Замогильні записки, стр. 145

Світські новини долітають до притулку лише під час збирання пожертвувань та іноді в неділю: у ці дні наша богадільня стає чимось на кшталт парафіяльної церкви. Старша сестра стверджує, що прекрасні дами приходять до меси в надії побачити мене; ця спритна господиня користується їх цікавістю: обіцяючи показати мене, вона тягне їх у свої угіддя; а коли вже гості потрапили в пастку, вона, хочуть вони того чи ні, бере з них гроші за ласощі. Вона використовує мене як приманку для продажу шоколаду на користь своїх болящих, як Ла Мартіньєр залучав мене до збуту смородинової наливки, яку він випивав за успіх своїх любовних пригод. Ця чиста душа краде також списані пера з чорнильного приладдя пані де Шатобріан; вона торгує ними серед щирих роялістів, стверджуючи, що цими дорогоцінними перами була написана незрівнянна «Записка про полонення пані герцогині Беррійської».

Кілька гарних картин іспанської та італійської школи, «Богоматір» Герена, «Свята Тереза» – останній шедевр автора «Корінни» – викликають у нас повагу до образотворчого мистецтва. Що до історії, то незабаром у нашому притулку оселяться сестра маркіза де Фавраса і дочка пані Ролан: монархія і республіка довірили мені спокутувати їхню невдячність і дати захист і їжу їхнім жертвам.

До притулку Марії Терези приймають не кожного. Бідолашні жінки, змушені покинути богадільню після того, як здоров’я їхнє поправиться, селяться неподалік, сподіваючись захворіти знову, щоб знову туди потрапити. Ніщо у нас не нагадує лікарню; іудейку, протестантку і католичку, чужоземку і француженку – всіх зустрічають щиро, про всіх піклуються ненав’язливо; болящим здається, ніби вони повернулися під материнське крило. Я бачив, як одна іспанка, прекрасна, як перлина Севільї Доротея, у сімнадцять років помирала від сухот у спільній спальні; на її блідому, змарнілому обличчі була написана радість, великі чорні напівзгаслі очі з усмішкою дивилися на пані дружину дофіна, яка запитувала, як її здоров’я, і запевняла, що вона скоро видужає. Дівчина померла того ж вечора далеко від кордовської мечеті і берегів Гвадалквівіру, своєї рідної річки: «Хто ти? – Іспанка я. – Іспанка тут, у нас?» (Лопе де Вега).

Багато удів, чиї покійні чоловіки були кавалерами ордена Людовіка Святого, – наші постійні гості: кожна приносить із собою єдине своє надбання – портрет чоловіка в мундирі капітана піхоти: біла куртка з рожевими або небесно-блакитними вилогами, «королівська» перука. Портрети мандрують на горище. Я не можу дивитися на їхній полк без сміху: якби стара монархія дожила до наших днів, мій портрет поповнив би його лави і припадав порохом у якому-небудь темному закутку на сміх моїм двоюрідним онукам. «Це ваш двоюрідний дідусь Франсуа, капітан Наваррського полку: він був доволі недурний! Він надрукував у «Меркюр» логогриф, який починається словами: «Відітніть мені голову», а в «Альманасі муз» любовний вірш «Крик душі».

3

Міркування і рішення

Читання цих рядків схвилювало мене. Жінка, у чиїх жилах тече кров стількох королів, жінка, яка впала з такої висоти тому, що не захотіла послухати моєї поради, виявила шляхетну відвагу, звернувшись до мене, пробачивши моє пророцтво щодо неуспіху її справи: ця зворушлива довіра була втішна для мене. Пані герцогиня Беррійська розміркувала правильно; мене не міг відштовхнути її вчинок, у результаті якого вона позбулася всього, що мала. Поставити на карту трон, славу, майбутнє, долю – вчинок незвичайний: світ розуміє, що принцеса може бути героїчною матір’ю. Огидно інше – безприкладні у своїй непристойності тортури, яких уряд завдав жінці слабій, самотній, безпорадній, обрушившись на неї з такою силою, немов перед ним могутній велетень. Батьки, що самі віддають свою дочку на наругу лакеям, тримають її за руки і за ноги, щоб вона народжувала при людях, закликають місцеву владу, тюремників, шпигунів, перехожих подивитися на появу дитини з лона полонянки, як закликали Францію подивитися, як народжується її король! І хто ця полонянка? Дочка Генріха IV! І хто ця мати? Мати вигнаного сироти, чий трон зайнятий узурпатором! Чи знайдеться на каторзі родина, у якої вистачить низькості так поглумитися зі своєї дитини? Чи не великодушніше було б убити герцогиню Беррійську, ніж показувати таке самовладдя і так її принижувати? Всією поблажливістю, виявленою в цій підлій справі, уряд зобов’язаний нинішній епосі, всією жорстокістю – самому собі.

Лист і приписка пані герцогині Беррійської чудові багато в чому: частина, що стосується возз’єднання з Бельгією і одруження Генріха V, виявляє розум, який народжує серйозні задуми; частина, що стосується празьких родичів, зворушлива. Принцеса боїться, що їй доведеться затриматися в Італії, щоб трохи одужала, і не надто налякати дітей зміною, що сталася в ній. Що може бути сумніше і безутішніше? Вона додає: «Прошу вас, о пане де Шатобріан, перекажіть моїм любим дітям, що я люблю їх усім серцем» – і т. ін.

О пані герцогиня Беррійська! що можу зробити для вас я, слабка істота, майже цілковита руїна? Але як відмовити в чому-небудь жінці, яка написала: «Знемагаючи у фортеці Блай, я тішуся тим, що посланцем моїм буде пан де Шатобріан, гідний моєї вічної вдячності».

Так, попереду в мене – останнє і найславніше з моїх посольств: я вирушаю від імені полонянки Блая до оселі полонянки Тампля; вирушу, щоб домовитися про права пані герцогині у зв’язку зі змінами в її сімейному стані, щоб передати дітям-вигнанцям поцілунок матері-полонянки і подати невинності й доброчесності листи, народжені мужністю і нещастям.

5

Береги Рейну ‹…›

Самотнє життя в Альпах, на яке я прирік себе минулого року, здавалося мені щасливішим кінцем, солодшою долею, ніж державна діяльність, якій я знову віддався. Чи мав я хоч слабку надію на те, що пані герцогиню Беррійську або її сина чекає удача? Ні; до того ж я був переконаний, що, незважаючи на мої недавні успіхи, не знайду у Празі друзів. Є люди, яким присяга на вірність Луї-Філіпу не заважає хвалити фатальні ордонанси, – судячи з усього, вони миліші Карлу X, ніж я, який ніколи не йшов на порушення клятви. Це вже занадто – бути подвійно правим перед одним і тим самим королем: люди віддають перевагу улесливій зраді над суворою відданістю. Отже, на шляху до Праги я нагадував самому собі сицилійського солдата часів Ліги, засудженого до повішення у Парижі; сповідник неаполітанців, намагаючись вдихнути в нього сили на шляху до шибениці, повторював: «Allegramente! Allegramente!» [100] Так блукали мої думки, поки коні несли мене вперед; але, згадавши про нещастя матері Генріха V, я докоряв собі за сумніви.

8

‹…› Згасання суспільного життя в міру віддалення від Франції. – Релігійні почуття німців

Франція – серце Європи; у міру того, як від неї віддаляєшся, суспільне життя загасає; з більшої чи меншої сумовитості краю можна міркувати про те, яка відстань відділяє його від Парижа. В Іспанії та Італії затишшя і заціпеніння не такі помітні: в Іспанії вас захоплюють інший народ, інший світ, араби-християни; в Італії вам не залишає часу нудьгувати краса клімату і мистецтв, чарівність любовних утіх і стародавніх руїн. Але в Англії, попри досконалість матеріального устрою суспільства, у Німеччині, попри високу моральність мешканців, душу бере смертельна туга. В Австрії та Пруссії військове ярмо тяжіє над вашими думками, як похмуре небо – над вашою головою; не знати чому ви усвідомлюєте, що не можете ні писати, ні говорити, ні думати незалежно, що вам потрібно відсікти від вашого існування все, що було в ньому благородного, залишити без застосування, немов непотрібний дар божества, найпершу з властивостей людини. Оскільки красні мистецтва і краса природи не скрашують ваше дозвілля, вам залишається або віддатися грубій розпусті, або поринути в дослідження тих спекулятивних істин, якими задовольняються німці. Для француза, в усякому разі, для мене, такий спосіб життя неможливий; я не розумію життя без гідності, хай навіть воно приваблює свободою, славою і молодістю.