Замогильні записки, стр. 39

5

Пельтьє. – Літературні праці. – Дружба з Енганом. – Наші прогулянки. – Ніч у Вестмінстерському соборі

Пельтьє, автор Domine salvum fac Regem [33] та головний редактор «Діянь апостолів», продовжував у Лондоні свою паризьку справу. Не сказати, щоб він мав занадто багато пороків, та його серце точив хробак дрібних, але невиправних вад: безбожник, гульвіса, що заробляє купу грошей і одразу ж їх проциндрює, одночасно слуга законної монархії і посол негритянського короля Крістофа при дворі Георга III, він відписував дипломатичні депеші панові графу де Лимонаду, одержував жалування цукром і витрачав його на шампанське. Цей духовний брат пана Віоле, що награвав революційних пісень на крихітній скрипочці, прийшов до мене і як бретонець бретонцеві запропонував свої послуги. Я розповів йому про задум свого «Досвіду»; він схвалив мій замір. «Це буде чудово!» – вигукнув він і домовився про помешкання для мене зі своїм друкарем Бейлі, який розпочне друкувати книгу у міру її написання. Книгар Дебофф займеться її продажем; сам Пельтьє гучно сповістить про новинку у своїй газеті «Амбігю», а відтак можна буде проникнути й до лондонського «Французького кур’єра», редактором якого невдовзі стане пан Монлозьє. Пельтьє не сумнівався: він запевняв, що виклопоче мені хрест Святого Людовіка за облогу Тіонвіля. Мій Жиль Блас, високий, худий, невгомонний, з напудреним волоссям і великою залисиною, що вічно кричить і регоче, збиває набакир свого круглого капелюха, бере мене під руку і веде до друкаря Бейлі, де за гінею на місяць запросто винаймає мені кімнату.

Майбутнє переді мною відкривалося блискуче, але як до нього дожити? Пельтьє роздобув мені переклади з латині та з англійської; вдень я гнув спину над цими перекладами, вночі – над «Історичним досвідом», до якого включив частину своїх подорожей та мріянь. Бейлі постачав мене книгами, але я не міг пройти спокійно повз старі томи, розкладені на лотках, тож нерозважно витрачав на них свої шилінги.

Я заприязнився з Енганом, якого вперше побачив на пакетботі, що віз мене на Джерсі. Учений і літератор, він таємно писав романи, уривки з яких мені читав. Він оселився поблизу Бейлі, в кінці вулиці, що вела до Холборну. Щоранку о десятій ми разом снідали, розмовляючи про політику, а найчастіше – про мої праці. Я розповідав йому, наскільки виросла за ніч будівля «Досвіду», яку я зводив; потім я повертався до своєї денної роботи – перекладів. Ми знов зустрічалися в маленькому кабачку за обідом, що коштував нам по шилінгу з кожного; звідти ми йшли в поля. Нерідко бувало, що ми гуляли й поодинці, передусім тому, що обидва любили поринати в мрії.

Тоді я простував до Кенсинґтона або до Вестмінстера. Кенсинґтонський парк подобався мені; я блукав його пустинною частиною, тим часом як частина, прилегла до Гайд-парку, наповнювалася безліччю пишно вбраних людей. Відмінність моєї бідності з чужим багатством, моєї самоти з багатолюдністю натовпу тішила мене. Я здалека проводжав молодих англійок поглядом, перебуваючи в полоні того смутного потягу, який почував до моєї сильфіди в часи, коли, наділивши її всією красою, яку змогла породити моя нестримна фантазія, ледь зважувався підвести очі на своє творіння. Мені здавалося, я стою на порозі смерті, і це додавало таємничості світу, який я готувався покинути. Чи зупинився хоча б раз чий-небудь погляд на чужоземцеві, що сидів біля підніжжя сосни? Чи відчула хоч яка з красунь незриму присутність Рене?

У Вестмінстерському абатстві я проводив час інакше: у цьому лабіринті могил я розмірковував про те, що скоро мало розверзнутись під моїми ногами. Пам’ятнику такій безвісній людині, як я, не судилося постати серед цих уславлених надгробків! Потім я підходив до гробниць монархів: Кромвеля нині тут уже не було, не було й Карла I. Прах зрадника, Робера д’Артуа, покоївся під плитами, які я топтав своєю вірнопідданською ступнею. Людовіка XVI спіткала доля Карла I: у Франції сокира щодня стинала голови, і на моїх рідних вже чигала могильна пітьма.

Спів церковного хору і балачки чужоземців переривали мої роздуми. Я не міг бувати тут надто часто, оскільки мусив подавати сторожам тих, кого вже не було серед живих, шилінг, на який я жив сам. Але коли я не заходив до абатства, то кружляв поряд разом з воронами або, завмерши від захоплення, милувався дзвіницями – різновеликими близнюками, яких призахідне сонце багрянило своїми кривавими променями на тлі небосхилу, оповитого чорним димом, що здіймався над Сіті.

Але одного разу я, бажаючи краще роздивитися на заході сонця внутрішнє убрання собору, на якусь мить забувся, сповнений захоплення, яке вселяла в душу ця натхненна і химерна архітектура. Пригнічений «похмурою величчю християнських церков» (Монтень), я повільно ходив собором і не помітив, як смеркло: двері замкнули. Я намагався знайти вихід; я кликав usher [34], грюкав у gates [35], але ніхто не почув цього ґвалту, що розтікся і розтанув у тиші; довелося змиритися з думкою, що доведеться ночувати в товаристві небіжчиків.

Дещо вагаючись з вибором місця для сну, я зупинився поряд з мавзолеєм лорда Чатема, під амвоном двоповерхової каплиці Лицарів і Генріха VII. Поблизу цих сходів і заґратованих прибудов, навпроти мармурової смерті з косою, в стінній ніші стояв саркофаг; саме його я обрав собі за оселю. Складки савана, теж мармурового, накрили мене: за прикладом Карла V я заздалегідь готувався до власного поховання.

Ложе моє було якнайкраще пристосоване для того, щоб сприйняти світ у його правдивому світлі. Яке скопище великих людей скніє під цими склепіннями! Що від них залишилося? Жаль так само суєтний, як і радощі; бідолашна Джейн Грей нічим не відрізняється від щасливої Елікс Солсбері; хіба що скелет її, позбавлений голови, не такий жахливий; страта, віднявши те, що було раніше її красою, поліпшила вигляд кістяка. Король, який виграв битву під Кресі, вже не влаштує в цій траурній залі рицарських турнірів, а Генріх VIII не відновить ігор, що затівалися в таборі під Дра д’Ор. Бекон, Ньютон, Мільтон зариті так само глибоко, пішли так само безповоротно, як і їх менш знамениті сучасники. А я, вигнанець, зубожілий мандрівець, що вештається по світу, чи погодився б я не бути підпанком, покинутим і нещасним, заради того, щоб стати одним з цих уславлених, могутніх, пересичених насолодами небіжчиків? О! хіба в цьому річ! Якщо з нашого берега ми погано розрізняємо речі божественні, тож не дивуймося: час – та завіса, що ховає від нас Господа, як повіки бережуть нашу зіницю від світла.

Скорчившись під своїм мармуровим покривалом, я поступово перейшов від загальних міркувань до вражень свіжіших. Тривога моя була не без приємності і нагадувала те відчуття, яке я спізнав узимку в Комбурзі, наслухаючи у своїй вежі завивання вітру: подув вітру і пітьма – подібні.

Потроху звикнувши до темряви, я зміг розгледіти надгробки. Я дивився на виступи гробниці Святого Діонісія Англійського, звідки у вигляді готичних консолей спускалися, здавалося, минулі події і роки: споруда в цілому нагадувала викарбуваний із цілої брили пам’ятник закам’янілим сторіччям.

Баштовий годинник вибив десяту, відтак одинадцяту годину; молоточок, який піднімався і знову вдаряв по дзвону, був єдиною, крім мене, живою істотою у цих стінах. З вулиці зрідка чути було шум проїжджаючої карети, крик watchman [36] і більше нічого; мені здавалося, ніби ці далекі голоси землі долинають з іншого світу. Туман з Темзи і вугільний пил просочилися до собору, здавалося, від того сутінки згущувалися.

Нарешті в тому кутку, де пітьма була менш густою, почало світлішати; я пильно придивлявся, як світло стає все яскравішим; звідки воно виходило: бува, не від синів Едуарда IV, яких убив їхній дядько?