Замогильні записки, стр. 25

Поклавши руку на серце, я не міг не визнати, що поради пана Свіфта слушні, але вони суперечили моїм планам. Якби моя воля, я вирушив би просто на полюс, як вирушають з Парижа до Понтуаза. Я приховав од пана Свіфта свою досаду: я попросив його роздобути мені провідника і коней, щоб дістатися до Ніагарського водоспаду й Піттсбурґа: звідти я мав намір спуститися за течією Огайо і зібрати відомості, що можуть стати у пригоді мені надалі. Я не відмовився від своїх початкових планів.

Пан Свіфт найняв для мене голландця, котрий говорив на кількох індіанських наріччях. Я купив двох коней і покинув Олбані.

Нині всі землі між цим містом і Ніагарським водоспадом заселені й розорані; тут прорито Нью-Йоркський канал; але в ті часи край цей був здебільшого безлюдним.

Коли, переправившись через Могаук, я в’їхав у незаймані ліси, незалежність, можна сказати, ударила мені в голову: я бігав од дерева до дерева то в один бік, то в другий, повторюючи сам до себе: «Тут немає ані доріг, ані міст, ані монархії, ані республіки, ані президентів, ані королів, ані людей». І, щоб перевірити, чи поновлений я у своїх споконвічних правах, я пустував уволю, доводячи до сказу провідника, який у глибині душі вважав мене божевільним.

Гай-гай! у гордині своїй я уявляв себе єдиним смертним у цьому лісі – і раптом уткнувся носом у курінь. Тут здивованим очам моїм постали перші в моєму житті дикуни. Їх було чоловік двадцять: усі, чоловіки й жінки, були розмальовані, як шамани, усі були напівголі, з порізаними вухами, з воронячим пір’ям на голові і кільцями в носі. Маленький француз, напудрений і завитий, у яблучно-зеленому фраку, дрогетовій куртці, мусліновому жабо і манжетах тирликав на маленькій скрипочці, а ірокези танцювали «Мадлон Фріке». Пан Віоле (так звали француза) був у дикунів за вчителя танців. За уроки йому платили бобровими шкурами і ведмедячими окостами. Під час Війни за незалежність він був поварчуком при штабі генерала Рошамбо. Коли наша армія відпливла на батьківщину, він залишився у Нью-Йорку і надумав викладати американцям красні мистецтва. Поле його діяльності розширювалося згідно з успіхами, і новий Орфей вирушив освічувати дикі орди Нового Світу. Розповідаючи мені про індіанців, він раз у раз повторював: «Панове дикуни і пані дикунки». Він гордився здібними учнями: справді, таких стрибків мені ніколи не доводилося бачити. Затиснувши скрипочку між підборіддям і грудьми, пан Віоле настроював чарівний інструмент; потім він гукав до ірокезів: «По місцях!» – і все плем’я починало скакати, немов зграя чортів.

Чи не правда, цей бал, що його влаштував для ірокезів колишній поварчук генерала Рошамбо, – гнітючий вступ у життя дикунів для вірного послідовника Руссо? Мені було дуже смішно, але я відчував себе глибоко ображеним.

5

Ірокез. – Сахем племені онондога. – Веллі і франки. – Приймання гостя. – Стародавні греки. – Монкальм і Вольф

Назавтра я збирався зробити візит сахему племені онондога; я прибув у його селище о десятій ранку. Мене одразу обступили молоді дикуни, які щось намагалися розтлумачити мені своєю мовою, вставляючи англійські фрази і французькі слова; вони дуже галасували й вельми раділи – так само поводилися перші турки, яких я згодом побачив у Короні, ступивши на грецьку землю. Ці індіанські племена, що живуть між землями, які недавно розорали білі, володіють кіньми і чередами; хатини їхні повні начиння, купленого, з одного боку, у Квебеку, Монреалі, Ніагарі, Детройті, а з другого – на ринках Сполучених Штатів.

Мандруючи Північною Америкою, можна зустріти у диких племен, яких не зачепила цивілізація, різноманітні форми правління, відомі народам цивілізованим. Ірокезам, здавалося, призначено було самою природою підкорити собі інші індіанські племена, але прийшли чужоземці й почали виснажувати їхні сили та пригноблювати їхній дух. Безстрашні ірокези нітрохи не здивувалися вогнепальній зброї, коли її вперше застосували проти них; вони стійко зносили посвист куль і гуркіт гармат, немов чули їх все життя; можна було подумати, що вони надають їм не більше значення, ніж бурі. Як тільки вони змогли роздобути собі мушкети, вони навчилися стріляти влучніше, ніж європейці. Вони не відмовилися від палиці, ножа для зняття скальпів, лука і стріл, але додали до них карабін, пістолет, кинджал і сокиру; та їх бойовий дух такий сильний, що й усієї цієї зброї їм, здається, мало. Обвішані смертоносними винаходами Європи та Америки, з прикрашеною пір’ям головою, з порізаними вухами, різнобарвними смугами на обличчі і кривавим татуюванням на руках, ці герої Нового Світу так само страшні для глядачів, як і для супротивників, з якими вони б’ються за кожну п’ядь своєї землі.

Сахем племені онондога був старим ірокезом у найточнішому значенні цього слова; він зберігав традиції стародавніх пустель.

Англійці в своїх описах незмінно називають індіанського сахема the old gentleman. Так от, старий джентльмен геть голий; у ніздрі його просилено перо або риб’ячу кістку, голову, поголену і круглу, як головка сиру, іноді прикрашає обшитий галуном трикутний капелюх, що мусить викликати повагу у європейців. Хіба поступаюсь я у правдивості історикові Веллі? Вождь франків Хільперік мастив собі волосся згірклим жиром, infundens acido comam butyro, зеленив щоки, носив картату куртку і плащ із звіриних шкур; Веллі змальовує його володарем, який обожнює розкіш у всьому, аж до меблів та виїзду, сластолюбним аж до розпусти, який майже не вірить у Бога і глузує з його служителів.

Сахем племені онондога прийняв мене привітно і посадовив на циновку. Він говорив по-англійськи і розумів по-французьки; мій провідник знав ірокезьку: розмовляти було легко. Серед іншого старий сказав мені, що, хоча його народ від віку воював з моїм, ірокези завжди поважали французів. Він поскаржився на американців: він вважав їх несправедливими й жадібними і шкодував, що під час поділу земель, що належали індіанцям, володіння його племені не відійшли до англійців.

Жінки подали нам їжу. Гостинність – єдина чеснота дикунів, що уціліла серед пороків європейської цивілізації; відомо, якою була ця гостинність давніше: вогнище було тоді так само священним, як вівтар.

Коли яке-небудь плем’я, вигнане зі своїх лісів, або яка-небудь людина приходила просити притулку, вони повинні були виконати так званий танець прохача; хазяйська дитина підходила до порога і говорила: «Ось чужинець!» – а голова роду відповідав: «Дитино, введи чужинця у хатину!» Приходько входив у дім під захистом дитини і сідав у попіл біля вогнища. Жінки заводили пісню втіхи: «Чужинець знайшов матір і дружину; сонце сходитиме й заходитиме для нього, як раніше».

Ці звичаї немов запозичені у греків: Фемістокл у будинку Адмета стає навколішки перед вогнищем і обіймає юного сина хазяїна (можливо, вогнище бідної жінки, яким я знехтував у Мегарі, – те саме, під яким поховано урну з прахом Фокіона), а Улісс у будинку Алкіноя оплакує Арету:

Мовивши ці слова, герой підходить до вогнища і сідає в попіл. Я попрощався зі старим сахемом. Він був при взятті Квебека. Серед спогадів про ганебні роки правління Людовіка XV думка про канадську війну втішає нас, подібно до сторінки нашої стародавньої історії, що знаходиться в лондонському Тауері.

Монкальм, який сам-один обороняв Канаду проти сил, що постійно діставали підкріплення і вчетверо перевищували його чисельністю, успішно б’ється аж два роки; він перемагає лорда Лаудона і генерала Еберкромбі. Врешті-решт успіх зраджує його; його ранять під стінами Квебека, і два дні по тому він віддає Богові душу; гренадери ховають його у воронці, залишеній гарматним ядром, – могила, гідна слави нашої зброї! Його шляхетний супротивник Вольф загинув тут-таки. Він заплатив своїм життям за життя Монкальма і за честь випустити дух на французьких прапорах.