Замогильні записки, стр. 168

Утім, не одну жінку спокусили і немов викрали її юні роки; ближче до осені, повернувшись до материнського вогнища, жінки ці додавали до своєї кіфари струну сувору або жалісливу, щоб дати слово вірі або горю. Старість – нічна мандрівниця; земля від неї прихована, вона розрізняє лише ясне небо над головою.

Я не бачив пані Санд ні в чоловічому костюмі, ні в блузі горця з дорожньою палицею в руці; я не бачив, як вона п’є з вакхічної чаші і курить, ліниво розвалившись на софі, немов султанша: ці природні чи набуті дивацтва не надали б їй у моїх очах більшої чарівності чи більшого генія.

Чи почуває вона особливе натхнення, коли видихає хмару диму, що огортає копицю її волосся? Чи вирвалася Лелія з мозку своєї матері з клубком диму, як гріх, за словами Мільтона, вийшов з голови грішного архангела з чорною хмарою? Не знаю, як стоїть справа на небесах, але тут, на нашій грішній землі, Немеада, Філа, Лаїса, дотепна Гнатена, не підвладна ні пензлю Апеллеса, ні різцю Праксителя Фріна, Леєна, що була коханою Гармодія, дві сестри, прозвані Сардинками за худорлявість і великі очі, Доріка, чиє густе волосся і пахучий наряд були освячені у храмі Венери, всі ці чародійки, що не кажи, обходилися пахощами Аравії. Втім, на боці пані Санд одаліски і молоді мексиканки, що танцюють із сигарою в роті.

Що означало для мене знайомство з пані Санд після моїх зустрічей з кількома жінками високого розуму і стількома жінками великої краси, цими дочками землі, які, подібно до пані Санд, говорили разом із Сапфо: «Ніжний цвіт до нектару кинь і щедро // Ним наповнюй келихи, о Кіпрідо, // Золотосяйна» [120]. Занурюючи мене то у світ вигадки, то у світ істини, авторка «Валентини» справляє на мене два цілковито різних враження.

Про світ вигадки я не говоритиму, бо, мабуть, уже не розумію його мови. Про світ справжній скажу таке: я, людина похилого віку, що має свої уявлення про порядність, як християнин найвище цінує несміливі жіночі чесноти, був надзвичайно пригнічений, бачачи, що стільки достоїнств віддано у владу марнотратного і невірного часу, який руйнує і втікає.

8

Пан де Талейран

Навесні нинішнього, 1838 року я зайнявся «Веронським конгресом», який згідно зі своїми літературними зобов’язаннями мав оприлюднити: свого часу я вже згадував на сторінках моїх «Записок» про цю книгу. Одна людина покинула наш світ; аристократичний конвойний замикає низку могутніх плебеїв, що зійшли зі світу.

Я присвятив панові де Талейрану кілька слів, розповідаючи про свої діяння на політичній ниві, де я з ним зіткнувся. Нині, за чудовим висловом одного із стародавніх авторів, остання година цієї людини прояснила для мене все її життя.

Я мав стосунки з паном де Талейраном: бувши людиною честі, я, як можна помітити, зберігав йому вірність, особливо під час його суперечки з королем у Монсі, коли заради нього занапастив себе, причому зовсім даремно. Занадто простодушний, я співчував його знегодам і жалів його, коли Мобрей дав йому ляпаса. Був час, коли він добре-таки запобігав переді мною; як я вже говорив, він писав мені у Гент, називаючи мене «сильною людиною»; коли я жив в особняку на вулиці Капуцинів, він з бездоганною ввічливістю послав мені печатку Міністерства закордонних справ – різьблений талісман, виготовлений, безперечно, під його зіркою. Мабуть, саме тому, що я не зловживав його великодушністю, він став моїм недругом без жодного приводу з мого боку, якщо не рахувати деяких успіхів, яких я добився самостійно, не вдаючись до його допомоги. Слова пана де Талейрана переходили у світі з уст в уста, нітрохи не ображаючи мене, бо пан де Талейран нікого образити не міг; проте його нестриманість розв’язала мені руки, і, якщо він дозволив собі судити мене, я маю право відповісти йому тим самим.

Марнославство пана де Талейрана обмануло його: свою роль він прийняв за свій геній; він гадав, що він пророк, помиляючись у всьому: пророцтва його не мали ніякої ваги: він не вмів бачити того, що попереду, йому відкривалося лише те, що позаду. Сам без ясного розуму і чистої совісті, він нічого не цінував так високо, як незвичайний розум і бездоганну чесність. Заднім числом він завжди здобував велику вигоду з ударів долі, але передбачати ці удари він не вмів, та й вигоду здобував лише для самого себе. Йому було невідоме те велике честолюбство, що піклується про славу суспільства як про скарб, найкорисніший для слави індивіда. Таким чином, пан де Талейран не належав до розряду істот, здатних стати фантастичними створіннями, чия зовнішність стає ще фантастичнішою у міру того, як їм приписують думки помилкові або спотворені. І все ж не підлягає сумніву, що безліч почуттів, що їх викликають різні причини, спільно сприяють створенню вигаданого образу Талейрана.

По-перше, королі, міністри, чужоземні посланники і посли, що колись піймалися на гачок до цієї людини і не здатні розгадати його справжню суть, прагнуть довести, що вони підкорялися істоті, наділеній справжньою могутністю: вони зняли б капелюха перед кухарчуком Наполеона.

По-друге, родичі пана де Талейрана, що належать до старовинної французької аристократії, пишаються своїм зв’язком з людиною, яка зволила переконати їх у своїй величі.

Нарешті, революціонери та їх аморальні спадкоємці, скільки б вони не паплюжили аристократичні імена, почувають до аристократії таємну слабкість: ці дивовижні неофіти охоче беруть її за хрещену і сподіваються перейняти від неї благородні манери. Князь із його подвійним відступництвом тішить самолюбство молодих демократів і з іншої причини: значить, роблять висновок вони, їхнє діло справедливе, а дворян і священиків треба зневажати.

Проте, хоч як би всі ці люди помилялися щодо пана де Талейрана, ілюзії ці довго не проживуть: брехня не йде панові де Талейрану на користь: для того щоб вирости у грандіозну постать, йому бракує внутрішньої величі. Багато сучасників устигли дуже добре розгледіти його; про нього скоро забудуть, бо він не залишив нерозривно пов’язаної з його особою національної ідеї, не ознаменував своє життя ні видатним діянням, ні незрівнянним талантом, ні корисним відкриттям, ні епохальним задумом. Доброчесне існування – не його стихія; навіть небезпеки обминули його; під час Терору він був за межами вітчизни й повернувся на батьківщину лише тоді, коли форум перетворився на приймальню палацу.

Діяльність Талейрана на ниві дипломатичній доводить його відносну посередність: ви не зможете назвати жодного скільки-небудь значного його досягнення. За Бонапарта він тільки те й робив, що виконував імператорські накази; на його рахунку немає жодних важливих перемов, які б він провів на свій страх і ризик; коли ж йому траплялася нагода чинити за своїм розсудом, він пропускав усі слушні нагоди і нищив усе, до чого доторкався. Не підлягає сумніву, що він винний у смерті герцога Енгієнського; цю криваву пляму відмити неможливо; у своїй розповіді про смерть принца я був занадто м’який до міністра і не навів усіх доказів.

Брехав пан де Талейран із вражаючою безсоромністю. У «Веронському конгресі» я ні словом не згадав промову, яку він виголосив у палаті перів щодо війни в Іспанії; промова ця починалася урочистими словами:

«Шістнадцять років тому людина, що правила тоді світом, запитала в мене, чи треба йому розпочинати боротьбу з іспанським народом, і я мав нещастя прогнівити його, трохи відхиливши йому майбутнє, пояснивши всю безодню небезпек, якими загрожує ця справа, така ж зухвала, як і несправедлива. Нагородою за мою щирість стала неласка. З дивної примхи долі через багато років мені доводиться докучати законному володарю тими самими стараннями, повторювати ті самі поради!»

Бувають провали в пам’яті і вигадки, що завдають страху: ви прислухаєтеся, протираєте очі, не розуміючи, сон це чи ява. Коли красномовець і брехун незворушно спускається з трибуни і любісінько повертається на місце, ви проводжаєте його поглядом, сповненим заразом і жаху, і захоплення; ви починаєте гадати, чи не наділила природа цю людину могутністю такою неосяжною, що вона здатна перетворювати чи скасовувати істину?