Замогильні записки, стр. 163

Ми не раз чули: «Якби пан герцог Орлеанський відмовився від корони, почалася б страшенна смута»; це – думка боягузів, дурнів і шахраїв. Обійтися без зіткнень, зрозуміло, не вдалося б, але потім дуже скоро в усьому запанував би порядок. Що ж зробив Філіп для країни? Хіба якби він відмовився від скіпетра, у Парижі, Ліоні, Вандеї пролилося б більше крові – я вже не кажу про ту кров, що пролилася з вини нашої виборної монархії в Польщі, Італії, Португалії, Іспанії? На відшкодування цих нещасть чи дав нам Філіп волю? Чи приніс він нам славу? Чим він був зайнятий? канючив у сусідніх володарів підтвердження своєї влади, принижував батьківщину, змушуючи її плентатись у хвості у Англії, перетворюючи її на заручницю; він намагався зробити нашу добу такою ж старою, як його рід, не бажаючи сам стати молодим, як ця доба.

Чому він не одружив старшого сина з якою-небудь прекрасною простолюдинкою, народженою в його вітчизні? Це означало б узяти за дружину Францію: шлюбний союз народу і королівської влади змусив би королів розкаятися; проте королі ці, що вже зловжили одного разу покірністю Філіпа, не зупиняться на досягнутому: сила народу, що проглядає крізь нашу муніципальну монархію, жахає їх. Щоб догодити абсолютним володарям, володарю барикадному треба було перш за все скасувати свободу друку і відмінити наші конституційні установи. У глибині душі він ненавидить їх не менше, ніж вони, але йому потрібно дотримуватися пристойності. Уся ця тяганина не до душі іншим володарям; єдиний спосіб змусити їх набратися терпіння – це пожертвувати заради них усіма нашими зовнішніми інтересами: щоб звикнути усвідомлювати себе ленниками Філіпа, ми спершу стаємо васалами Європи.

Я говорив сотню разів і повторю знову: старе суспільство вмирає. Я не такий добродушний, не такий лукавий і не такий обдурений у своїх надіях, щоб узяти хоч найменшу участь у тому, що коїться нині. Франція, найзріліша із сучасних націй, відійде, напевно, першою. Мабуть, можна навіть стверджувати, що старша парость Бурбонів, якій я збережу вірність до скону, сьогодні не знайшла б довговічного притулку у старій монархії. Жодному із спадкоємців принесеного в жертву монарха не судилося довго носити його рвану мантію; недовіра обопільна: монарх уже не наважується покластися на народ, народ уже не вірить, що родина, повернувшись на престол, пробачить його. Ешафот, що виріс між народом і королем, заважає їм бачити один одного: є могили, які вічно залишаються відкритими. Голова Капетів була піднесена так високо, що, аби зняти корону, пігмеям-катам довелося відтяти її, як караїби стинають пальму, щоб зібрати з неї плоди. Дерево Бурбонів оточене паростками, галузки яких, схилившись до землі, пустили коріння і знов піднялися чванливими пагонами: схоже, що нині ця родина, яка раніше була гордістю інших королівських родів, стала їх фатум.

Але чи розумно було б припустити, що нащадки Філіпа мають більше шансів зберегти корону, ніж юний спадкоємець Людовіка Святого – повернути її собі? Хоч як змінюй політичні ідеї, моральні істини залишаються непорушні. Неминуче настає розв’язка – повчальна, могутня, караюча. Якщо Людовік XVI, монарх, який прилучив нас до свободи, змушений був власним життям спокутувати деспотизм Людовіка XIV і розбещеність Людовіка XV, чи може бути, щоб Луї-Філіп або його нащадки не поплатилися за пороки регентства? Хіба не збільшив родову провину Філіп Егаліте, віддавши свій голос за страту Людовіка XVI, і чи не обтяжив батьків злочин його син Філіп, коли по-зрадницькому позбавив влади свого юного підопічного? Втративши життя, Філіп Егаліте нічого не спокутував; передсмертні сльози не бувають спокутними; вони зрошують груди, але совість не хвилюють. Якби рід герцогів Орлеанських міг царювати по праву пороків і злочинів своїх предків, що залишалося б нам думати про Провидіння? То було б найстрашніше із випробувань, що випадали коли-небудь людині доброчесній. Помилка наша в тому, що ми міряємо вічний промисел мірками нашого короткого життя. Доба наша така недовга, що кара Божа не завжди встигає нас наздогнати, але одного разу приходить час розплати: прямого винуватця вже немає серед живих, але існує його рід, і Провидінню є де розвернутися.

За великим рахунком, царювання Луї-Філіпа, скільки б воно не тривало, буде не більше ніж аномалією, тимчасовим відхиленням од вічних законів правосуддя: у вузькому й відносному розумінні вони, ці закони, порушуються; у розумінні широкому і загальному вони виконуються неухильно. З найтяжчого злочину, вчиненого на перший погляд із волі небес, необхідно здобути наслідок вищий – християнський доказ скасування королівської влади взагалі. Саме це скасування, а не покарання окремої людини, стало б покутою смерті Людовіка XVI; нікому не буде дозволено покласти на себе царський вінець після цього праведника, чому свідки Наполеон Великий і Карл X Благочестивий. Очевидно, саме для того, щоб викликати вічну ненависть до корони, синові царевбивці було дозволено самочинно лягти на мить у скривавлене ліжко мученика.

Втім, усі ці доводи, хоч які б справедливі вони були, ніколи не похитнуть моєї вірності юному королю; він незмінно буде найбільшою надією Франції; навіть якщо я залишуся єдиним, хто йому вірний, я завжди пишатимуся, що був останнім підданцем того, кому, можливо, призначено виявитися останнім королем.

Пан Тьєр

Липнева революція знайшла свого короля: чи знайшла вона свого представника? У різний час я описав людей, які з 1789 року і до цього дня виходили на політичну арену. Ці люди більшою чи меншою мірою належали до старовинного людського роду, у нас була мірка, за якою ми могли їх судити. Нині настала черга поколінь, які порвали з минулим; досліджуйте їх під мікроскопом, і ви визнаєте їх нежиттєздатними, проте вони чудово почувають себе в тому середовищі, яке їх оточує; їм підходить повітря, яким неможливо дихати. Майбутнє винайде, можливо, формули, щоб обчислити закони існування цих створінь, але в сучасному немає ніякої можливості їх осягнути.

Отже, не вміючи пояснити зміну, що відбулася з родом людським, можна зайнятися іншими індивідами, яких характеристичні вади або очевидні достоїнства виокремлюють з натовпу. Пан Тьєр, наприклад, – єдиний, кого породила Липнева революція. Він заснував школу, що захоплюється Терором; коли б я належав до цієї школи, я опинився б у великій скруті, бо, якщо ці люди, що відкинули Бога і відкинені ним, були б такими вже великими, треба було б зважати на їхню думку, проте люди ці, ганьблячи один одного, запевняли, що партія, яку вони душать, є партія шахраїв. Послухайте, що пані Ролан говорить про Кондорса, що Барбару, головна дійова особа подій 10 серпня, думає про Марата, у чому Каміль Демулен звинувачує Сен-Жюста. Чому вірити: думці Робесп’єра про Дантона чи думці Дантона про Робесп’єра? Якщо члени Конвенту так несхвально відгукуються один про одного, то як, не виявивши неповаги, наважитися їм суперечити?

Все ж таки я дуже побоююся, що там, де ми бачили людей незвичайних, діяли грубі тварюки, що були не більше ніж колесами якогось механізму. Не треба плутати машину з її деталями: машина могутня, але зробили її не колеса. Хто ж її творець? Бог: він створив її для своїх цілей, щоб у призначену годину досягти в цьому суспільстві необхідного результату.

Схильні до матеріалізму, якобінці не помічають, що Терор зазнав краху тому, що не зумів забезпечити собі умови довговічного існування. Він не зміг досягнути своєї мети, бо не зміг відтяти достатньо голів; до вже страчених треба було додати ще чотириста чи п’ятсот тисяч, але для такої довгої різанини ніколи не вистачає часу: залишаються тільки незавершені злочини, плоди яких неможливо зібрати, оскільки буря не дала їм достигнути.

Секрет суперечностей нинішніх людей у тому, що вони не мають морального почуття, втратили чіткі принципи і схиляються перед силою: для них кожен, хто зазнав поразки, злочинний і не має гідності, в усякому разі, тієї гідності, що відповідає обставинам. За ліберальними фразами прихильників Терору криється одне – обожнювання успіху. Поклоняйтесь Конвенту лише так, як поклоняються тиранові. Коли Конвент упаде, забирайте свої свободи і моліться на Директорію, потім на Бонапарта, і все це – не підозрюючи про свої метаморфози, не думаючи про те, що ви змінилися. Завзяті аматори драматичних ефектів, ви жалієте жирондистів, бо вони переможені, але не перетворюйте, проте, їхню смерть на фантастичне видовище: прекрасні юнаки, заквітчані квітами, йдуть на заклання.