Замогильні записки, стр. 45

Жаль і докори сумління не завадили мені повернутися до роботи над «Досвідом». Я був навіть радий продовжити свою працю, бо мені спало на думку, що коли я здобуду популярність, родина Айвз не так гірко шкодуватиме про те, що так щиро турбувалася про мене. Шарлотта, з якою слава могла б мене примирити, рухала моїм пером. Її образ стояв переді мною, коли я писав. Відриваючи очі від паперу, я бачив перед собою риси коханої, ніби модель і справді була поряд. Мешканці острова Цейлон побачили одного ранку, як денне світило зійшло з надзвичайною урочистістю, куля його розкрилася і звідти вийшла сяюча істота, яка промовила до цейлонців: «Відтепер я пануватиму над вами». Шарлотта, що з’явилася в промені світла, панувала наді мною.

Облишмо спогади; вони відживають свій вік і помирають, як і надії. Життя моє зміниться, воно пройде під іншими небесами, в іншій юдолі. Перше кохання моєї юності, ти втікаєш, і чари твої розсіюються! Звісно, я побачився з Шарлоттою, однак через скільки років? Тихе світло минулого, бліда троянда сутінків, що розквітла на краю нічного неба через багато годин після заходу.

2

«Історичний досвід про революції». – Його вплив. ‹…›

Люди (і я перший) уявляють собі життя як гору: на неї сходять по один бік і спускаються по інший; так само справедливо порівнювати життя з льодовиком на голій вершині, звідки не існує зворотного шляху. Якщо погодитися з цим порівнянням, вийде, що подорожній весь час піднімається, а до спуску справа не доходить; згори він краще бачить пройдений шлях, стежини, які він не вибирав і які вели його пологим схилом; із жалем і болем дивиться він на те місце, де збився з дороги. Для мене першим кроком, що відвернув мене від мирного життя, стала саме публікація «Історичного досвіду». Я закінчив першу частину задуманої праці; я поставив крапку, перебуваючи в полоні думки про смерть (я знову захворів) і втраченої мрії: «In somnis venit imago conjugis» [44]. Надрукований у Бейлі, «Досвід» вийшов у Дебоффа в 1797 році. Ця дата знаменує поворот у моєму житті. Є миті, коли доля наша, чи то поступаючись суспільству, чи то підкоряючись природі, чи то починаючи ліпити з нас те, чим ми покликані бути, раптово звертає з колишнього шляху, немов та річка, яка раптом вигинається лукою.

«Досвід» підбив підсумки мого існування як поета, мораліста, публіциста і політика. Я, зрозуміло, сподівався – принаймні настільки, наскільки я взагалі здатний сподіватися, – на великий успіх книги: нам, авторам, дрібним дивакам дивної епохи, здається, ніби ми можемо підтримувати духовні зв’язки з майбутніми поколіннями; але, боюся, не знаючи напевно, де житимуть нащадки, ми помиляємося адресою. Коли ми заснемо вічним сном, смерть так заморозить наші письмена і співи, що вони, на відміну від замерзлих слів, описаних Рабле, ніколи не розтануть.

«Досвід» повинен був стати своєрідною історичною енциклопедією.

Єдиний виданий том – це досить велике дослідження; продовження залишилося в рукописі; відтак передбачалося помістити поряд з дослідженнями й поясненнями літописця епос і лірику – «Натчезів» та інше. Я сам заледве усвідомлюю нині, як мені вдавалося знаходити час для такої ретельної, серйозної роботи поміж активним, мандрівним, сповненим злигоднів існуванням. Пояснення цієї плідності – моя пристрасть до праці: замолоду я часто просиджував за столом по дванадцять – п’ятнадцять годин поспіль; я десятки разів переписував одну сторінку. Роки не зменшили моєї старанності: я й досі власноручно веду все дипломатичне листування, не припиняючи при цьому своїх літературних занять.

«Досвід» набрав розголосу в еміграції: він розходився з почуттями моїх товаришів по нещастю; моя незалежна думка з багатьох суспільних питань найчастіше уражала людей, що жили поряд зі мною. Мені довелося стояти на чолі різних армій, чиї солдати не були моїми однодумцями: я вів старих роялістів на завоювання суспільних свобод, перш за все свободи друку, яку вони ненавиділи; в ім’я тієї ж свободи я згуртував лібералів під прапором Бурбонів, яких вони терпіти не могли. Сталося так, що емігрантська громадська думка змушена була радо вітати мене: оскільки англійські журнали відізвалися про мене похвально, всі правовірні вважали себе вдоволеними.

3

‹ …› Вандейський селянин

Пан дю Тей, лондонський повірений у справах пана графа д’Артуа, поспішив відшукати Фонтана: той попросив відвести його до представника принців. Цього останнього ми знайшли в оточенні всіх тих захисників трону і вівтаря, які вешталися по Пікаділлі, усіх тих шпигунів і пройдисвітів, що під різними личинами, змінивши імена, вислизнули з Парижа, а також зграї бельгійських, німецьких, ірландських шукачів пригод, торговців контрреволюцією. У кутку сидів чоловік років тридцяти-тридцяти двох – ніхто не звертав на нього уваги, сам же він не зводив очей з гравюри, на якій зображено було смерть генерала Вольфа. Вражений його виглядом, я запитав, хто це; один з моїх сусідів відповів: «Ніхто – вандейський селянин. Він привіз листа від своїх вождів».

Цей ніхто бачив, як загинули Кателіно, перший генерал Вандеї, такий самий селянин, як він; Боншан, сучасний Баярд; Лескюр, чия волосяниця не рятувала від куль; д’Ельбе, розстріляний у кріслі, тому що рани не дозволяли йому зустріти смерть стоячи; Ларошжаклен, чиєму трупові патріоти наказали влаштувати перевірку, щоб звитяжний Конвент міг бути цілковито впевнений у його смерті; цей ніхто двісті разів ходив в атаку, займаючи та відбиваючи міста, села і редути; брав участь у семистах сутичках і сімнадцятьох боях, бився з трьохсоттисячною регулярною армією, шістьмастами або сьомастами тисячами рекрутів і національних гвардійців; він допоміг захопити п’ятсот гармат і сто п’ятдесят тисяч рушниць, відчув на собі дію пекельних колон – паліїв, очолюваних членами Конвенту, побував в океані вогню, що тричі пожирав вандейські ліси; нарешті, він бачив, як загинули триста тисяч богатирів, його побратимів по плугу, і як перетворилися на випалену пустелю сто квадратних льє родючих земель.

Дві Франції зіткнулися на цій землі, вирівняній ними. Всі ті, в чиїх жилах текла кров лицарів-хрестоносців, а в душі жила пам’ять про хрестові походи, стали до бою з тими, в чиїх жилах текла нова кров, а в душі жили надії на революційну Францію. Переможець відчув велич переможеного. Тюро, вождь республіканців, говорив, що «вандейці посядуть в історії почесне місце серед народів-воїнів». Інший генерал писав Мерлену з Тіонвіля: «Військо, яке розбило таких французів, може тішити себе надією здолати всі інші народи». Легіони Проба в своїй пісні відзивалися так само про наших предків. Бонапарт назвав битву у Вандеї «боротьбою гігантів».

У метушні приймальні я був єдиним, хто із захопленням і пошаною дивився на представника цих старовинних Жаків, які, хоча й повалили ярмо своїх сеньйорів, відбивали за часів Карла V іноземне вторгнення: мені здавалося, ніби я бачу дитя тих комун часів Карла VII, які разом з дрібним провінційним дворянством п’ядь за п’яддю, борозну за борозною відвойовували у ворога землю Франції. На обличчі його було написано байдужість дикуна; очі дивилися непривітно і суворо, немов сікли залізною лозиною; губи були стиснуті, і нижня трохи тремтіла; волосся спадало, немов застиглі, але готові ожити змії; з першого погляду на його опущені руки, що нервово тремтіли, із зап’ястями, всуціль вкритими шрамами, могло здатися, ніби цей чоловік пильщик. Обличчя його виказувало простонародну сільську вдачу, що повстала волею етичних обставин на захист інтересів та ідей, чужих цій вдачі; природжена васальна вірність, простодушна християнська набожність змішувалися в ньому з грубою плебейською свободою та звичкою поважати себе і не прощати образ. Відчуття незалежності здавалося в ньому всього лише усвідомленням сили своїх рук і відваги серця. Він був не балакучіший за лева; він чухався, як лев, позіхав, як лев, повертався з боку на бік, як нудьгуючий лев, і, ймовірно, мріяв про кров і ліси: дух його був духом смерті.