Замогильні записки, стр. 78

26

Острів Ельба

Бонапарт відмовився ступити на борт французького корабля; над усе він цінував у цей час англійський флот, бо англійці здобували на морі перемогу за перемогою; він забув про свою ненависть, про те, як лихословив на підступний Альбіон і ображав його; він вважав гідним свого захоплення тільки переможців, і до місця першого вигнання його доправив «Undaunted» [61]. З тривогою чекав він, яку йому виявлять шану: чи поступиться французький гарнізон своєю територією? З італійців, що населяли острів, одні хотіли покликати англійців, інші взагалі позбавитися будь-якої влади; на одному мису майорів триколірний прапор, на іншому, неподалік, – білий. Але все влаштувалося. З’ясувавши, що Бонапарт везе із собою мільйони, остров’яни великодушно погодилися прийняти найяснішого полоненого. Цивільній і церковній владі довелося підтримати це рішення. Джузеппе Філіппо Аррігі, головний вікарій, звернувся до парафіян з посланням. «Божественне Провидіння, – говорив його набожний наказ, – зволило зробити нас підданцями Наполеона Великого. Для острова Ельба дати прихисток помазаникові Божому – нечувана честь. Ми повеліваємо подякувати Господові урочистим виконанням Те Deum, і т. ін.».

Імператор написав генералові Далему, командувачу французького гарнізону, листа з проханням довести до відома мешканців Ельби, що він обрав їх острів місцем свого перебування через м’якість звичаїв і клімату. Він зійшов на землю в Порто-Феррайо під вітальні залпи англійського фрегата і берегових батарей. Звідти у супроводі парафіян він попрямував до церкви, де було виконано Те Deum. Церемонією розпоряджався церковний сторож, маленький товстопузий чоловічок. З церкви Наполеона відвели до мерії, де йому вже приготували помешкання. Під радісне пілікання трьох скрипок і двох басів винесли новий прапор імператора – на білому полі червона смуга з трьома золотими бджолами. Трон, поспіхом споруджений у бальній залі, був оздоблений позолоченим папером і яскраво-червоним шматтям. Природжений комедіант, бранець був задоволений усім цим балаганом: Наполеон тішився церковними ритуалами, як тішився колись старовинними придворними забавами в своїх тюїльрійських покоях, звідки задля урізноманітнення вирушав час від часу вбивати людей. Він завів собі почет: складався він з чотирьох камергерів, трьох ад’ютантів та двох гоффур’єрів. Він оголосив, що прийматиме дам двічі на тиждень, о восьмій вечора. Він справив бал. Він відібрав в артилеристів відведену їм будівлю і влаштував там свою резиденцію. Все життя Бонапарт черпав силу з двох джерел, що породили його, – демократії і королівської влади; могутність йому давали народні маси, висоту становища – геній, тому він легко переходив з площі до тронної зали, міняв товариство королів і королев, які товпилися навколо нього в Ерфурті, на товариство булочників і торговців маслом, які танцювали в його порто-феррайському сараї. З монархами він тримався як простолюдин, з простолюдинами – як монарх. О п’ятій ранку, в шовкових панчохах і черевиках з пряжками, він віддавав на Ельбі накази каменярам.

Влаштувавшись у своїх нових володіннях, багатих на залізо з часів Верґілія, що описав insula inexhaustis Chalybum generosa metallis [62], Бонапарт не забув учинених йому образ; він не відмовився від думки розірвати свій саван, але йому було на руку прикидатися мертвим і лише зрідка мелькати привидом біля власного надгробка. Ось чому про людське око він поспішив заглибитися в залізні і магнітні копальні; імператора можна було прийняти за відставного гірничого інспектора колишньої імперії. Він шкодував про те, що колись пустив дохід від копальні Іллюа на утримання ордену Почесного легіону; тепер він визнав, що 500 000 франків потрібніші гренадерам, ніж политі кров’ю нагрудні хрести. «Про що я тільки думав, – говорив він. – Утім, кілька інших моїх указів не поступаються за дурістю цьому». Він уклав торговий договір з Ліворно і мав намір укласти ще один з Генуєю. Поки те та се, він проклав п’ять чи шість туазів нової дороги і, подібно до Дідони, що окреслила межі Карфагена, визначив місце, де виростуть нові міста. Філософ, який розчарувався в мирській славі, він заявив, що відтепер обирає для себе життя англійського мирового судді: та все ж, коли з вершини невеликого пагорба поблизу Порто-Феррайо він побачив море, що з усіх боків билося об скелі, у нього вихопилося: «Чорт побери! Треба визнати, острів мій невеликий». Усі його володіння можна було об’їхати за кілька годин; він захотів приєднати до них кам’янистий острівець під назвою П’яноза. «У Європі, – мовив завойовник зі сміхом, – вирішать, що я знову взявся за старе». Союзники на посміх залишили йому чотири сотні солдатів; їх йому вистачило з лишком, щоб покликати під свої прапори всю французьку армію.

Присутність Наполеона поблизу берегів Італії, що бачила його перші кроки до слави і зберігала пам’ять про нього, була джерелом загального збудження. По сусідству правив Мюрат; друзі таємно чи явно відвідували Наполеона у вигнанні; побували в нього мати і сестра, принцеса Поліна; незабаром чекали прибуття Марії-Луїзи із сином. Жінка з дитиною і справді приїхала; під покровом найглибшої таємниці її було відправлено на відлюдну віллу в найвіддаленішому куточку острова: на землі Огігії Каліпсо говорила Одіссею про свою любов, а він, не слухаючи, вигадував способи перемогти суперників. Перепочивши день, північний лебідь і його дитина знову рушила у плавання, і незабаром їх білий ялик досяг Байських миртів.

Якби ми були менш довірливі, ми швидше розпізнали б наближення катастрофи. Дуже близький був Бонапарт до своєї колиски і до підкорених ним земель; щоб живцем поховати його, потрібний був острів десь далі, загублений серед морських просторів. Незбагненно, як могли союзники сподіватися, що зуміють дати Наполеону науку вигнання на берегах Ельби: невже вони не розуміли, що, зважаючи на Апенніни, вдихаючи пороховий гар Монтенотто, Арколе і Маренго, поблизу Венеції, Рима і Неаполя, трьох прекрасних своїх бранців, він не встоїть перед могутньою спокусою? Невже вони забули, що він схвилював спокій багатьох країн і всюди залишив прихильників і боржників, готових стати його спільниками. Неласка долі і жага помсти розпалювали його честолюбство, уражене, але незломлене: коли князь пітьми побачив на краю створеного всесвіту людину і світ, він присягнувся знищити їх.

Декілька тижнів страшний бранець стримував свій порив. У гігантському історичному фараоні, який метав цей геній, ставкою була фортуна або царство. Навколо кишіли люди, подібні до Фуше або Гусмана де Альфараче. Великий актор здавна віддав мелодраму на відкуп своїй поліції, а собі залишив роль у високій трагедії: його потішали пересічні жертви, що зникали в люках його сцени.

За перший рік епохи Реставрації бонапартисти, у міру того, як зростали їхні надії і ставало все очевиднішим безвілля Бурбонів, переходили від простих побажань до дій. Коли інтрига дозріла за межами Франції, вона проникла і всередину країни: змова стала дійсністю. З легкої руки пана Феррана пан де Лавалетт вів листування: кур’єри, перебуваючи на службі у монархії, доставляли адресатам депеші, що служили справі Імперії. Ніхто й не думав ховатися: карикатуристи зображали орлів, що влітають у вікна королівського палацу, та індиків, що виходили з його дверей! «Жовтий» або «Зелений» карлики говорили про те, що в Канні нині розвелося безліч качок. Попередження лунали з усіх боків, але ніхто не сприймав їх серйозно. Швейцарський уряд даремно хвилювався, повідомляючи французького короля про підступи Жозефа Бонапарта, який оселився в кантоні Во. Якась жінка, що приїхала з Ельби, розповідала якнайдокладніше про все, що відбувається в Порто-Феррайо: поліція кинула її до в’язниці. Всі свято вірили, що Наполеон не посміє нічого зробити до закінчення конгресу, та й узагалі погляди його звернені на Італію. А інші, ще далекоглядніші, палко бажали, щоб маленький капрал, людоїд, бранець, висів на французькому березі: ось тут і трапилася б нагода покінчити з ним назавжди! Пан Поццо ді Борґо запевняв учасників Віденського конгресу, що злочинця повісять на першому ж дереві. Маючи в своєму розпорядженні деякі документи, можна було б неспростовно довести, що вже в 1814 році дозріла військова змова, що готувалася паралельно із змовою політичною, яку князь де Талейран, з намови Фуше, вів до успішного завершення у Відні. Друзі Наполеона писали йому, що, коли він не поквапиться повернутися, його місце в Тюїльрі займе герцог Орлеанський: вони гадають, ніби це одкровення пришвидшило висадку імператора. Не сумніваюся, що подібні інтриги затівалися, але не сумніваюсь я і в тому, що справжньою причиною, що спонукала Бонапарта до втечі з Ельби, була природа його генія.