Замогильні записки, стр. 142
Я згадав також ті сторінки моїх «Записок», де я розповідаю про мій останній приїзд у Комбурґ перед відплиттям до Америки. Два різні, хоча й пов’язані таємною спорідненістю світи хвилювали мене і пані Рекам’є: на жаль! кожен з нас носить у душі ці розрізнені світи, бо де знайти людей, які прожили пліч-о-пліч так довго, що у них не лишилося несхожих спогадів? Ми вийшли із замку в парк; рання осінь де-не-де позолотила, а де-не-де зірвала з дерев листя; вітер поступово стих, і незабаром стало чути шум струмка, що обертав жорна млина. Пройшовши всіма алеями, де вона зазвичай гуляла з пані де Сталь, пані Рекам’є захотіла відвідати могилу подруги. Недалеко від парку є гайок, де старі дерева ростуть упереміж з молодняком; його обгороджує сира, напіврозвалена стіна. Гайок цей нагадує купи дерев посеред рівнини, названі мовою мисливців островами: саме туди загнала смерть свою здобич, там ув’язнила свою жертву.
Тут заздалегідь було збудовано склеп, який мав прийняти тіла пана Неккера, пані Неккер і пані де Сталь, яка обожнювала батька: коли дочка возз’єдналася з батьками, двері склепу замурували. Син Огюста де Сталя і сам Огюст, який помер раніше свого дитяти, поховані зовні, біля підніжжя склепу. На надгробній плиті викарбувані слова Святого Письма: «Чого ви шукаєте живого між мертвими?»
Я не ввійшов у гайок; тільки пані Рекам’є дозволено було відвідати могили; сівши на лаву біля огорожі і повернувшись спиною до Франції, я дивився то на вершину Монблану, то на Женевське озеро: золотаві хмари затягнули обрій над темним пасмом Юри; здавалося, то сяє німб над довгою домовиною. На тому березі озера стоїть будинок лорда Байрона; промінь призахідного сонця освітлював його дах; на світі вже не було Руссо, який натішився б цим видовищем; не було й Вольтера, який, утім, не звернув би на нього ніякої уваги. Прославлені тіні, що колись населяли ці береги, недаремно спали мені на пам’ять біля могили пані де Сталь; здавалося, вони з’явилися, щоб стати нічним почтом її тіні, яку вважають за рівню собі, і понести її на небеса. У цю хвилину пані Рекам’є, сама бліда як тінь, з очима, повними сліз, вийшла з-за цвинтарної огорожі. Якщо коли-небудь мені довелося відчути разом усю суєтність і всю сутність слави й життя, то це сталося, коли я стояв біля входу до безмовного, невідомого, непримітного гайка, де спочиває та, що здобула таку блискучу славу, і бачив, що таке справжня любов.
22
Прогулянка
Учора ввечері я вклонився праху колишніх господарів Коппе, а нині, переситившись берегами озера, пішов, знову в товаристві пані Рекам’є, на прогулянку менш протоптаними стежками. Нижче за течією Рони ми відкрили вузьку ущелину, де річка вируючи рине між кам’янистими кручами; серед скель зеленіють лужки; на березі збудовано кілька млинів. Один з лужків тягнеться до підніжжя пагорба, на якому серед дерев видніє будинок.
Ми кілька разів перетнули розмовляючи неширокий лужок, що відокремлює бурхливу річку від безмовного пагорба: скільки набереться на світі людей, яким можна без кінця набридати оповідями про своє минуле і вести їх за собою на багато років назад? Ми говорили про ту тяжку і все ж таки таку привабливу пору, коли пристрасті становлять щастя і муку юної істоти. Тепер північ, я пишу цю сторінку в тиші, а за вікном над Альпами сяють поодинокі зірки.
Пані Рекам’є скоро покине нас; вона повернеться навесні, а я перебуду зиму, воскрешаючи зниклі миті, які одна за одною поставатимуть перед судом мого розуму. Не певен, що я збережу цілковиту безсторонність і що суддя не обійдеться зі злочинцями занадто м’яко. Наступне літо я проведу на батьківщині Жан-Жака. Не дай мені Боже заразитися хворобою мрійника! А потім, коли знову настане осінь, ми вирушимо до Італії. Italiam! Italiam! [95] – одвічний мій приспів.
‹Лист Шатобріана принцові Луї Наполеону у відповідь на його брошуру «Політичні мріяння»›
24
Листи міністрові юстиції, голові ради, пані герцогині Беррійській. – Я складаю «Записку про полонення принцеси». – Циркулярний лист головним редакторам газет
Я віддався усією душею мріям про майбутнє, яке сам обрав для себе і яке вважав досить близьким. Під кінець дня я вирушив блукати звивистими берегами Арва, рухаючись убік Салева. Якось увечері поріг мого будинку переступив пан Берр’є; він повертався з Лозанни й повідомив мене про арешт пані герцогині Беррійської; подробиць він не знав. Мої мрії про спокійне життя знову розвіялись прахом. Коли мати Генріха V вірила в свою перемогу, вона відмовилася від моїх послуг; нещастя, що спіткало герцогиню, змусило мене забути її останню записку й піднести голос на її захист. Одіславши листи міністрам, я негайно покинув Женеву. Прибувши на вулицю Анфер, я послав головним редакторам усіх газет циркулярний лист такого змісту:
«Пане,
Прибувши до Парижа 17-го числа цього місяця, я 18-го числа написав панові міністру юстиції листа, щоб довідатися, чи отримав він лист, який я адресував герцогині Беррійській і який мав честь відправити йому 12-го числа із Женеви, і чи зволив він передати його пані герцогині.
У той самий час я попросив у пана міністра юстиції дозволу відвідати принцесу в замку Блай.
Пан міністр юстиції зволив відповісти мені 19-го числа, що він передав мої листи панові голові ради і звертатися мені треба саме до нього. Через це 20 листопада я послав лист панові військовому міністру. Сьогодні, 22 листопада, я отримав його відповідь, датовану 21-м числом. Він із жалем змушений повідомити мене, що уряд не визнав за можливе задовольнити моє прохання. Це рішення робить зайвим інші клопотання перед владою.
Пане, я ніколи не був такий самовпевнений, щоб вважати себе у змозі одноособово виступати на захист знедолених, на захист Франції. Якби мене допустили до найяснішої полонянки, я запропонував би їй у нинішніх обставинах утворити раду з осіб набагато освіченіших, ніж я. Окрім поважних і прославлених державних мужів, які вже пропонували їй свої послуги, я наважився б звернути увагу принцеси на таких людей, як пан маркіз де Пасторе, пан Лене, пан де Віллель і т. ін., і т. ін.
Тепер, пане, коли влада відмовила мені, я маю право діяти як приватна особа. Мої «Записки про життя і смерть пана герцога Беррійського» разом з пасмом волосся вдови, що знемагає нині у в’язниці, спочивають на серці того, чию схожість із Генріхом IV довершив кинджал Лувеля. Я не забув цієї нечуваної честі, за яку зобов’язаний сьогодні віддячити сторицею, і цілком усвідомлюю свій обов’язок.
Залишаюся, пане, і т. ін.
Шатобріан».
Поки я складав цього циркулярного листа, мені вдалося переправити пані герцогині Беррійській оцю записку:
«Париж, 23 листопада 1832 року
Пані,
12 листопада в Женеві я мав честь написати Вам уперше. Цей лист, де я благав Вас виявити мені честь і вибрати мене одним із Ваших захисників, був надрукований у газетах.
У справі Вашої Королівської Високості може виступати кожна приватна людина, яка, не бувши уповноважена Вами, має важливі повідомлення, проте якщо Вам бажано, щоб захист вівся від Вашого імені, то таку високу місію треба доручити не одній людині, а раді, утвореній з політиків та юристів. У цьому разі я просив би, щоб Ви зволили призначити моїми помічниками (разом з особами, на яких Ви вже зупинили свій вибір) пана графа де Пасторе, пана Іда де Невіля, пана де Віллеля, пана Лене, пана Руає-Коллара, пана Пардессю, пана Мандару де Вертамі та пана де Вофрелана.
Я також вважав, пані, що треба було б включити до цієї ради кількох людей, обдарованих великим талантом, але які дотримуються переконань, протилежних нашим; проте це могло б, мабуть, поставити їх у хибне становище, змусивши їх пожертвувати честю і принципами, на що люди високого розуму і непідкупної совісті погодитися не можуть.
Залишаюся і т. ін.
95
До Італії! До Італії! (лат.)