Замогильні записки, стр. 158

Написавши цього листа, я знову зажив звичайним життям: я повернувся до моїх старих священиків, до відлюдного куточка мого саду, що здався мені набагато прекраснішим, ніж сад графа фон Хотека, до мого бульвару Анфер, мого Західного кладовища, моїх «Записок», які воскресять мої минулі дні, а головне – до маленького гуртка в Аббеї-о-Буа. Доброзичливість серйозної дружби народжує багато роздумів; мені досить кількох миттєвостей серед рідних душ; потім я відшкодовую цю витрату розуму двадцятьма двома годинами неробства і сну.

3

Щоденник подорожі з Парижа до Венеції. – ‹…› Верона. – Перекличка мерців. – Брента

Я минув Верону не без хвилювання: саме тут я серйозно ступив на політичну ниву. Розуму моєму поставало те, чим міг би стати світ, якби жалюгідні заздрісники не постали проти моїх зусиль.

Верона, така жвава в 1822 році присутністю володарів Європи, у 1833 році поринула в безмовність; конгрес став для безлюдних вулиць таким же далеким минулим, як двір Скалігері або римський сенат. Арени, сходи яких за моєї пам’яті заповнювали сотні тисяч глядачів, зяяли пусткою; прекрасні будівлі, фасади яких світились вогнями, мокли під дощем, сірі і голі.

Скільки честолюбців зійшлося у Вероні! долі скількох народів вони досліджували, вивчали і зважували! Проведімо перекличку привидів, які не дають спокою мені у сновидіннях; розгорнімо книгу, яка буде розгорнена в день гніву: Liber scriptus proferetur [107]; володарі! князі! міністри! ваш посол, ваш колега повернувся на свою посаду: де ви? відгукніться.

Російський імператор Олександр? – Помер.

Австрійський імператор Франц II? – Помер.

Французький король Людовік XVIII? – Помер.

Французький король Карл X? – Помер.

Англійський король Георг IV? – Помер.

Неаполітанський король Фердинанд I? – Помер.

Герцог Тосканський? – Помер.

Папа Пій VII? – Помер.

Сардинський король Карл Фелікс? – Помер.

Герцог де Монморансі, французький міністр закордонних справ? – Помер.

Пан Каннінґ, англійський міністр закордонних справ? – Помер.

Пан Бернсторф, прусський міністр закордонних справ? – Помер.

Пан Генц, що був при австрійському канцлері? – Помер.

Кардинал Консальві, державний секретар Його Преосвященства? – Помер.

Пан де Серр, мій колега по конгресу? – Помер.

Пан д’Аспремон, секретар мого посольства? – Помер.

Граф де Нейперґ, чоловік удови Наполеона? – Помер.

Графиня Толста? – Померла.

Її старший і молодший сини? – Померли.

Мій господар, що приймав мене в палаці Лоренці? – Помер.

Якщо така велика кількість людей, внесених разом зі мною до списку учасників конгресу, перекочували до книги запису померлих; якщо народи і династії зникли з лиця землі; якщо Польщу розтоптано, а Іспанію знову знищено; якщо я вирушив до Праги для того, щоб побачити біженців – уламків того великого роду, який я представляв у Вероні, – що означають земні справи? Ніхто не згадує про розмови, які ми вели за столом князя фон Меттерніха; але – ось могутність генія! – жоден подорожній ніколи не зможе слухати спів жайворонка в полях Верони, не згадавши Шекспіра. Кожен з нас, копирсаючись у глибинах своєї пам’яті, знаходить все нові і нові лави мерців, все нові і нові вмовклі почуття, все нові і нові химери, які він марно живив, подібно до химер Геркуланума, молоком Надії. Виїхавши з Верони, я змушений був змінити мірку, з якою підходив до всього, що бачив, і поринути в минуле; я відступив назад на двадцять сім років, бо востаннє я їхав з Верони до Венеції в 1806 році. У Брешиї, у Вісенті, в Падуї я проїздив повз творіння Палладіо, Скамоцці, Франческіні, Нікколо Пізано, Фра Джованні.

Береги Бренти не справдили моїх сподівань; я запам’ятав їх привітнішими: греблі, що тягнуться уздовж каналу болотистою низиною, мають сумний вигляд. Деякі вілли зруйновані; але кілька вельми витончених уціліло. В одній з них живе, мабуть, сеньйор Пококуранте, якому надокучили високородні аматорки сонетів, який переситився двома красунями, якого музика стомлювала через чверть години, який вважав Гомера смертельно нудним, який ненавидів благочестивого Енея, маленького Асканія, божевільного короля Латина, вульгарну Амату і нестерпну Лавінію; якого нітрохи не цікавив поганий обід Горація дорогою до Бріндізі; який заявляв, що не має найменшого бажання читати Цицерона, не кажучи вже про Мільтона, цього варвара, що спотворив Тассове пекло і Тассових дияволів. «На жаль! – тихо сказав Кандід Мартену, – я дуже боюся, що до наших німецьких поетів ця людина почуває найбільшу зневагу!»

Незважаючи на деяке розчарування і засилля богів у маленьких садочках, я був зачарований шовковицями, апельсиновими деревами, інжирними пальмами і м’якістю повітря – адже я ще зовсім недавно блукав ялицевими лісами Німеччини і горами Чехії, де сонце таке нелагідне.

10 вересня на світанку я приїхав у Фузіну, яку Філіп де Коммін і Монтень називають Шаффузіна. О пів на одинадцяту я зійшов на венеціанський берег. Насамперед я послав слугу до поштової контори: але там нічого не виявилося ні для мене, ні для мого посередника Паоло: ніяких звісток від пані герцогині Беррійської. Я написав графові Гріффі, неаполітанському посланникові у Флоренції, просячи його повідомити мені плани Її Королівської Високості.

Виконавши свій обов’язок, я вирішив терпляче чекати принцесу: Сатана послав мені спокусу. З намови диявола я захотів, знехтувавши інтереси законної монархії, провести два тижні в цілковитій самотині під дахом європейського готелю. Я бажав найяснішій мандрівниці поганих доріг, нітрохи не думаючи про те, що це може аж на півмісяця затримати повернення престолу королю Генріху V: я каюся в цьому, як Дантон, перед Богом і людьми.

12

Руссо і Байрон

Сидячи за столиком у своїх покоях, я обводжу поглядом усі рейди: вітер з моря приносить прохолоду; починається приплив; у порт входить трищоглове судно. З одного боку Лідо, з другого – палац дожа, посередині – лагуни: ось картина, що відкривається моїм очам. Саме з венеціанського порту вийшло стільки славних флотилій: відплиття старого Дандоло було обставлене з розкішшю, що відзначала всіх лицарів-мореплавців; Віллардуен, родоначальник нашої мови і наших мемуарів, залишив нам опис цієї події:

«І переповнилися кораблі зброєю, і запасами, і лицарями, і слугами, і віднесені були на борт екю, і ванти, і прапори, а з-поміж них дуже багато таких гарних. Ніколи і нізвідки не плив пишніший флот».

Ранок у Венеції нагадав мені також історію про капітана Оліва і Джульєтту, яку майстерно розповів Руссо:

«Гондола причалила, і я побачив, що з неї виходить сліпучої краси молода жінка, дуже кокетливо одягнена і спритна; трьома стрибками вона опинилася в каюті і сіла поруч мене раніше, ніж їй поставили прибор. Вона була така ж чарівна, як і жвава, – брюнетка, років двадцяти, не більше. Вона говорила тільки по-італійськи, і самого звуку її голосу було досить, аби закрутити мені голову. Не припиняючи їсти і теревенити, вона пильно дивиться на мене з хвилину, потім, вигукнувши: «Пресвята Діво! Ах! мій любий Бремоне, як давно я тебе не бачила!» – кидається мене обіймати, впивається своїми губами в мої і стискає мене так, що я ледь не задихнувся. Її великі чорні очі вогняними стрілами пронизали моє серце; і, хоча несподіванка спочатку збила мене з пантелику, хвиля пристрасті дуже швидко оволоділа мною. ‹…›