Замогильні записки, стр. 75

Нині дуже уживане вихваляння Бонапартових перемог: жертви вмерли, проклять, криків болю й відчаю вже не чути, перед очима не постає більше видовище виснаженої Франції, землю якої орють жінки, батьків не кидають більше до в’язниці як аманатів синів, сільських мешканців не карають як бунтівників, на стінах будинків не вивішують списки рекрутів, і обивателі не товпляться перед цими нескінченними смертними вироками, з жахом відшукуючи в них імена своїх синів, братів, друзів і сусідів. Ніхто вже не пам’ятає, як пригнічували всіх французів Бонапартові тріумфи, не пам’ятає, з яким захопленням ловила публіка будь-який спрямований проти нього натяк, що пролунав зі сцени через недогляд цензорів, не пам’ятає, як стомилися народ, двір, генерали, міністри і прибічники Наполеона від його гніту і його завоювань, від битв – завжди звитяжних, але ніколи не стихаючих, від необхідності щоранку, не знаючи втоми, відстоювати своє право на життя і благоденство.

Про справжність наших мук свідчить уже сам кінець царювання Бонапарта: якби французи були йому такі фанатично віддані, хіба відвернулися б вони від нього двічі так швидко, так рішуче, навіть не спробувавши залишити його коло керма влади? Якщо Франція має бути вдячна Бонапарту всім – славою, свободою, порядком, добробутом, промисловістю, торгівлею, мануфактурою, пам’ятниками, літературою, красними мистецтвами; якщо до нього, сама по собі, нація не була ні на що здатна; якщо Революція не могла похвалитися ні генієм, ані відвагою і не зуміла ні захистити французькі землі, ані додати до них нові, отже, французи показали себе народом вельми невдячним і боязким, віддавши Наполеона в руки його ворогів чи принаймні не ставши проти полонення свого добротворця?

Докір цей, який нам могли б кинути, кинутий, проте, не був, а чому? Тому що очевидно: коли настав час падіння Наполеона, французи не тільки не стали на його захист, але, навпаки, добровільно віддали його ворогові; охоплені гірким розчаруванням, ми бачили в ньому лише винуватця наших лих, нашого гнобителя. Не союзники перемогли нас: ми самі, вибравши, котре лихо менше, відмовилися проливати нашу кров, бо проливали ми її вже не за свободу.

За республіканського правління, звичайно, було багато жорстокостей, але тоді всі ми сподівалися, що йому незабаром настане кінець, що рано чи пізно ми знову здобудемо наші права, зберігши при цьому ті землі, які республіканська армія, захищаючи вітчизну, завоювала в Альпах і на берегах Рейну. Всі свої перемоги ця армія здобувала в ім’я нашої батьківщини, в ім’я Франції; перемагала, торжествувала саме Франція; все робилося руками наших солдатів, і святкові чи похоронні процесії влаштовувалися на їхню честь; генерали (а серед них були люди непересічні) посідали у свідомості суспільства місце почесне, але скромне: такі були Марсо, Моро, Ош, Жубер; двом останнім на роду було написано посісти місце Бонапарта, який, проте, спізнавши славу, раптом розладнав наміри генерала Оша і сподобив своєї заздрості цього миролюбного полководця, що нагло вмер після перемог під Альтенкірхеном, Неувідом і Клейністером.

За Імперії ми зникли; про нас ніхто і не згадував, усе належало Бонапарту: «Я наказав, я переміг, я сказав; мої орли, моя корона, моя кров, моя родина, мої підданці».

Що ж відбулося в ці дві епохи, разом і схожі і протилежні? Республіку ми не покинули в біді; вона нищила нас, але не позбавляла честі; ми не спускалися до того, щоб ставати власністю однієї-єдиної людини; завдяки нашим зусиллям вороги не зуміли зайняти республіканську Францію; росіяни, розбиті по той бік гір, знесилівши, відступили до Цюріха.

Що ж до Бонапарта, то він, попри всі його величезні завоювання, програв, і не тому, що його розбили, але тому, що французам набридло йому коритися. Який урок! вічне нагадування про те, що все, що ображає гідність людини, несе із собою загибель.

Незалежні мислителі, хоч до якої б партії вони належали і хоч які б погляди сповідували, вели в час публікації моєї брошури схожі промови. Лафаєт, Каміль Жордан, Дюсіс, Лемерсьє, Ланжюїне, пані де Сталь, Шеньє, Бенжамен Констан, Лебрен думали і писали приблизно те саме, що і я. Ланжюїне говорив: «Ми обрали своїм повелителем людину, що належить до племені, звідки римляни не хотіли брати навіть рабів».

Коли кращі голови епохи, незважаючи на всю свою відмінність, сходяться в оцінках, неможливо запідозрити їх у лицемірстві, підтасовуванні фактів або змові. Як! невже якщо хтось, подібно до Наполеона, поставить свої примхи на місце законів, почне переслідувати кожного незалежного громадянина, знаходити радість у чужому безчесті й турбувати чужий спокій, поглумиться над чесними звичаями і суспільними свободами, – невже в цьому разі великодушних людей, що не погоджуються з цими мерзенностями, назвуть наклепниками і богохульниками! Хто ж стане на бік слабкого проти сильного, якщо мужності загрожуватиме не тільки нинішня підлість, а й негідництво прийдешніх віків.

Ця славна меншість, складена частково з вихованців муз, поступово виросла в більшість нації: на кінець правління Наполеона вся Франція ненавиділа імперський деспотизм. Ось тяжка провина Бонапарта: такий нестерпимий був його гніт, що в душах французів ослабіла огида до чужоземної навали, і навала ця, про яку ми нині згадуємо з таким жалем, здалася певним звільненням: так вважали навіть республіканці, чию думку висловив мій нещасний і сміливий друг Каррель. «Повернення Бурбонів, – сказав у свою чергу Карно, – кинуло в захват усіх французів; Бурбонів вітали з незбагненною радістю, і старі республіканці від душі розділяли спільне торжество. Республіканці та й узагалі всі стани зазнали від Наполеона стільки мук, що в цілій країні не знайшлося жодної людини, яка пошкодувала б за ним».

Усім цим відгукам бракує лише авторитетного підтвердження: його дав нам сам Бонапарт. Прощаючись у дворі замку Фонтенбло зі своїми солдатами, він привселюдно визнав, що Франція не прийняла його. «Франція, – мовив він, – обрала інший шлях». Несподіване й пам’ятне зізнання, яке важить і означає дуже багато.

Терпіння Боже безмежне, але рано чи пізно він вершить свій справедливий суд: поки небеса зберігають удаване мовчання, порядна людина мусить підносити голос проти абсолютної влади, стримуючи її деспотизм. Франція не зречеться тих шляхетних душ, що повстали проти рабства в час, коли раболіпствували всі, коли влесливих догідників чекало стільки милостей, а людей порядних – стільки гонінь. Віддамо ж належне людям, подібним до Лафаєта, пані де Сталь, Бенжамена Констана, Каміля Жордана, Дюсіса, Лемерсьє, Ланжюїне, Шеньє, які самі в юрбі народів і королів, що колінкували перед володарем, не схилили шию, самі наважилися зневажити переможця й повстати проти тирана!

21

Людовік XVIII у Компьєні. – Його в’їзд у Париж. – Стара гвардія. – Непоправна помилка. – Сент-Уенська декларація. – Паризький договір. – Хартія. – Відхід союзників

Тоді як Бонапарт, відомий усьому світу, покидав Францію, супроводжуваний прокляттями, Людовік XVIII, усіма забутий, виїжджав із Лондона під покровом корон і білих прапорів. Наполеон, висівши на Ельбі, відчув приплив сил. Людовік XVIII, висівши в Кале, ризикував зустрітися там з Лувелем; його зустрів генерал Мезон, якому шістнадцять літ по тому довелося проводжати Карла X до Шербура. Карл X, немов намагаючись заздалегідь підготувати генерала до виконання цієї місії, вручив йому в час свого правління маршальський жезл – так лицар, перш ніж зітнутися з людиною нижчого стану, спочатку посвячував його в лицарі.

Я побоювався наслідків, до яких могла спричинитися поява Людовіка XVIII. Я поспішив йому назустріч у замок, де Жанна д’Арк потрапила до рук англійців і де мені показали книгу, зачеплену одним з ядер, пущених проти Бонапарта. Що подумають люди, побачивши царственого каліку, що прийшов на зміну вершнику, який міг би сказати, подібно до Аттіли: «Там, де ступив мій кінь, не росте більше трава»? Не маючи до того ні покликання, ані бажання, я взявся (такий мені випав жереб) до виконання нелегкого завдання – я мав описати «прибуття в Компьєнь», мав зобразити нащадка Святого Людовіка в ідеальному світлі мистецтва. Я писав: