Замогильні записки, стр. 161

Книга сорок друга

3

‹…› Прага

На третій день після мого приїзду до Праги я вручив Іасенту листа до пані герцогині Беррійської; за моїми розрахунками, він мав застати її у Трієсті. У цьому листі мовилося, що королівська родина виїхала до Леобена, що на повноліття Генріха прибули молоді французи, але король вислизнув від них, що я бачив пані дружину дофіна, і вона порадила мені негайно вирушити до Карла X у Бутширад, що Mademoiselle я як слід не бачив, тому що їй трохи нездужається, що мене провели до неї в кімнату, де панував напівморок, бо віконниці були зачинені, і вона простягнула мені палаючу руку, благаючи мене врятувати їх усіх; що я вирушив у Бутширад, бачив пана де Блакаса і розмовляв з ним щодо декларації про повноліття Генріха V, що вночі мене провели до королівської почивальні; король дрімав і, коли я подав йому листа від пані герцогині Беррійської, здався мені настроєним категорично проти моєї найяснішої клієнтки; втім, короткий папір, що його я написав у зв’язку з повноліттям Генріха V, схоже, йому сподобався.

Лист закінчувався так:

У лист я вклав копію мого проекту декларації про повноліття:

5

Бутширад. – Сон Карла X. – Генріх V. – Прийняття молодим роялістів

Бутширад – вілла великого герцога Тосканського, розташована приблизно за шість льє від Праги, на шляху до Карлсбада. Австрійські князі володіють землями у себе на батьківщині; по той бік Альп вони всього лише довічні орендарі: Італія віддана їм внайми. У Бутширад веде алея, облямована трьома рядами яблуневих дерев. Вілла не має ніякого вигляду; разом із службами вона схожа на багатий хутір і підноситься серед голої рівнини поблизу села і дзвіниці, що потопають у зелені. Внутрішня оздоба будинку – італійське безглуздя на 50-му градусі широти: великі зали без камінів і печей. Сумно бачити оздоблення покоїв – пам’ять про Холі-Роуда. З притулку Якова II, знов обставленого Карлом X, крісла і килими перекочували у Бутширад.

У короля був жар, і, коли 27-го числа о восьмій вечора я приїхав у Бутширад, він лежав у ліжку. Пан де Блакас, як сказано в моєму листі пані герцогині Беррійській, провів мене до спальні Карла X. На каміні горів маленький світильник; у тиші і темряві я чув тільки дихання тридцять п’ятого наступника Гуго Капета. О мій старий король! сон ваш був неспокійний; час і знегоди важким кошмаром налягли вам на груди. Молодий чоловік не почуває стільки любові, підходячи до ложа своєї юної дружини, скільки я почував пошани, тихенько наближаючись до вашого самотнього одра. Принаймні я не був поганим сном, який розбудив вас перед смертю вашого сина! Я подумки звертав до вас слова, які не зміг би промовити вголос без сліз: «Хай береже вас Всевишній від прийдешніх лих! Спіть спокійно в ці ночі, передвісниці останнього сну! Довгий час ночами вас супроводили самі лише хвороби. Хай стане це ложе вигнання м’якшим, бо скоро до вас зійде Господь! йому одному під силу зробити для вас чужу землю пухом!»

Так, я з радістю віддав би всю мою кров заради того, щоб у Франції запанувала законна монархія. Я уявляв, що із старовинним королівським родом може статися те, що сталося із жезлом Аарона: у скинії Єрусалимській він знову зазеленів і вкрився квітками мигдалю, що символізує відновлення союзу. Я не прагну заглушити жалі, стримати сльози, сліди яких всі до єдиного мені хотілося б стерти із засмученого королівського чола. Суперечливі почуття щодо тих самих персон – свідчення щирості моїх записок. Карл X розчулює мене як людина, але ображає як монарх; я віддаюся обом цим враженням, то одному, то іншому, не намагаючись їх примирити.

28 вересня, після того як Карл X прийняв мене біля краю свого ліжка, по мене прислав Генріх V: я не просив про побачення з ним. Я поговорив з ним, як з дорослим, про повноліття і про вірнопідданих французів, які подарували йому золоті шпори.

Взагалі мене зустріли якнайкраще. Приїзд мій викликав тривогу; всі побоювалися звіту, який я дам про свою подорож у Парижі. Отже, до мене поставилися з надзвичайною люб’язністю, зате на решту не звернули найменшої уваги. Супутники мої розійшлися, вмираючи з голоду і спраги, коридорами, сходами, дворами замку і вешталися серед розгублених господарів, які ще не встигли оговтатися від поспішної втечі. У будинку чулися то прокляття, то вибухи сміху.

Австрійську охорону вразили вусаті прибульці в буржуазних сюртуках; австрійці підозрювали, що це перебрані французькі солдати, що збираються зненацька захопити Богемію.

Допоки навколо замку кипіли пристрасті, у замку Карл X говорив мені: «Я вніс виправлення до складу паризького уряду. Вашими колегами будуть пан де Віллель, як ви просили, а також маркіз де Латур-Мобур і канцлер».

Я подякував королю за доброту, захоплюючись силою земних ілюзій. Суспільство руйнується, монархіям приходить кінець, лице землі оновлюється, а Карл засновує у Празі уряд Франції, керуючись думкою своєї досвідченої ради. Не будемо аж надто глузливі: хто з нас не має своєї химери? хто з нас не плекає надій? хто не заснував у тайниках душі уряд, керуючись думкою своїх досвідчених пристрастей? Мені, що живе мріями, не личить уїдливість. Хіба ці нашвидку складені записки – не мій уряд, що керується думкою мого досвідченого марнославства? Хіба я не переконаний, що говорю з майбутнім, яке, проте, так само мало підвладне мені, як Франція – Карлу X?

Кардинал Латіль, не бажаючи вплутуватися в історію, поїхав на кілька днів до герцога де Рогана. Пан де Фореста таємничо походжав коридорами з портфелем під пахвою; пані де Буйє з поважним виглядом робила мені глибокі реверанси, опустивши очі, які, проте, жадібно ловили все, що відбувалось навколо; пан Ла Вілатт з дня на день чекав відставки; про пана де Барранде, який марно тішив себе надією знову здобути ласку і жив відлюдником у Празі, ніхто й не згадував.

Я пішов засвідчити свою пошану дофінові. Розмова наша була коротка.

– Чим зайнята Ваша Світлість у Бутшираді?

– Я старію.