчо зображений Камоенсом, Бонапарт не може ворухнутися на своїй скелі, не похитнувши земної кулі; кожен крок, зроблений новим Адамастором у південній півкулі, долітає до слуху мешканців півкулі північної. Якби Наполеону вдалося обдурити пильність тюремників і сховатися в Сполучених Штатах, самого погляду, кинутого через океан, вистачило би, щоб схвилювати спокій мешканців Старого Світу; сама його присутність на американському березі привела б Європу по інший бік Атлантики у стан бойової готовності».

Бонапарт прочитав цю статтю на острові Святої Єлени; рука, яку він вважав рукою ворога, пролила цілющий бальзам на його рани; він мовив панові де Монтолону:

«Якби в 1814 і 1815 роках король не спирався на людей слабохарактерних, що не вміли опиратися суворим обставинам, або на зрадників, готових ради порятунку королівського престолу віддати вітчизну в неволю Священного союзу, якби коло керма влади стали герцог де Рішельє, який мріяв звільнити вітчизну від чужоземних багнетів, і Шатобріан, який зробив у Генті багато корисного, Франція вийшла б із важких випробувань могутньою і грізною. Природа наділила Шатобріана священним даром: свідчення тому – його твори. Стиль його – не стиль Расіна, але стиль пророка. Якщо коли-небудь він візьме в руки кермо влади, він, можливо, відхилиться від правдивого шляху: ця згубна доля спіткала багатьох його попередників! Але одне безперечне: генію його притаманне усе, що сповнене величі і національного духу; він ніколи не пішов би на ті підлі вчинки, до яких опустилися тодішні володарі» [70]…

Ось які були мої останні стосунки з Бонапартом. Не буду приховувати, слова його «полестили серцю, слабкому в гордині». Від багатьох дрібних людців, яким я зробив великі послуги, мені не довелося чути таких доброзичливих думок, які промовив гігант, котрого я наважився ганьбити.

Книга двадцять п'ята

1

Цілком інший світ

Перевести погляд від Бонапарта та Імперії до того, що настало далі, – означає проміняти істотність на небуття, впасти з вершини гори в бездонну прірву. Хіба після вигнання Наполеона життя не припинило течію свою? Хіба личить мені розповідати про щось інше? Який герой, окрім нього, гідний нашої уваги? Про кого і про що вести мову, якщо не про нього? Лише Данте дозволено було возз’єднатися в загробному світі з великими поетами. Як назвати Людовіка XVIII наступником імператора? Я червонію при думці, що мені доведеться повести розповідь про тисячу нікчемних тварюк (до яких належу і я сам), підозрілих і темних типів, що доживають свої дні на землі після заходу великого світила.

Навіть бонапартисти в ту пору заціпеніли. Члени їхні звела судома; душа покинула новий світ, як тільки Бонапарта не стало; всі предмети поринули в темряву, коли зайшло сонце, чиї промені надавали їм об’ємності і барв. На початку цих «Записок» я говорив тільки про себе; але самотність обіцяє оповідачеві певну перевагу; потім мені довелося стати свідком чудесних подій, і чудеса ці стали опертям моїй оповіді, та відтепер мені не доведеться більше говорити ні про підкорення Єгипту, ні про битви під Маренго, Аустерліцом та Ієною, ні про відступ з Росії, ні про завоювання Франції, ні про взяття Парижа, ні про повернення з Ельби, ні про битву при Ватерлоо, ні про поховання на Святій Єлені; про що ж? про нікчемних персонажів, портрети яких зміг би намалювати лише Мольєр, що володів мистецтвом серйозної комедії.

Перш ніж ухвалити вирок нашому часу, я суворо допитав свою совість; я запитував себе, чи не з користі я зараховую себе до нинішніх нікчем, чи не для того я це роблю, щоб отримати право засуджувати своїх сучасників, зберігаючи в душі переконаність, що моє ім’я напевно залишиться в історії, коли всі інші забудуться. Ні: я певен, що ми зникнемо з пам’яті нащадків усі разом: по-перше, тому, що позбавлені життєвих сил, по-друге, тому, що доба, коли нам довелося зробити перші чи останні кроки, не здатна вдихнути в нас сили. Покоління скалічені, ослаблі, чванливі, зневірені, приречені на миле їх серцю небуття, не вільні дарувати безсмертя; вони безсилі прославити будь-кого; навіть припавши вухом до самісіньких їхніх уст, ви все одно нічого не почуєте: серце мертвих мовчазне.