Замогильні записки, стр. 80

Король ще не кінчив говорити, коли купол будівлі раптом закрила хмара і в залі стемніло; всі спрямували погляди вгору, намагаючись відшукати причину затемнення. Коли король-законодавець кінчив говорити, вигуки: «Хай живе король!» пролунали знову, цього разу впереміш із риданнями. «Всі члени зборів, – справедливо зауважив «Монітер», – збуджені величними словами короля, стоячи простягали руки до трону. З усіх уст вихоплювалися ті самі слова: «Хай живе король! Помремо за короля! З королем навіки!» – сповнені запалу, що сушив серця всіх французів».

Насправді, видовище було зворушливе: старий, немічний король, цей патріарх монархів, який дарував Франції, що знищила його рідних і на двадцять три роки вигнала його зі своїх країв, мир і свободу, забувши всі кривди і знегоди, прийшов до посланців своєї нації, щоб запевнити їх, що тепер, коли він повернувся на батьківщину, смерть за народ здається йому найдостойнішим фіналом його життя! Принци присягнулися на вірність хартії; останніми ці запізнілі клятви дали принц де Конде з батьком герцога Енгієнського. Члени цього героїчного роду, якому судилося незабаром згаснути, цього роду патриціїв-воїнів, які сподівалися, що свобода захистить його від молодшого, сильнішого і жорстокішого воїна-плебея, викликали в пам’яті багато спогадів і пробуджували нескінченний смуток.

Ставши відомою, промова Людовіка XVIII викликала неймовірне захоплення. Більшість парижан були на той час переконаними роялістами і залишилися такими протягом Ста днів. Особливо палко розпиналися за Бурбонів дами.

Нині молодь схиляється перед Бонапартом, тому що їй принизлива та роль, яку відіграє Франція у Європі з вини нинішнього уряду; у 1814 році молодь вітала Реставрацію, тому що бачила в ній засіб покінчити з деспотизмом і звеличити свободу. У той час до волонтерів, готових битися за королівську владу, входили пан Оділон Барро, більшість учнів Медічної школи і Правознавча школа у повному складі; 13 березня майбутні правознавці прислали до палати депутатів таке прохання:

Лист цей, написаний мовою енергійною, природною і прямою, сповнений юнацької великодушності і любові до свободи. Ті, хто нині намагаються запевнити нас, ніби французи прийняли Реставрацію з огидою і мукою, – або честолюбці, для яких вітчизна, – всього лише ставка у грі, або юнаки, що не зазнали на собі Бонапартового гніту, або старі брехуни, революціонери, навернені в імперську віру, які нарівні з усіма іншими аплодували поверненню Бурбонів, а тепер, своїм звичаєм, ображають повалену владу і з радістю беруться до своїх улюблених справ – убивств, розшуків і догідництва.

3

План захисту Парижа

Промова короля сповнила моє серце надією. Ми раду радили у голови палати депутатів, пана Лєне. Я познайомився там з паном де Лафаєтом: раніше я бачив його лише здалеку; то було дуже давно, за часів Законодавчих зборів. Пропозиції висловлювалися найрізноманітніші і, як це нерідко трапляється у хвилину небезпеки, ні на що не придатні: одні стверджували, що королю треба покинути Париж і поїхати до Гавра; інші мали намір вивезти його у Вандею; хтось лепетав фрази, позбавлені глузду, хтось стверджував, що треба зачекати і подивитися, що буде: проте щодо того, що буде, жодних сумнівів не залишалося. Я висловив іншу точку зору, і – дивна річ! – пан де Лафаєт підтримав мене, підтримав палко [63]. Пан Лєне і маршал Мармон також погодилися зі мною. Ось що я сказав:

«Король повинен дотримати слова і залишитися в столиці. Національна гвардія за нас. Зміцнимо Венсеннський замок. У нас є зброя і гроші, а якщо у нас є гроші, жадібні і слабкі духом будуть на нашому боці. Якщо король покине Париж, його займе Бонапарт, а здобувши Париж, Бонапарт стане господарем Франції. Армія перейшла на бік супротивника не повністю; деякі полки, багато генералів та офіцери ще не порушили присягу: будемо тверді, і вони не зрадять. Королівська сім’я має покинути столицю; нам потрібен тільки король. Хай граф д’Артуа поїде до Гавра, герцог Беррійський – до Лілля, герцог де Бурбон – у Вандею, герцог Орлеанський – у Мец; пані герцогиня і пан герцог Ангулемські вже від’їхали на південь. Тримаючи оборону в різних місцях, ми завадимо Бонапарту зосередити свої сили. Перетворимо Париж на неприступну фортецю. Національні гвардійці сусідніх департаментів уже йдуть нам на допомогу. Завдяки всім цим заходам наш старий монарх, бережений заповітом Людовіка XVI і Хартією, спокійно перебуватиме на своєму троні в Тюїльрі; дипломатичний корпус улаштується там само; обидві палати засідатимуть у флігелях замку; придворний королівський штат розміститься на площі Карусель і в саду Тюїльрі. Ми розставимо гармати на набережних і в долині річки: хай Бонапарт спробує здолати нас, хай атакує одну за одною наші барикади, хай обстрілює Париж, якщо хоче і якщо має мортири, хай стане ненависним усім містянам – а там побачимо! Досить нам протриматися три дні – і перемога буде за нами. Король, що обороняється у своєму палаці, запалить усі серця. Врешті-решт, навіть якщо королю судилося загинути, хай загибель ця буде гідною його сану; хай останнім подвигом Наполеона стане вбивство старця. Пожертвувавши життям, Людовік XVIII виграє свою єдину битву і здобуде роду людському свободу».

Така була моя думка: ніхто не має права стверджувати, що все втрачено, нічого не вдіявши. Чи можна уявити щось прекрасніше, ніж перестарілий нащадок Святого Людовіка, що разом зі своїм народом блискавично розбиває людину, яку стільки років не могли здолати всі королі Європи?

Це рішення, на перший погляд безглузде, було, по суті, вельми розумним і не загрожувало й найменшою небезпекою. Я був і повсякчас буду переконаний, що, якби Бонапарт знав про готовність парижан до опору і про присутність у столиці короля, він не посмів би піти на штурм. У нього не було ні артилерії, ні продовольства, ні грошей, військо його складалося з людей випадкових, нетвердих у своєму рішенні, здивованих раптовою зміною кокарди і поспішною присягою, даною на узбіччі великої дороги: вони швидко розбіглися б. Кілька годин зволікання занапастили б Наполеона; досить було лише виявити трохи мужності. Більше того, можна було розраховувати навіть на підтримку частини армії; два швейцарські полки залишилися вірні королю; хіба за наказом маршала Гувіона Сен-Сира орлеанський гарнізон не надів знову білу кокарду через два дні після вступу Бонапарта до Парижа? Від Марселя до Бордо війська геть усі підкорялися королю протягом усього березня: у Бордо солдати вагалися, але не зрадили б герцогиню Ангулемську, якби знали, що король у Парижі, а Париж тримає оборону. Провінція пішла б за прикладом столиці. Десятий піхотний полк під командуванням герцога Ангулемського бився бездоганно; Массена не знав, на чий бік стати; у Ліллі гарнізон прислухався до палкого заклику маршала Мортьє. Якщо все це відбувалося попри втечу короля, наскільки більше збереглося б у нього вірних слуг, якби він залишився у Тюїльрі?

Якби мій план було схвалено, чужоземці не вторглися б знову до Франції; нашим принцам не довелося б входити у свою країну з військами супротивника; законна монархія врятувала б себе сама. Єдине, чого можна було б побоюватися в разі успіху, – це зайвої впевненості королівської влади у власних силах і, отже, утисків прав народу.

Чому я народився в епоху, що мене не потребує? Чому наперекір своєму інстинкту залишався роялістом в епоху, коли жалюгідне плем’я придворних не могло ні почути, ані зрозуміти мене? Чому змушений був мати справу з натовпом посередностей, що вважали мене за божевільного, коли я говорив їм про мужність, за революціонера, коли я говорив про свободу?