Замогильні записки, стр. 77

22

Перший рік епохи Реставрації

У перший рік епохи Реставрації я став свідком третьої реформи суспільства; колись я бачив, як старовинна монархія перетворилася на монархію конституційну, а та – на республіку; я бачив, як республіку змінила військова деспотія; тепер на моїх очах Франція відрікалася від військового деспотизму й поверталася до вільної монархії; нові ідеї і нові покоління возз’єднувалися із стародавніми принципами і людьми старих правил. Маршали імперії зробилися маршалами Франції; з мундирами наполеонівської гвардії змішалися мундири особистої охорони короля і «червоних» королівських гвардійців, зшиті точно за старовинними зразками; командир особистої охорони короля старий герцог д’Авре, у пудреному парику, з тремтячою головою, прогулювався, спираючись на чорну палицю, в товаристві кульгавого маршала Віктора, скаліченого під прапором Бонапарта; герцог де Муші, який зроду не підходив до гармати, гордо крокував до служби Божої пліч-о-пліч з пораненим маршалом Удіно; замок Тюїльрі, що мав за Наполеона такий охайний і військовий вигляд, наповнився замість запаху пороху пахощами вишуканих страв: панове камер-юнкери, мундкохи, мундшенки і гардеробмейстери повернули апартаментам домашній вигляд. На вулицях з’явилися дряхлі емігранти, чиї манери й убрання давним-давно вийшли з моди, – люди, без сумніву, поважні, але так само чужі сучасному натовпу, як республіканські полководці солдатам Наполеона. Дами, що блищали при дворі імператора, протегували матронам із Сен-Жерменського передмістя і посвячували їх у таємниці палацу. Прибували депутації з Бордо з пов’язками на рукавах, приходили вандейські капітани в капелюхах а la Ларошжаклен. Усі ці несхожі особи зберігали свої почуття і думки, звички і звичаї. Свобода, що становила суть цієї епохи, дозволяла вживатися речам, на перший погляд геть несумісним; але не кожен умів упізнати цю свободу в убраннях стародавньої монархії та імперського деспотизму. До того ж майже ніхто не знав до ладу конституційної мови; роялісти припускалися грубих помилок, розмірковуючи про Хартію; прихильники Імперії розумілися на ній ще менше; члени Конвенту, що встигли за Наполеона стати графами, баронами і сенаторами, а за Людовіка XVIII – перами, то пригадували напівзабутий республіканський діалект, то вдавалися до вивченої ними до тонкощів мови абсолютизму. Генерал-лейтенанти вважали за честь вартувати зайців на королівській службі. Ад’ютанти останнього військового диктатора почали розводитись про непорушну свободу народів, а царевбивці – відстоювати святість спадкового права на престол.

Метаморфози ці були б огидні, якби вони не пояснювалися великою мірою гнучкістю французького розуму. Афінський народ сам керував своєю державою; оратори на площі розпалювали його пристрасті; владущий натовп становили скульптори, художники, ремісники, глядачі промов і слухачі діянь, як говорить Фукідід. Але коли указ, поганий він чи хороший, було ухвалено, хто виступав з цього нерозумного і недосвідченого натовпу, щоб виконати його? Сократ, Фокіон, Перикл, Алківіад.

23

Чи роялісти винні в Реставрації?

Чи роялісти винні в Реставрації, як вважається нині? Жодним чином: не будемо ж ми стверджувати, що жменька легітимістів, вимахуючи хусточками і причепивши до капелюхів стрічки, взяті у дружин, реставрувала, проти волі невтішного тридцятимільйонного народу, ненависну королівську владу? Так, переважна більшість французів раділи, але більшість цю становили зовсім не легітимісти у вузькому розумінні слова, тобто зовсім не переконані поборники старої монархії. До цього натовпу входили люди найрізноманітніших поглядів; усі вони, радіючи звільненню від тирана і почуваючи до нього ненависть, винили у своїх нещастях Наполеона: цим і пояснюється успіх моєї брошури. Чи багато можна було налічити справжніх аристократів, що відкрито сповідували вірність королю? Пани Матьє і Адрієн де Монморансі, пани де Поліньяки, що вирвалися з в’язниці, пан Алексіс де Ноай, пан Состен де Ларошфуко. Хіба могли ці сім чи вісім людей, невідомих народу, повести за собою цілу націю?

Пані де Монкальм прислала мені 1200 франків, щоб я роздав їх чистокровним легітимістам: через відсутність гідних претендентів я повернув їй усю суму сповна. До шиї статуї, що вінчала Вандомську колону, прив’язали ганебну мотузку; роялістів, охочих посягнути на славу і смикнути за мотузку, знайшлося так мало, що довелося державним чиновникам, забувши свій бонапартизм, скинути за допомогою зашморгу статую свого повелителя: колоса силою змусили схилити голову, і він упав до ніг європейських монархів, які стільки разів валялися перед ним у поросі. Із захопленням вітали Реставрацію не хто інші, як служителі Республіки та Імперії. Про невдячність, з якою люди, піднесені вгору революцією, обійшлися з тим, про кого вони сьогодні згадують з удаваним жалем і захватом, не можна думати без гидливості.

Прихильники Імперії і поборники лібералізму, ви тримали кермо влади у своїх руках, але стали на коліна перед нащадками Генріха IV! Не дивно, що роялісти були щасливі знову отримати своїх монархів і дізнатися, що царюванню того, в кому вони бачили узурпатора, прийшов кінець; дивно, що ви, ставленики цього узурпатора, щодо палких захоплень залишили далеко позаду самих роялістів! Магістри і сановники охоче присягали законній монархії, всі цивільні чиновники, всі судейські шикувалися в чергу, поспішаючи присягнутися в ненависті до вигнаної династії і любові до стародавнього роду, який вони стільки разів проклинали. Хто складав відозви, що наводнили Францію, з образами Наполеона і звинуваченнями його в усіх смертних гріхах? Роялісти? Аж ніяк: міністри, генерали, чиновники, яких вибрав Бонапарт і яким протегував. Де замислювалась Реставрація? у колі роялістів? Аж ніяк: у єпископа Отенського, у товаристві пана де Коленкура. Хто справляв бали для підлих чужоземців? Роялісти? Аж ніяк: імператриця Жозефіна в Мальмезоні. Чому присягали на вірність найщиріші друзі Наполеона, наприклад Бертьє? Законній монархії. Хто проводив цілісінькі дні в покоях самодержця Олександра, цього грубого татарина? Члени різних класів Інституту, філософи-філантропи, теофілантропи та інші, вчені, літератори; всі вони поверталися від царя зачаровані, облагодіяні компліментами і табакерками. Що ж до нас, нещасливих легітимістів, ми не були вхожі нікуди; нас ніхто не мав і за устілку. Іноді на вулиці нам радили розійтися по домівках і лягти спати; іноді нас просили не кричати занадто голосно: «Хай живе король!» – оскільки цей клопіт узяли на себе інші. Владодержці зовсім не прагнули бачити всіх французів легітимістами, вони заявили, що нікого не примушують змінювати заняття і промови, що єпископ Отенський може так само спокійно не правити службу Божу за монархії, як не слухав її за Імперії. Я не бачив, щоб яка-небудь аристократка, яка-небудь нова Жанна д’Арк із соколом на плечі або списом в руці проголошувала право законного монарха на престол, зате дружина, якою Бонапарт забезпечив пана де Талейрана, роз’їжджала містом у кареті, на всі боки розхвалюючи благочестиву родину Бурбонів. Бачачи простирадла, що звішуються з вікон імператорських догідників, простодушні козаки вірили, що в серці покаянних бонапартистів розквітло стільки ж лілій, скільки білих ганчірок теліпається у них на вікнах. У Франції зараза розповсюджується з чудесною швидкістю, і, якби хтось гукнув: «Геть мене!» – сусіди не забарилися б учинити так само. Та що там, прибічники імперії прийшли до нас, прибічників Бурбонів, щоб розжитися в нашій білизняній кімнаті незаплямованим білим прапором, – я сам був тому за свідка. Але пані де Шатобріан трималася твердо й відстояла свої запаси.