Замогильні записки, стр. 62
Стверджують, що перший консул розпорядився заготовити всі накази щодо в’язня Венсеннського замку. Один з цих наказів свідчив, що, якщо суд засудить герцога Енгієнського до смертної кари, вирок треба виконати негайно. Я довіряю цій версії, хоча й не можу нічого стверджувати напевно, бо накази ці не збереглися. Пані де Ремюза, яка увечері 20 березня грала в Мальмезоні в шахи з першим консулом, чула, як він прошепотів декілька віршів про милосердя Августа; вона вирішила, що Бонапарт отямився і принца врятовано. Але ні; доля виголосила свій вирок. Коли Саварі знову з’явився в Мальмезоні, пані Бонапарт угадала, що нещастя сталося. Перший консул зачинився у себе й кілька годин провів на самоті. А потім війнув вітер, і всьому настав кінець.
Наказ Бонапарта від 29 вантоза XII року ухвалив, що військова комісія у складі семи членів, призначених генерал-губернатором Парижа (Мюратом), збереться у Венсенні, щоб розглянути справу «колишнього герцога Енгієнського, обвинуваченого в застосуванні зброї проти Республіки, і т. ін.».
‹Перелік суддів›
Капітан д’Отанкур, командир ескадрону Жакен, двоє піших жандармів з того ж полку, Лерва і Тарсис, а також громадянин Нуаро, лейтенант того ж полку, йдуть у кімнату герцога Енгієнського; вони будять його: всього через чотири години йому доведеться заснути знову. Капітан-доповідач з допомогою Молен, командира 18 полку, секретаря суду, обраного згаданим доповідачем, допитує принца.
Запитано, яке його ім’я, прізвище, вік і місце народження.
Дано відповідь, що звуть його Луї Антуан Анрі де Бурбон, герцог Енгієнський, а народився він 2 серпня 1772 року в Шантії.
Запитано, де він жив після того, як покинув Францію.
Дано відповідь, що, поїхавши за ріднею, вступив до армії Конде, коли її було сформовано, а раніше був в армії Бурбонів і з нею брав участь у кампанії 1792 року в Брабанті.
Запитано, чи бував в Англії і чи не виплачує йому ця держава утримання.
Дано відповідь, що ніколи там не був, а проте Англія посилає йому утримання і в ньому – єдине джерело його доходів.
Запитано, в якому чині служив він в армії Конде.
Дано відповідь: до 1796 року – командир передового загону, а раніше – волонтер у штаб-квартирі свого діда, після ж 1796 року постійно в чині командира передового загону.
Запитано, чи знайомий з генералом Пішеґрю, чи мав з ним стосунки.
Дано відповідь: не пригадаю, щоб я його бачив. Стосунків з ним не мав ніколи. Знаю, що він хотів мене бачити. Радий, що не знайомий з ним, якщо правда, що він хотів скористатися такими мерзенними засобами, як про те говорять.
Запитано, чи знає колишнього генерала Дюмур’є і чи має з ним стосунки?
Дано відповідь: не більше ніж генерала Пішеґрю.
Про що складено цей протокол, який підписали герцог Енгієнський, командир ескадрону Жакен, лейтенант Нуаро, двоє жандармів і капітан-доповідач.
Перш ніж підписати цей протокол, герцог Енгієнський мовив: «Я настійно прошу аудієнції у першого консула. Моє ім’я, звання, мій напрям думок і нинішнє тяжке моє становище сповняють мене надією, що він не відмовить у моєму проханні».
21 березня о другій годині попівночі герцога Енгієнського ввели до зали, де засідала комісія, і він повторив те, що сказав на допиті. Він наполягав на своїх словах і додав, що готовий боротися і хотів би взяти участь у новій війні Франції проти Англії. «На запитання, чи хоче ще що-небудь сказати на свій захист, відповів, що більше йому сказати нічого.
Головуючий наказує вивести звинуваченого; члени комісії радяться за зачиненими дверима, голова вислуховує їхні думки, починаючи з молодшого за чином; сам він висловлюється останнім; усі одностайно визнають герцога Енгієнського винним за статтею… закону про…, яка свідчить…, і тому засуджують його до смертної кари. Цей вирок належить прочитати засудженому, після чого виконати невідкладно у присутності різних підрозділів гарнізону.
Вирок ухвалено у Венсенні, зазначеного дня, місяця і року. Папери заповнені, вирок скріплено підписами, і оскарженню він не підлягає».
Могилу було вирито, заповнено і скріплено; зверху лягли десять років забуття, загальної згоди й безгучної слави; вона заростала травою під гуркіт гарматного салюту, що сповіщав перемоги, під ілюмінації, що осявали помазання на царство, весілля спадкоємиці Цезарів і народження римського короля. Лише самотні плакальники ходили лісом, наважуючись крадькома кинути погляд на дно скорботної ями, та кілька в’язнів споглядали його з вершини вежі, де мучились. Настала Реставрація: земля на могилі здригнулася, а разом з нею здригнулися і уми; кожен почував себе зобов’язаним пояснити. Свою думку оприлюднив пан Дюпен-старший; узяв слово голова військової комісії пан Юлен; у суперечку зайшов пан герцог де Ровіґо, який висунув обвинувачення проти пана де Талейрана; у пана де Талейрана знайшовся захисник, і нарешті сам Наполеон підніс свій гучний голос із кручі острова Святої Єлени.
Треба навести і дослідити ці документи, щоб з’ясувалися справжня роль і справжнє місце кожного в цій драмі. Зараз ніч, і ми у Шантії; була ніч, коли герцог Енгієнський був у Венсенні.
‹Розгляд названих документів, що стосуються розстрілу герцога Енгієнського›
7
Провина кожного
Вивчивши всі факти, я дійшов такого висновку: єдиним, хто хотів смерті герцога Енгієнського, був Бонапарт; ніхто не ставив йому цю смерть умовою для сходження на престол. Розмови про цю нібито поставлену умову – хитрування політиків, які люблять відшукувати у всьому таємні пружини. Проте цілком імовірно, що інші люди з нечистим сумлінням не без утіхи спостерігали, як перший консул назавжди пориває з Бурбонами. Суд у Венсенні – породження корсиканського темпераменту, напад холодної люті, боязлива ненависть до нащадків Людовіка XIV, чий грізний привид переслідував Бонапарта.
Мюрат може дорікнути собі лише в тому, що передав комісії загальні вказівки і не мав сили усунутися: під час суду його не було у Венсенні.
Герцог де Ровіґо виконував вирок; очевидно, він дістав таємний наказ: на це натякає генерал Юлен. Хто зважився б «невідкладно» скарати на смерть герцога Енгієнського, не маючи на те найвищих повноважень?
Що ж до пана де Талейрана, священика і дворянина, він виступив натхненником убивства; він був не в злагоді із законною династією. Спираючись на те, що сказав Наполеон на острові Святої Єлени, і те, що, очевидно, висловлював у своїх листах єпископ Отенський, можна було б довести, що провина пана де Талейрана велика; але не слід виходити за рамки достовірності. Важко заперечувати, що пан де Талейран підштовхнув Бонапарта до фатального арешту, всупереч порадам Камбасереса. Але так само важко припустити, що він передбачав результат своїх дій. Як міг він подумати, що перший консул свідомо віддасть перевагу найганебнішій мірі над найвигіднішою роллю великодушного рятівника? Легкодумство, характер, виховання, звички міністра відвертали його від насильства. Розпуста присипляла його волю; він був дуже підлий, щоб стати запеклим злочинцем. Якщо він дозволив собі дати фатальну пораду, то, зрозуміло, тому, що недооцінив можливих наслідків, так само, як і під час Реставрації, займаючи місце поряд Фуше, не зрозумів, що тим самим занапащає себе. Князя Беневентського не бентежила проблема добра і зла, бо він не відрізняв одного від іншого: він був позбавлений морального почуття і тому завжди помилявся у своїх передбаченнях.
Військова комісія ухвалила вирок з болем і каяттям.
Така, скажемо ми після добросовісного, неупередженого, повного розгляду, провина кожного. Моя доля так тісно пов’язана з цією катастрофою, що я був зобов’язаний спробувати розвіяти морок, що огортає її, і прояснити деякі її подробиці. Якби Бонапарт не вбив герцога Енгієнського, якби він усе більше й більше наближав мене до себе, що б звідси наступило? Літературна діяльність моя закінчилася б; ступивши на політичну ниву, де я, як показала іспанська війна, дечого вартий, я став би багатий і могутній. Франція виграла б від мого об’єднання з імператором; я від цього програв би. Можливо, мені вдалося б упевнити велику людину в деяких ідеях, що мають стосунок до свободи й поміркованості; але життя моє, потрапивши до числа тих, яких звуть щасливцями, позбулася б того, що становить її неповторність і є предметом моєї гордості, – позбулася бідності, борні і незалежності.