Замогильні записки, стр. 154

О шостій годині пополудні я поїхав до Парижа. Хоч яке величне нещастя празьких вигнанців, нікчемність життя монарха, замкнутого в собі самому, нестерпна; щоб випити цю чашу до дна, треба спалити свій палац і одурманити свій розум полум’яною вірою. На жаль! новий Сіммах, я оплакую покинуті вівтарі; я здіймаю руки до Капітолія; я славлю велич Рима! але що коли бог став бовваном, а Риму вже не повстати з пороху?

7

‹…› Ластівка

У Бішофсгеймі, де я обідав, до мого святково накритого столу завітала гостя: допитлива красуня-ластівка, справжня Прокна з червонуватою грудкою, сіла на залізний гак за моїм настіж розчиненим вікном, що підтримує вивіску «Золоте сонце», і незабаром защебетала ніжним голосом, поглядаючи на мене з розумним виглядом і не виявляючи найменшого страху. Я ніколи не скаржився, якщо мене будила дочка Пандіона; я ніколи не називав її балакухою, як Анакреонт; навпаки, я завжди вітав її повернення піснею родосських дітей: «Прилетіла ластівка з ясною погодою, з ясною весною. Відчини, відчини швидше дверцята ластівці, Перед тобою не діди, а діточки».

– Франсуа, – сказала мені моя бішофсгеймська співтрапезниця, – моя прапрабабуся жила в Комбурзі, під покрівлею твоєї вежки; щороку восени вона супроводжувала тебе, коли, краючи зарослий очеретом ставок, ти мріяв вечорами про свою сильфіду. Вона з’явилася на твоїй рідній кручі того самого дня, коли ти відпливав до Америки, і якийсь час летіла за твоїм вітрилом. Бабуся моя звила гніздо під вікном Шарлотти; вісім років по тому вона разом з тобою прилетіла до Яффи; ти розповів про це в «Подорожі». Матуся моя, цвірінькаючи на світанку, якось провалилася в камінну трубу й опинилася у твоєму кабінеті в міністерстві закордонних справ; ти розчинив перед нею вікно. У матусі було багато дітей; я з останнього виводка; ми вже зустрічалися з тобою в Римській Кампанії, на старій дорозі, що веде до Тіволі, пам’ятаєш? У мене були такі чорні, такі блискучі крила! Ти поглянув на мене так сумно. Хочеш, полетимо разом?

– На жаль, мила ластівко, ти так добре знаєш мою історію, ти надзвичайно люб’язна, але я бідний полинялий птах, і пір’я моє вже ніколи не виросте; я не можу полетіти з тобою. Тобі не під силу нести мене, обтяженого роками і незгодами. І потім – куди нам летіти? Весна і теплі краї мені вже не по літах. Тобі – повітря і любов, мені – земля і самотність. Ти відлітаєш; хай освіжить роса твої крила! хай прихистить тебе гостинна рея, коли ти втомишся в дорозі над Іонійським морем! хай випаде тобі спокійний жовтень і хай убереже він тебе від загибелі! Передай мій привіт афінській оливі, передай його і розеттським пальмам. Якщо тієї пори, коли зацвітуть квіти і ти повернешся до нас, мене вже не буде серед живих, я запрошую тебе на мої поминки: прилітай на заході ловити мошок у траві на моїй могилі; я, як і ти, любив волю і вдовольнявся малим.

8

Заїжджий двір у Візенбаху. – Німець і його дружина. – Моя старість. – Гейдельберґ. – Паломники. – Руїни. – Мангайм

Я продовжив свій шлях по землі через кілька миттєвостей після того, як ластівка пурхнула в небо. Ніч була похмура, блідий щербатий місяць блукав серед хмар; бачачи її, мої напівсонні очі заплющувались; я немов помирав у таємничому світлі, що осявало світ тіней: «Мене охопила якась тиха знемога, передвісник останнього спочинку» (Мандзоні).

Я зупиняюся у Візенбаху: відлюдний заїжджий двір, вузька улоговина, затиснута між двох лісистих пагорбів. Брауншвейзький німець, такий же мандрівець, як я, прибігає, почувши моє ім’я. Він потискує мені руку, говорить про мої твори; дружина його, повідомляє він, вчиться читати по-французьки за «Генієм християнства». Він не втомлюється дивуватися моїй молодості. «Але, – додає він, – це моя помилка; судячи з ваших останніх творів, я мав уявляти собі вас таким же молодим, яким ви здаєтеся».

Життя моє переплелося зі стількома історичними подіями, що в уявленні моїх читачів я такий же старий, як самі ці події. Я часто згадую свою сивину – у самолюбній надії, що, побачивши мене, люди вигукнуть: «Ах! та він не такий вже старий». Із сивим волоссям відчуваєш себе затишно: ним можна хвалитися; хвастати чорним волоссям було б поганим тоном: чи велика заслуга бути таким, яким народила вас мати! інша річ бути таким, яким зробили вас час, нещастя і мудрість, – це чудово! Моя маленька хитрість кілька разів удавалася. Зовсім недавно один священик захотів зі мною познайомитись; побачивши мене, він онімів; коли дар мови повернувся до нього, він вигукнув: «Ах, пане! Ви ще довго зможете боротися за віру!»

Одного разу, бувши проїздом у Ліоні, я отримав листа від однієї пані; вона просила мене дати місце в моїй кареті її дочці й довезти до Парижа. Прохання здалося мені дивним, але, з’ясувавши, що прохачка – особа вельми поважна, я написав чемну відповідь. Мати прийшла разом з дочкою, божественним створінням шістнадцяти років від народження. Ледве кинувши на мене погляд, пані почервоніла; вона втратила довірливість: «Даруйте, пане, – бурмотіла вона, – це не зменшує моєї поваги до вас… Але ви розумієте, що пристойність… Я помилилася… Я така здивована…» Я наполягав, не спускаючи очей зі своєї майбутньої супутниці, яку суперечка наша, схоже, смішила; я заперечував, обіцяв усіляко опікати юну особу, мати розсипалася у вибаченнях і реверансах. Обидві жінки пішли. Я був гордий, що викликав у них такий страх. Здавалося, Аврора на кілька годин повернула мені молодість. Пані уявляла, що автор «Генія християнства» – поважний абат де Шатобріан, старий добряк, високий і сухорлявий, який весь час нюхає тютюн з величезної бляшаної табакерки, одне слово, людина, якій спокійно можна доручити невинну пансіонерку, що прямує до монастиря серця Христового.

У Відні років десять-п’ятнадцять тому розповідали, що я живу сам у якомусь місці, яке називається Вовча долина. Будинок мій стоїть на острові: той, хто хоче мене бачити, сурмить у ріжок з протилежного берега річки (річка у Шатне!). Тоді я виглядаю зі свого притулку: якщо компанія мені подобається, я припливаю за гостями на човні; якщо не подобається, то ні. Увечері я витягую мій човник на берег, і острів стає недосяжний. Далебі, так мені і треба було б жити; ця віденська байка завжди чарувала мене; навряд чи її придумав пан фон Меттерніх: він не надто мене любить.

Не знаю, що сказав німецький мандрівець своїй дружині і чи поспішив він вивести її з омани щодо моєї старезності. Я боюся не сподобатись ні чорним волоссям, ні сивим, боюся не виявитися ні достатньо молодим, ні достатньо мудрим. Утім, у Візенбаху мені було не до кокетування: сумний північний вітер стогнав під дверима і в коридорах готелю; а коли віє вітер, я закоханий тільки в нього.

Дорога з Візенбаха до Гейдельберґа йде уздовж за течією Неккара, затиснутого між стрімких пагорбів, з яких ліси спускаються на піщану обмілину, усіяну червоним залізняком. Скільки річок побачив я за своє життя! Я зустрів паломників із Валтурена: вони тягнулися двома паралельними потоками по обидва боки битого шляху; екіпажі їхали посередині. Жінки йшли босоніж, із чотками в руках, несучи на голові вузлики з білизною; чоловіки простоволосі, також із чотками в руках. Періщив дощ; де-не-де водянисті хмари, здавалося, повзли просто по схилах пагорбів. Кораблі, завантажені лісом, пливли вниз за течією, назустріч їм рухалися інші, під вітрилом або на буксирі. Між пагорбами виднілися села серед полів і багатих городів, облямованих шипшиною та різними квітучими кущами. Паломники, моліться за мого бідолашного юного короля: він живе у вигнанні, він ні в чому не винний, він починає своє паломництво, коли ви вже взялися до виконання вашого, а я вже близький до завершення мого. Якщо Генріху не судилася доля царствувати, мені все-таки піде на славу те, що я взяв на борт мого вутлого суденця уламок такої грандіозної величі. Тільки Бог посилає погожий вітер і відкриває вхід у гавань.