Замогильні записки, стр. 57

У середині мого перебування в Римі сюди приїхала принцеса Борґезе: мені було доручено передати їй паризькі черевики. Мене відрекомендували принцесі; я був присутній, коли вона одягалася: гарненький новий черевичок, який вона взула, недовго топтав нашу стару землю.

Нарешті трапилося нещастя, що поглинуло мене цілком: це джерело, яке ніколи не вичерпується.

Книга п'ятнадцята

Переглянуто 22 лютого 1845 року

1

Рік 1803. ‹…›

Коли я поїхав з Франції, ми втішали себе щодо здоров’я пані де Бомон: вона багато плакала, і заповіт її довів, що вона вважала себе приреченою. Але друзі її не ділилися одне з одним своїми побоюваннями і намагалися заспокоїти себе; вони вірили в чудодійну силу вод, у цілюще італійське сонце; вони розлучилися з хворою і поїхали вперед різними шляхами: зустріч була призначена в Римі.

2

Приїзд пані де Бомон до Рима ‹…›

Лист пана Балланша, датований 30 фрюктидора, сповістив мене про те, що пані де Бомон прибула з Мон-Дора до Ліона і прямує до Італії. Він повідомляв, що я даремно хвилююсь і що хвора видужує. У Мілані пані де Бомон зустрілася з паном Бертеном, який приїхав туди у справах: він ласкаво узяв на себе клопоти про бідолашну мандрівницю і привіз її у Флоренцію, де вже я чекав на неї. Побачивши її, я вжахнувся; сили в неї вистачило лише на усмішку. Відпочивши кілька днів, ми вирушили до Рима; ми їхали ступою, щоб уникнути трясанини. Пані де Бомон усюди зустрічала люб’язність і увагу: кожен поспішав виявити турботу до цієї милої жінки, такої самотньої і недужої, що втратила всіх своїх рідних. Навіть служниці на заїжджих дворах переймалися до неї ніжним співчуттям.

Неважко здогадатися, що коїлося у мене в душі: кожному траплялося проводжати друзів у могилу, але вони були німі, і ледве жевріюча надія не загострювала сердечної муки. Я не звертав уваги на прекрасну країну, якою ми їхали; я вибрав шлях через Перуджу: що мені була Італія? Клімат її, хоч який він м’який, здавався мені занадто суворим; у найлегшому подиху вітерцю я бачив бурю.

У Терні пані де Бомон захотіла поїхати до водоспаду; вона насилу встала, сперлася на мою руку, але зараз же знов опустилася в крісло. «Доведеться цій воді падати без нас», – мовила вона. Я найняв для неї окремий будиночок поблизу площі Іспанії, під горою Пінчо; коло будинку був садок з апельсиновими деревами, посадженими шпалерами, і дворик, де росло інжирне дерево. Я оселив там умираючу. Мені коштувало великих зусиль відшукати цю оселю, бо римляни з побоюванням ставляться до легеневих хвороб, вважаючи їх заразливими.

У цю епоху відродження громадського порядку люди цінували все, що нагадувало про стару монархію: папа римський прислав довідатися про здоров’я дочки пана де Монморена; кардинал Консальві і члени священної колегії наслідували приклад Його Святості; сам кардинал Феш до останнього дня пані де Бомон віддавав їй повагу, якої я не чекав і яка змусила мене забути жалюгідні чвари, що затьмарювали початок мого перебування в Римі.

4

Смерть пані де Бомон

Стан здоров’я пані де Бомон поліпшився був під впливом римського повітря, та ненадовго: правда, ознаки близької смерті зникли, але, схоже, остання мить завжди зволікає, щоб одурити нас. Я двічі чи тричі пробував покатати хвору у візку; я намагався розважити її, показуючи їй краєвиди і небо: ніщо не цікавило її. Якось я повіз її до Колізею; стояв один з тих жовтневих днів, що бувають тільки в Римі. Вона знайшла в собі сили вийти з візка і сіла на камінь навпроти одного з вівтарів, розташованих навколо будівлі. Здійнявши очі, вона поволі обвела поглядом ці портики, що так давно позбулися життя і бачили так багато смертей; залиті світлом руїни поросли ожиною та орликами, які осінь забарвила в шафранові кольори. Потім умираюча жінка перевела погляд на сходи амфітеатру і ковзнула по них униз, аж до арени; побачивши вівтарний хрест, вона мовила: «Ходімо, мені холодно». Я провів її додому; вона злягла і вже не вставала.

Я зав’язав листування з графом де Ла Люзерном і з кожною поштою відправляв йому з Рима докладний звіт про здоров’я його своячки. Коли Людовік XVI відрядив його посланником до Лондона, він узяв із собою мого брата: у тому ж посольстві був і Андре Шеньє.

Лікарі, котрих я знову скликав після невдалої прогулянки, заявили, що врятувати пані де Бомон може тільки чудо. Сама вона повторювала, що не доживе до 2 листопада, дня всіх померлих; потім вона пригадала, що хтось з її рідних, не пам’ятаю, хто саме, помер 4 листопада. Я запевняв її, що у неї хвороблива уява, що вона сама переконається, наскільки безпідставні її страхи; щоб утішити мене, вона відповіла: «О, так! я проживу довше!» Помітивши сльози, які я намагався приховати, вона простягнула мені руку зі словами: «Ви справжня дитина; хіба це для вас несподіванка?»

Напередодні смерті, 3 листопада, вона видавалася спокійнішою. Вона обговорювала зі мною розпорядження щодо свого стану і сказала про свій заповіт, що «все кінчено, але все доведеться зробити, їй потрібно хоч би дві години, щоб цим зайнятися». Увечері лікар сказав мені, що вважає за свій обов’язок застерегти хвору про необхідність причаститися і соборуватись; у мене забракло сил погодитися; мене мучив страх скоротити приготуваннями до смерті ті недовгі земні миті, що були відміряні пані де Бомон. Я нагримав на лікаря, а потім став благати його зачекати бодай до завтра.

Я провів жахливу ніч: таємниця пекла мені груди. Хвора не дозволила мені залишитися в її спальні. Я сидів у сусідній кімнаті, здригаючись від кожного шереху: коли двері відхилялися, я бачив слабке світло напівзгаслого нічника.

У п’ятницю 4 листопада я увійшов до пані де Бомон разом з лікарем. Вона помітила моє збентеження і мовила: «Що з вами? Адже ніч минула добре». Тоді лікар зумисне голосно сказав, що хотів би поговорити зі мною в сусідній кімнаті. Я вийшов: повертаючись, я не знав, на якому я світі. Пані де Бомон запитала, чого хотів од мене лікар. Я зі сльозами опустився на край її ліжка. Вона мить помовчала, поглянула на мене і мовила твердим голосом, немов бажаючи влити в мене сили: «Я не думала, що це прийде так скоро: значить, час прощатися. Пошліть за абатом де Бонві».

Абат де Бонві, діставши на те дозвіл, поспішив до пані де Бомон. Вона розповіла йому, що в душі завжди була глибоко святоблива, але нечувані нещастя, що впали на її голову під час Революції, на якийсь час похитнули її віру у справедливість Провидіння; вона додала, що готова визнати свої помилки і покластися на милосердя Боже; вона сподівається, мовила вона, що страждання, яких вона зазнала в цьому світі, зарахуються їй у світі іншому. Потім вона знаком попросила мене піти і залишилася наодинці зі своїм сповідником.

За годину він вийшов, витираючи очі хустинкою і повторюючи, що ніколи не чув прекрасніших слів і не бачив подібного героїзму. Послали за кюре, щоб соборувати її. Я повернувся до пані де Бомон. Побачивши мене, вона запитала: «Ну як? Ви задоволені мною?» Вона почала з ніжністю говорити про те, що зволила називати «моєю добротою» до неї: ах! якби в цю мить я міг купити хоча б один зайвий день її життя, я з радістю віддав би за це решту своїх власних днів! Тим друзям пані де Бомон, які не були свідками цієї сцени, було легше; їм довелося плакати лише раз: а я стояв біля цього одру страждань, де людина чує, як б’є її остання година, і кожна усмішка хворої повертала мені життя і знову відбирала його, сходячи з лиця вмираючої. Гірка думка вразила мене: я зрозумів, що пані де Бомон лише в останні миті відчула, як глибоко я прихильний до неї: вона не втомлювалася дивуватися з цього і, здавалося, померла у відчаї і захопленні. Їй думалось, що вона мені як тягар, і хотілося піти, щоб повернути мені свободу.