Замогильні записки, стр. 48

Канатники повторювали приспів:

таким мужнім і патетичним тоном, що в мене сльози наверталися на очі. Йдучи в ногу і мотаючи своє прядиво, вони, здавалося, тримали в руках нитку життя старого капрала. Мені бракує слів, щоб передати, яким дивним чином виявилася слава Беранже в цьому співі двох матросів, що виливали свою печаль за загиблим солдатом на безлюдному березі моря.

Стрімкий берег нагадав мені монаршу велич, дорога – плебейську популярність: я в думках порівняв людей на двох полюсах суспільства; я запитав себе, до якої з двох епох хотів би належати. Коли теперішнє зникне услід за минулим, що швидше приверне до себе увагу нащадків?

Та все ж, якби факти затьмарювали все інше, якби на вагах історії імена не переважували подій, якою б величезною постала б різниця між моєю епохою та епохою, що пролягла від смерті Генріха IV до смерті Мазаріні! Що таке заворушення 1648 року порівняно з нашою Революцією, яка пожерла старий світ і тим самим, очевидно, прирекла себе на смерть, так що після неї на землі не залишиться ні старого, ні нового суспільства? Хіба мені не довелося змальовувати в моїх «Записках» картини, сповнені незрівнянно більшого значення, ніж сцени, переказані герцогом де Ларошфуко? Візьмімо хоча б Дьєпп: що таке безтурботна похітлива богиня спокушеного і бунтівного Парижа поряд із пані герцогинею Беррійською? Гарматні залпи, що сповіщали про присутність найяснішої вдови, змовкли; порох і дим більше не лестять тій, про кого нагадує стогін хвиль.

Дві доньки Бурбонів, Анна Женев’єва та Марія Кароліна, тепер далеко; кануть у Лету два матроси, що виспівують пісню плебейського поета; покинув Дьєпп і я: у тутешніх краях мешкало колись інше «я», «я» днів моєї юності, що безповоротно минули; це «я» віджило, адже дні наші помирають раніше за нас. Ви бачили мене в Дьєппі молодшим лейтенантом Наваррського полку, який повчав новобранців на прибережній ріні; ви побачили мене тут знову, вигнанцем при Бонапарті; ви знову зустрінете мене тут під час липневих подій. А поки тут, у Дьєппі, я знов беруся за перо, щоб продовжити свою Сповідь.

Щоб не збитися зі шляху, поглянемо на стан моїх «Записок».

2

На чому я зупинився у своїх «Записках»

Зі мною трапилося те, що трапляється зі всякою людиною, що розпочинає велику справу: насамперед я відзначив прапорцями крайні точки, потім, зводячи там і сям будівельні риштовання, зайнявся остовом з каменю і цементу; готичні собори будувалися сторіччями. Якщо небо продовжить мені віку, я встигну закінчити пам’ятник різним рокам мого життя; архітектор залишиться той самий, зміниться тільки його вік. Яка це, однак, мука – усвідомлювати, що твоя духовна сутність, лишаючись незмінною, поміщена в зношену тілесну оболонку. Блаженний Августин, відчуваючи, як глина, з якої він зліплений, руйнується, просив Господа: «Будь сховком моєї душі», а людям говорив: «Коли ви прочитаєте цю книгу і пізнаєте мене, помоліться за упокій моєї душі».

Між подіями, що відкривають цю частину «Записок», і тими, що оволоділи мною зараз, пролягає відстань у тридцять шість років. Яким чином небайдуже вести далі оповідання, предмет якого колись був сповнений для мене пристрасті і вогню, коли ті, хто з’являтиметься переді мною, вже померли, коли належить розбудити статуї, застиглі в надрах Вічності, спуститися до погребального склепу, щоб розігрувати там життя? І чи сам я часом не живий небіжчик? Хіба погляди мої не змінилися? Хіба я бачу речі в тому ж світлі? Хіба події мого приватного життя, які так хвилювали мене, укупі з найбільшими подіями життя суспільного, які відбувалися поряд зі мною, не втратили важливість в очах світу, так само як і в моїх власних очах? Той, чий земний шлях довгий, відчуває, як дні його остигають; завтрашній день більше не викликає в ньому такого щирого бажання участі в ньому, як день учорашній. Коли я нині порпаюся в своїй пам’яті, часто не годен згадати деяких імен і навіть облич людей; а колись, либонь, вони примушували сильніше битися моє серце: це суєтність людини забудькуватої і забутої! Щоб марення та пристрасті воскресли, мало сказати їм: «Воскресніть!»; доступ до царства тіней дарує тільки золота гілка, а щоб її зламати, потрібна юна рука.

3

1800 рік. – Погляд на Францію. – Я приїжджаю до Парижа

Безвиїзно просидівши вісім років у Великій Британії, я бачив тільки англійське життя, таке відмінне, особливо о цій порі, від життя решти Європи. Навесні 1800 року, коли пакетбот віз мене з Дувра до Кале, погляд мій, обганяючи корабель, прагнув до берега. Я був вражений бідністю тутешніх місць: у порту виднілося всього дві чи три щогли; чоловіки в карманьйолах і паперових ковпаках ішли нам назустріч по греблі: переможці сповіщали про себе стукотом сабо. Коли ми причалили до молу, жандарми і митники зістрибнули на палубу, оглянули наш багаж і паспорти: у Франції люди завжди підозрілі; перше, з чим ми стикаємося і в справах, і в забавах, – це триуголка або багнет.

Пані Ліндсей чекала нас на заїжджому дворі: назавтра всі ми – пані Ліндсей, пані д’Агессо, її молоденька родичка і я – вирушили до Парижа. Дорогою ми майже не бачили чоловіків; до чорноти засмаглі, босоногі жінки з непокритою або пов’язаною хусткою головою обробляли поля: вони були схожі на рабинь. Мене, здається, понад усе вразили незалежність і мужність краю, де жінки орудували мотикою, доки чоловіки орудували мушкетом. Села були, як після пожежі: убогі і напівзруйновані; усюди бруд, пил, гній, сміття.

Праворуч і ліворуч від дороги виднілися зруйновані замки; від них не залишилося нічого; це були руйновища, що бовваніли над землею, серед яких бавилися діти. Можна було розгледіти вищерблені стіни огорожі, покинуті церкви, звідки вигнали небіжчиків, дзвіниці без дзвонів, кладовища без хрестів, обезголовлених святих, понівечених градом каміння. На стінах було надряпано застарілі вже республіканські гасла: «Свобода, рівність, братерство або смерть!» Подекуди слово «смерть» було зафарбовано, але чорні чи червоні літери все одно проступали з-під шару вапна. Нація, що стояла на межі розпаду, починала, як колись середньовічні народи, що виходили з мороку варварства і руйнування, будувати новий світ.

Ближче до столиці, між Екуаном і Парижем, уціліли в’язи; ці прекрасні проїжджі алеї, невідомі англійській землі, вразили мене. Франція постала переді мною такою ж новою, як колись ліси Америки. Собор Сен-Дені стояв без даху, з вибитими вікнами; його позеленілі нефи заливав дощ; могил у нім не залишилося; з того часу мені довелося проводжати туди кістки Людовіка XVI, козачі полки, домовину герцога Беррійського та катафалк Людовіка XVIII.

Пані Ліндсей зустрічав Огюст де Ламуаньйон: його вишуканий екіпаж вирізнявся серед тих, що траплялися мені із самого Кале неповоротких возів та брудних диліжансів: шкапи тягли їх за собою на обшарпаних мотузках. Пані Ліндсей мешкала в передмісті Терн. Мене висадили по дорозі, і я дістався до її будинку полями. Я пробув у неї добу; вона звела мене з високим товстуном – паном Лазалем, що займався справами емігрантів. Крім того, пані Ліндсей сповістила про мій приїзд пана де Фонтана; за два дні він приїхав по мене і знайшов мене в кімнатці, яку моя покровителька винайняла для мене на заїжджому дворі, поряд зі своїм будинком.