Замогильні записки, стр. 162

– Як усі, Ваша Світлосте.

– Як здоров’я вашої дружини?

– Ваша Світлосте, у неї болять зуби.

– Флюс?

– Ні, Ваша Світлосте, – час.

– Ви обідаєте у короля? Отже, ми побачимось.

На тому ми й розлучилися.

Книга сорок третя

1

Нинішнє політичне становище в цілому. – Філіп

Перейшовши від міркувань про політику законної монархії до політики в цілому, скажу, що, читаючи написане мною про цю політику в 1831, 1832 і 1833 роках, я переконуюся, що передбачення мої були досить точними.

Луї-Філіп – недурна людина, чий язик вивергає потоки загальних місць. Він подобається Європі, і вона дорікає нам за те, що ми його не цінуємо; Англія радіє, що ми услід за нею скинули короля; інші володарі ненавидять законну монархію, бо не зуміли підкорити її своїй волі. Філіп поневолив усіх своїх прибічників; він обдурив своїх міністрів: призначив їх, потім відставив, знову призначив, скомпрометував, – якщо сьогодні що-небудь ще може скомпрометувати людину, – і знов усунув од справ.

Перевага Філіпа очевидна, але відносна; якби він жив у добу, коли в суспільстві ще жевріло життя, вся його посередність вийшла б назовні. Дві пристрасті вигублюють його достоїнства: надмірна любов до власних дітей і ненаситне жадання багатства; обидві вони невпинно потьмарюватимуть його розум.

На відміну від королів із старшої парості Бурбонів, Філіпа не хвилює честь Франції: що для нього честь? На відміну від прибічників Людовіка XVI, він не боїться народних бунтів. Він ховається під покровом злочину свого батька: ненависть до добра не тяжіє над ним; він спільник, а не жертва.

Оцінивши втому доби й підлість сердець, Філіп відчув себе розкуто. На зміну свободам, як я і пророкував ще в моїй прощальній промові в палаті перів, прийшли закони, які викликають страх, але ніхто і пальцем не поворухнув; у країні панує свавілля; влада заплямувала себе різаниною на вулиці Транснонен, розстрілами в Ліоні, судовими переслідуваннями преси, арештами громадян, яких місяцями і навіть роками тримали у в’язниці, використовуючи це як запобіжний засіб, але ніхто не посоромився аплодувати всьому цьому. Змучена, байдужа до голосу розуму країна стерпіла все. Навряд чи знайдеться хоч би одна людина, якій не можна дорікнути в тому, що вона суперечить самій собі. З року в рік, з місяця в місяць ми писали, говорили і робили спочатку одне, а потім зовсім інше. У нас було дуже багато підстав червоніти, і з деякого часу ми вже не червоніємо зовсім; наших суперечностей так багато, що вони випадають з нашої пам’яті. Щоб покінчити з ними, ми починаємо стверджувати, ніби ніколи не змінювались або змінювались тільки поступово, перетворюючи свої думки і судження під впливом часу. Стрімкий хід подій так швидко зістарив нас, що, коли нам нагадують наші минулі вчинки, нам здається, ніби з нами говорять про когось іншого, не про нас: до того ж змінюватися – означає чинити, як усі.

На відміну від королів із старшої парості Бурбонів, Філіп не вважав, що для того, щоб царювати, він повинен володарювати над усіма селами; він вирішив, що йому досить Парижа: якби він зміг рано чи пізно перетворити столицю на фортецю, яку охороняє шістдесят тисяч солдатів, він вважав би себе в безпеці. Європа дозволила б йому це зробити, бо він переконав би володарів, що його мета – задушити революцію в її старій колисці, залишивши заставою в руках чужоземців свободи, незалежність і честь Франції. Філіп – поліцейський: Європа може плюнути йому в обличчя; він утирається, дякує і показує своє королівське посвідчення. Втім, це єдиний володар, якого можуть витерпіти французи. Ницість обраного монарха становить його силу; його особа тішить водночас нашу звичку до корони і нашу схильність до демократії; ми підкоряємося владі, гадаючи, що маємо право ображати її; це вся свобода, яка нам потрібна: стоячи на колінах, ми даємо ляпаса нашому повелителю, відновлюючи привілеї біля його ніг, а рівність на його щоці. Лукавець і хитрун, Людовік XI філософічної доби, обраний нами володар вправно веде свій човен у багні. Старша парость Бурбонів засохла вся, за винятком одного бутона; молодша парость згнила. Монарх, урочисто посаджений на трон рішенням міської ратуші, ніколи не думав ні про кого, окрім себе; він приносить французів у жертву тому, що вважає своєю безпекою. Ті, хто міркують про способи повернути вітчизні велич, забувають про вдачу нашого володаря; він переконаний, що засоби, які врятували б Францію, смертельні для нього самого; на його думку, те, що збереже життя королівської влади, уб’є короля. Втім, ніхто у Франції не має права зневажати Філіпа, бо всі тут однаково гідні презирства. Але хоч якого благоденства мріяв би він досягти, благоденство це вислизне або від нього, або від його дітей, бо він зневажає народи, які дали йому все, що він має. З другого боку, впадуть і законні королі, що зрадили законних королів: нікому не дозволено безкарно заперечувати основи свого власного буття. Хай навіть революції на мить відхилилися від свого шляху, рано чи пізно вони неодмінно віллються в потік, що підмиває стару будівлю: ніхто не виконав свого обов’язку, ніхто не врятується від загибелі.

Якщо жодна влада у нас не вічна, оскільки за останні тридцять вісім років спадковий скіпетр чотири рази випадав з царствених долонь, якщо царський вінець, скріплений перемогою, двічі зісковзнув з голови Наполеона, якщо липнева влада безперервно зазнає нападок, то звідси випливає, що приречена не республіка, а монархія.

Франція ворожа престолу: корона, яку спочатку визнають, потім зневажають, потім підносять, щоб незабаром знову розтоптати, – всього лише непотрібна спокуса і символ хаосу. Вінценосного володаря нав’язують людям, які зберігають про нього шанобливі спогади, але відкидають його всім своїм способом життя; його нав’язують поколінням, які, втративши почуття міри і пристойності, тільки і знають, що ображати королівську особу або замінювати шанобливість на раболіпство.

Філіп може відсунути вирок долі, але він не в змозі його скасувати. Тільки демократична партія йде вперед, бо прагне до майбутнього; втім, вона досягне його, лише якщо не розпадеться дорогою. Ті, хто не хочуть погодитися, що монархії руйнуються під дією обставин загальних, марно чекають, що від теперішнього ярма їх звільнять палати; палати не підуть на реформи, бо реформа принесе їм смерть. Зі свого боку, опозиція, до якої входять нині самі промисловці, ніколи не завдасть королю, якого вона сама й посадила на трон, удару в спину, який вона завдала Карлу X; вона домагається посад, вона скаржиться, вона злиться, але, зіткнувшись віч-на-віч з Філіпом, вона відступає, бо їй хочеться орудувати справами, але не хочеться руйнувати те, що вона створила і на чому тримається. Її стримують два побоювання: вона боїться і повернення законної монархії і початку народовладдя: вона хилиться до Філіпа, якого не любить, але в якому бачить захисника. Підкуплена посадами і грошима, відмовившись від власної волі, опозиція підкоряється тому, що від початку приречене на смерть, і засинає у брудній калюжі; ось перина, винайдена сучасною промисловістю; вона не така м’яка, як колишня, зате коштує дешевше.

Незважаючи на все це, верховній владі, у якої за спиною кілька місяців, якщо хочете, навіть кілька років, не уникнути долі, що їй загрожує. Сьогодні немає майже нікого, хто б не визнавав, що законна монархія краще, ніж узурпована, охороняє безпеку, свободу, власність, що вона краща для відносин з чужоземними державами, бо принцип нашого нинішнього правління суперечить монархічному принципу європейських країн. Зволивши прийняти корону в своє володіння, бо так було бажано і, мабуть, зручно демократії, Філіп із самого початку зробив помилку: йому треба було скочити на коня і скакати аж до Рейну, точніше, йому треба було опиратися течії, яка несла його просто до трону, не дозволяючи ставити ніяких умов; якби він так опирався, він поклав би початок установам довговічнішим і гіднішим.