Замогильні записки, стр. 46

З яких людей складалися тоді всі політичні партії! Де там до них нинішньому поколінню?! Але республіканці відстоювали свої переконання, переконання свого середовища, тим часом як переконання роялістів ґрунтувалися на вірності владі, що перебувала за межами Франції. Вандейці слали гінців до емігрантів; гіганти йшли по вождів до пігмеїв. Сільський посланець, якого я споглядав, схопив Революцію за горло, гукнувши: «Заходьте, вона не заподіє вам ніякого зла, вона не рушить з місця, я тримаю її». Ніхто не прийшов: тоді Жак Простак відпустив Революцію, а Шаррет переламав свою шпагу.

Це перший, сповнений співчуття лист мого першого друга, який відтоді йшов поряд зі мною по життю ще двадцять три роки, є для мене сумним нагадуванням про ту пустку, яка все далі й далі розстилається навколо мене. Фонтана вже немає на світі; глибока печаль, спричинена трагічною загибеллю сина, дочасно звела його в могилу.

Майже всі люди, про яких я розповідаю у своїх «Записках», померли, тож книга моя – книга запису померлих. Мине ще кілька років, і нікому буде вписати до скорботного переліку моє ім’я.

Але якщо мені судилося залишитися самому, якщо ніхто з близьких не переживе мене і не зможе провести в останню путь, що ж – я краще за будь-кого іншого зумію обійтися без провідника: я вивчив підступи, я дослідив місцевість, де пролягає дорога, я побажав побачити те, що трапляється в останню мить. Часто на краю могили, куди опускали труну, я чув скрипіння мотузок; потім лунав стукіт першої грудки землі, що впала на домовину: з кожною новою грудкою звук ставав тихішим; заповнюючи могилу, земля поступово обволікала домовину вічною тишею.

Фонтане! Ви написали мені: «Хай музи наші назавжди залишаться подругами»; заклики ваші не пропали марно.

4

Смерть матусі. – Повернення в лоно релігії

Щойно я попрощався з другом, тепер мені належить попрощатися з матір’ю: наша доля – вічно повторювати слова, якими Катулл звертається до брата. У наший юдолі сліз, як і в пеклі, чутне якесь вічне благання, що становить сутність, серцевину людських нарікань; вона лунає постійно і не стихає, навіть якщо змовкнуть усі земні жалі.

Лист від Жюлі, який я отримав услід за листом Фонтана, підтвердив моє сумне зауваження про те, що навколо мене щодалі розлягається пустка. Фонтан закликав мене «трудитися», «стати знаменитим»; сестра переконувала «кинути письменництво»: один пропонував мені славу, інша – забуття. Я вже говорив про напрям думок пані де Фарсі; вона зненавиділа літературу, бо розглядала її як одну з тих спокус, що підстерігають її саму.

Ах! чому я не послухався сестри! Навіщо продовжував писати? Що змінилося б в історії та духові мого сторіччя без моїх творів?

Отже, я звів у могилу матір; отже, я затьмарив її передсмертну годину! Чим я займався в Лондоні в той час, коли вона конала далеко від свого молодшого сина, не припиняючи молитися за нього? Напевне, я прогулювався вранці по холодку, а в цю мить на материнському чолі виступив смертний піт, і не було поряд моєї руки, щоб витерти його!

Я змалку був дуже прив’язаний до пані де Шатобріан. Дитинство і юність мої невіддільні від спогадів про матір; усе, що я знав, я знав від неї. Думка про те, що я отруїв останні дні жінки, яка носила мене під серцем, була нестерпною: я кинув у вогонь свої примірники осоружного «Досвіду» – знаряддя мого злочину; якби можна було знищити цю книгу, я зробив би це без вагань. Я відійшов від сердечних мук лише тоді, коли мені спало на думку спокутувати «Досвід» твором релігійним: саме таке походження «Генія християнства».

«Матуся моя, – писав я в першій передмові до цього твору, – у сімдесят два роки втрапила до тюремної камери, де пережила загибель своїх дітей, а невдовзі й сама померла у злиднях, на вбогому ложі, куди привела її недоля. Думка про мої помилки затьмарила кінець її життя; помираючи, вона доручила одній з моїх сестер повернути мене до релігії моїх предків. Сестра передала мені останню материнську волю. Коли лист знайшов мене за морем, самої сестри вже не було на світі; вона також померла через те, що в’язниця виснажила її сили. Ці два голоси, що звернулися з могил, ця смерть – посланник іншої смерті, тяжко вразили мене. Я став християнином. Зізнаюся, не надприродне одкровення тому причиною: навернення моє відбулося в серці: я заплакав і увірував».

Я перебільшував свою провину; «Досвід» був не святотатською книгою, але книгою болю і сумнівів. Крізь морок цього твору пробивається промінь християнського світла, що сяяло над моєю колискою. Не так уже й важко виявилося повернутися від скептицизму «Досвіду» до впевненості «Генія християнства».

5

«Геній християнства» ‹…›

Коли, отримавши сумну звістку про смерть пані де Шатобріан, я вирішив круто змінити життєву дорогу, в моїй уяві негайно з’явилася назва «Геній християнства», що надихнула мене; я взявся до роботи; я трудився із завзяттям сина, що зводить мавзолей своєї матері. Камені для споруди було давно зібрано й обтесано завдяки моїм попереднім ретельним роботам. Я знав твори Отців Церкви краще, ніж знають їх у наші дні; я вивчив їх задля того, щоб з ними боротися, але, пішовши цим ганебним шляхом, скінчив його не переможцем, а переможеним.

Щодо історії у властивому розумінні слова, я особливо займався нею, працюючи над «Досвідом про революції». Завдяки вивченню рукописів із зібрання Кемдена я прилучився до звичаїв і установлень середніх віків. Зрештою, мій страхітливий рукопис про натчези на дві тисячі дев’яносто три сторінки ін-фоліо містив усі описи природи, які могли мені знадобитися для «Генія християнства»; можна було скільки завгодно черпати з цього джерела, як я це вже робив, працюючи над «Досвідом».

Я написав першу частину «Генія християнства». Добродії Дюло, які стали видавцями французького духівництва, що емігрувало, узяли на себе публікацію. Перші аркуші першого тому було надруковано.

Працю, розпочату за таких обставин у Лондоні 1799 року, було завершено тільки в Парижі 1802 року: я розповів про це в різних передмовах до «Генія християнства». Весь той час, коли творив, мене трусила пропасниця: нікому не дано осягнути, що означає одночасно виношувати в своєму мозку, у своїй крові, у своїй душі такі творіння, як «Атала» і «Рене», і, в муках народжуючи цих полум’яних близнят, обдумувати наступні частини «Генія християнства». До того ж мене не покидав і розпалював спогад про Шарлотту, і для довершення справи мою захоплену уяву збуджувало жадання слави, що спалахнуло вперше. Жадання це народилося з синівської любові; я хотів, щоб книга моя набула розголосу, який досяг би останнього пристановища матусі, й ангели передали їй мій священний спокутний дар.