Замогильні записки, стр. 82

Услід за принцом де Конде в Турне появився герцог Орлеанський. Він мав страшенно невдоволений вигляд, але в душі був дуже радий, що вийшов сухим із води; слова його і вчинки вирізняла звичайна для нього двозначність. Що до старого принца де Конде, еміграція була його богом Ларом. Він нітрохи не боявся пана де Бонапарта; якщо потрібно, він міг битися, якщо потрібно, міг і поїхати; думки його трохи плуталися; він не знав ясно, чи зупиниться він у Рокруа, щоб дати бій, чи поїде обідати у «Великому олені». Він знявся з місця за кілька годин до нас, доручивши мені повідомити його домочадцям, яких він обігнав, що на тутешньому заїжджому дворі подають чудову каву. Він не знав, що я подав у відставку через загибель його онука; він не надто добре пам’ятав, чи був у нього онук; він відчував тільки одне: ім’я його овіяне славою, і славою цією він, можливо, завдячує комусь із роду Конде – але кому саме, пригадати вже не міг.

Чи пам’ятаєте ви, як я вперше опинився в Турне разом з братом, вперше прямуючи у вигнання? Чи пам’ятаєте ви про людину, що обернулася в осла, про дівчину, у якої з вух росли хлібні колоски, про зграї ворон, що сіяли всюди вогонь? У 1815 році ми самі уподібнилися до зграї ворон, але вогню ми не сіяли. На жаль! мого нещасного брата вже не було зі мною. Минуло двадцять три роки; віджили свій вік Республіка та Імперія: а скільки переворотів у моїй долі! Час не пожалів і мене. А ви, нинішні юнаки, розкажіть двадцять три роки по тому над моєю могилою, що сталося з вашими сьогоднішніми прихильностями та облудами.

У Турне прибули два брати Бертени: пан Бертен де Во незабаром повернувся до Парижа; інший Бертен, Бертен-старший, був мені другом. З моїх «Записок» ви знаєте, що нас пов’язувало.

З Турне ми вирушили до Брюсселя: я не знайшов там ні барона де Бретея, ні Рівароля, ні молодих ад’ютантів – усі вони померли або, що небагато краще, постаріли. Про перукаря, який дав мені притулок, ні слуху ні духу. Я проміняв мушкет на перо; із солдата я перетворився на писаку. Я намагався відшукати Людовіка XVIII; він був у Генті, куди доставили його пани де Блакас і де Дюрас: спочатку вони мали намір переправити його до Англії. Якби король погодився на цей проект, йому вже ніколи не вдалося б повернути собі французьку корону.

У пошуках пристановища я зайшов до одного з готелів і розгледів у глибині темної кімнати герцога де Рішельє: він курив, напівлежачи на софі. Він висловився на адресу принців з неприхованою ненавистю і заявив, що не бажає більше чути про цих людей і виїжджає до Росії. Пані герцогиня де Дюрас теж прибула до Брюсселя; вона мала нещастя втратити тут племінницю.

Столиця Брабанта мені огидна; я завжди потрапляв до неї не інакше як дорогою у вигнання; вона незмінно завдавала лиха або мені, або моїм друзям.

Король покликав мене у Гент. Королівські волонтери і крихітна армія герцога Беррійського були розпущені; вони зворушливо попрощалися один з одним у Бетюні, серед бездоріжжя й розгрому. Двісті чоловік з придворного королівського штату залишилися в Бельгії і розмістилися в Алсті; до їх числа входили і мої племінники Луї та Крістіан де Шатобріани.

5

СТО ДНІВ У ГЕНТІ:

Король і його рада. – Я стаю міністром внутрішніх справ par interim [64]. – Пан де Лаллі-Толендаль. – Пані герцогиня де Дюрас ‹…›

Король, чудово влаштувавшись на новому місці з усією своєю челяддю та охороною, скликав раду. Всі володіння цього великого монарха обмежувалися одним-єдиним будинком на території Нідерландського королівства, причому стояв цей будинок у місті, яке, хоч і є батьківщиною Карла V, було ще донедавна столицею департаменту в імперії Бонапарта: за цими іменами приховано чимало подій, між ними пролягло чимало сторіч.

Позаяк абат де Монтеск’ю був у Лондоні, Людовік XVIII тимчасово призначив мене міністром внутрішніх справ. Листування з департаментами не завдавало мені великих клопотів; я легко відписував послання префектам, супрефектам, мерам і помічникам мерів наших добрих міст, розташованих усередині наших кордонів; я не займався лагодженням шляхів і не укріплював дзвіниць; бюджет мій не дозволяв розбагатіти; я не мав у своєму розпорядженні таємних фондів, але грішив непростимим зловживанням – поєднанням двох посад: адже я досі був повноважним посланником Його Величності при шведському королі, який, подібно до його земляка Генріха IV, царював якщо не правом народження, то правом завоювання. Рада наша засідала в кабінеті короля, навколо столу, покритого зеленим сукном. Пан де Лаллі-Толендаль який, скільки я пам’ятаю, обіймав посаду міністра освіти, виголошував промови ще пишніші і розлогіші, ніж його власні форми: він посилався на своїх уславлених предків-королів Ірландії – і змішував в одну купу суди над своїм батьком, Карлом I і Людовіком XVI. Вечорами він забував про сльози, піт і слова, вилиті на засіданні ради, в товаристві прекрасної дами, яку привело у Гент винятково почуття глибокої поваги до його генія; він сумлінно намагався вилікувати її від цієї згубної пристрасті, але красномовство його пересилювало доброчесність і жало впивалося ще глибше.

Пані герцогиня де Дюрас розділила з чоловіком злигодні вигнання. Не мені нарікати на долю, бо вона дозволила мені провести три місяці в товаристві цієї чудової жінки, з якою ми розмовляли про все, що може привернути увагу людей прямодушних і щиросердих, об’єднаних спільними смаками, ідеями, переконаннями і почуттями. Пані де Дюрас мріяла збудити моє честолюбство: тільки вона одразу зрозуміла, чого я вартий у політиці; її незмінно доводили до відчаю сліпці і заздрісники, які перешкоджали моєму зближенню з королем, але ще дужче засмучував її мій характер, що був на заваді моїй кар’єрі; вона лаяла мене, вона мріяла вилікувати мене від безтурботності, відвертості, простосердя і навчити звичок царедворця, яких сама терпіти не могла. Ніщо, можливо, не викликає такої вдячної прихильності, як дружнє заступництво істоти видатної, яка використовує свій вплив у суспільстві, щоб видати ваші недоліки за достоїнства, недосконалість за чари. Милостями чоловіка ви зобов’язані його чеснотам, милостями жінки – вашим власним; ось чому перші огидні, а другі – солодкі.

Відколи я мав нещастя втратити це великодушне створіння, це шляхетне серце, цей розум, у якому сила думки пані де Сталь поєднувалася з чарівністю таланту пані де Лафаєт, я постійно докоряю собі за мінливості мого характеру, що засмучували іноді моїх вірних друзів. Як важливо вміти приборкувати себе! Як важливо пам’ятати, що найглибше почуття нерідко не заважає нам отруювати життя тієї істоти, за яку ми охоче померли б. Як спокутати свою провину, якщо друзі уже в могилі? Хіба можуть наші безцільні співчуття і порожнє каяття пом’якшити завданий колись біль? Усмішка за життя дала б нашим друзям значно більше радості, ніж усі наші сльози після їх смерті.

Чарівна Клара (пані герцогиня де Розан) жила в Генті разом з матір’ю. Ми виспівували з нею безглузді куплети на мотив тірольської пісні. Я тримав на колінах чимало чарівних дівчаток, які нині вже стали молодими бабусями. Побувайте на весіллі шістнадцятилітньої панночки і поверніться через шістнадцять років – ви побачите, що вона нітрохи не постаріла. «О добродійко, ви зовсім не змінилися!» Зрозуміло: тільки говорите ви це її дочці, й ось уже цю дочку на ваших очах ведуть до вівтаря. Одначе для вас, сумного очевидця двох весільних церемоній, шістнадцять років не проходять марно: цей весільний подарунок наближає час вашого власного вінчання з худорлявою дамою у білому.

6

Продовження розповіді про сто днів у генті: «Гентський монітер». – Моя доповідь королю: враження, яке вона справила в Парижі. – Підробка

У Генті почав виходити «Монітер»: моя доповідь королю від 12 травня, надрукована в цій газеті, красномовно свідчить, що погляди мої щодо свободи друку і чужоземного панування не змінювались. Я й сьогодні можу навести витяги з цієї доповіді; вони нітрохи не суперечать моєму життю: