Замогильні записки, стр. 155

У міру наближення до Гейдельберґа кам’янисте русло Неккара розширюється. Поглядам відкриваються міський порт і саме місто, чий вигляд сповнений спокою. Вдалині, над суходолом, широко розкинувся обрій: здається, ніби річку перегороджує загата.

Тріумфальна арка з червоного каменю повідомляє про в’їзд до Гейдельберґа. Ліворуч на пагорбі височіють руїни середньовічного замку. Звичайно, уламки готичних споруд мальовничі і втілюють у собі деякі народні традиції, проте насправді цікаві вони тільки народам, що їх створили. Що французові до всіх цих німецьких царедворців, до всіх цих дебелих, білотілих, блакитнооких принцес? Йому куди дорожча Свята Женев’єва Брабантська. У цих уламках нового часу немає нічого від народів нового часу, хіба що християнська зовнішність і феодальний характер.

Не так стоїть справа з пам’ятниками Греції та Італії; вони належать всім народам, у них – витоки людської історії, їх письмена зрозумілі всім освіченим людям; саме сонце в тих краях світить інакше. Навіть руїни оновленої Італії цікаві всім, бо мають на собі ознаку мистецтв, а мистецтва належать до царини суспільної. Вже майже померкла фреска Доменікіно або Тиціана, обернутий на руїну палац Мікеланджело або Палладіо викликають скорботу людського духу в усі часи.

Визначною пам’яткою Гейдельберґа є гігантська бочка – Колізей п’яниць; утім, жоден християнин не розлучився із життям у цьому амфітеатрі рейнських Веспасіанів; з розумом – так, невелика втрата.

За Гейдельберґом пагорби праворуч і ліворуч від Неккара відступають, і мандрівець виїжджає на рівнину. Дорога в’ється по невисокому насипу над полями пшениці між двох рядів побитих вітром вишневих і горіхових дерев, які «образи терплять тут від рук людей прохожих» (Буало).

Біля в’їзду до Мангайма росте хміль, довгі сухі підпорки якого тепер лише на третину висоти обвиті гнучкими стеблами. Юліан Відступник написав чудову епіграму проти пива; абатові де Ла Блеттрі належить досить витончене наслідування їй:

Кілька садів, отінені вербами прямі бульвари утворюють зелене передмістя Мангайма. Будиночки в місті здебільшого двоповерхові. Головна вулиця широка, з рядом дерев посередині: Мангайм – ще одна полегла фортеця. Я не люблю підробок: тому я ніколи не купував мангаймське золото, але, судячи з пережитих мною лих, я, безперечно, володію золотом тулузьким: а я, як ніхто, шанував храм Аполлона.

10

Французька земля. – Арабески. – «У мій кашкет, будь ласка». – Мец. – Погляд на мою родину і моє життя. – Подарунок дітей-вигнанців. – Верден, Вальмі. – Шалон. – Долина Марни

Кордон я перетнув між Саарбрюкеном і Форбаком; Франція зустріла мене непривітно: спочатку мені трапився безногий каліка, потім людина, яка пересувалася на руках і колінах, волочачи за собою ноги, немов два криві хвости чи двох дохлих змій, потім показався повіз, а в ньому – дві чорні зморщені бабусі – авангард французьких жінок. У прусської армії були причини відступати.

Але пізніше я зустрів молодого гарного піхотинця з дівчиною; солдат штовхав перед собою тачку дівчини, а та несла люльку і шаблю служивого. Віддалік інша дівчина йшла за плугом, а літній землероб поганяв биків; ще далі старий просив милостиню для сліпої дитини; ще далі височів хрест. У селі дюжина дитячих голівок у вікні недобудованого будинку була схожа на ангелів у славі. Ось дівчинка сидить на порозі халупи: незапнута, світле волосся, замурзане личко, невдоволена гримаса через холодний вітер; під рваним полотняним платтячком видно білі плічки; обхопивши руками коліна, вона дивиться на все, що відбувається навколо, з цікавістю пташки: Рафаель привласнив би її образ, зробивши ескіз, а я з радістю викрав би в матері її саму.

При в’їзді у Форбак вас зустрічає зграя вчених собак: дві найбільші запряжені у візочок з цирковими костюмами, п’ять чи шість інших, різного зросту і масті, з різними мордами і хвостами, проводжають багаж, кожна зі шматком хліба в зубах. Два суворі дресирувальники, один з великим барабаном, другий з порожніми руками, стежать за зграєю. Вперед, друзі мої, обійдіть землю навколо, як я, щоб пізнати народи. Ви так само міцно займаєте своє місце у світі, як і я; ви варті собак моєї породи. Капелюх набакир, шпага при боці, хвіст трубою; ну ж бо, простягніть лапу Діані, Мірзі, Мирні, потанцюйте ради кісточки чи штурхана, як це робимо ми, але не здумайте пускатися в танок ради короля!

Читачі, стерпіть ці арабески; рука, що намалювала їх, ніколи вже не заподіє вам лиха: вона всохла. Коли ви побачите ці химерні закрути, пам’ятайте, що їх накреслив художник на вікові своєї власної домовини.

На митниці старий чиновник зробив вигляд, ніби оглядає мою коляску. Я приготував монету в сто су; він бачив її у мене в руці, але не наважувався взяти через начальників, що спостерігали за ним. Він зняв кашкета ніби для того, щоб краще вести обшук, поклав його на сидіння переді мною і тихенько сказав: «У мій кашкет, будь ласка». О великі слова! у них міститься вся історія роду людського; скільки разів свобода, вірність, відданість, дружба, любов говорили: «У мій кашкет, будь ласка». Я подарую цей вислів Беранже для приспіву до пісеньки.

В’їжджаючи в Мец, я був уражений однією річчю, якої не помітив у 1821 році: укріплення в готичному стилі оточені тут укріпленнями сучасними: Гіз і Вобан – два ці імені неподільні.

Наші роки і спогади залягли рівними паралельними пластами на різних глибинах нашого життя, нанесені хвилями часу, які накочують на нас одна за одною. Саме з Меца вийшла в 1792 році колона, що стала під Тіонвілем до бою з нашим маленьким емігрантським загоном. Я повертаюсь додому, побувавши в притулку вигнаного короля, якому я служив під час його першого вигнання. Тоді я пролив за нього кров, зараз пролив біля нього сльози; у мої літа людина здатна тільки плакати.

У 1821 році пан де Токвіль [104], свояк мого брата, був префектом Мозеля. Тонкі, як жердини, дерева, які пан де Токвіль посадив у 1820 році біля воріт Меца, тепер дають тінь. Ось мірило наших днів; але людина – не вино, вона не стає кращою з роками. У давнину настоювали фалернське вино на трояндах; коли відкривали амфору, щоб відсвяткувати соте консульство, вона п’янила запахом весь бенкетний стіл. Але хоч яким би свіжим розумом могла похвастати людина похилого віку, ніхто не спокуситься цим зіллям.

Не провів я і чверті години в мецському готелі, як до мене прийшов дуже схвильований Батист; він таємниче дістав з кишені загорнуту в білий папір печатку; пан герцог Бордоський і Mademoiselle передали йому цю печатку з проханням вручити її мені вже на французькій землі. Всю ніч напередодні мого від’їзду вони хвилювалися, що ювелір не встигне закінчити роботу.

У печатки три сторони: на одній вигравіювано якір, на другій – два слова, сказані Генріхом при нашій першій зустрічі: «Так, завжди!», на третій дата мого прибуття до Праги. Брат і сестра просили мене носити печатку на знак любові до них. Таємниця, якою оточений цей дарунок, наказ двох дітей-вигнанців передати мені свідчення їх доброї пам’яті тільки на французькій землі, наповнили мої очі сльозами. Я ніколи не розлучуся з печаткою; я носитиму її на знак любові до Луїзи і Генріха.

Я з радістю побачив би в Меці будинок Фабера, солдата, який став маршалом Франції і відмовився від орденської стрічки, бо дворянством своїм він був зобов’язаний самій лише шпазі.

Наші прабатьки-варвари перерізали в Меці римлян, захопивши їх серед святкової оргії; наші солдати танцювали в монастирі Алькобаса вальс зі скелетом Інес де Кастро: нещастя і забави, злочини й божевілля, чотирнадцять сторіч розділяють вас, але всі ви минули однаково безповоротно. Вічність, що почалася мить тому, не поступиться за давністю тій, що почалася з першою смертю – вбивством Авеля. Проте люди, ледве промайнувши на землі, переконують себе, що від них залишиться якийсь слід: ах, Боже мій, адже будь-яка муха теж відкидає тінь.