Замогильні записки, стр. 139

Я подякував йому і попросив залишити мене в моїй норі; я зжився з нею, як чернець зі своєю келією. Пан префект не захотів слухати моїх заперечень, і мені довелося перебратися на нове місце. Я знов опинився в будинку, де востаннє побував за Бонапарта, – тоді префект поліції викликав мене для того, щоб запропонувати покинути Париж. Пан і пані Жиске провели мене по всіх кімнатах, щоб я міг вибрати ту, яка сподобається мені найбільше. Пан Ней виявив готовність поступитися мені своєю. Така безмежна люб’язність збентежила мене; я вибрав маленьку відокремлену кімнату, що виходила в сад і правила, якщо не помиляюся, за туалетну кімнату мадемуазель Жиске; мені дозволили залишити при собі слугу, і він ліг на матраці під дверима, на початку вузеньких сходів, що спускалися в покої пані Жиске. Інші сходи вели в сад, але мені було заборонено користуватися ними; до того ж унизу, навпроти ґрат, що відокремлюють сад від набережної, щовечора виставляли вартового. Пані Жиске – найдобріша жінка у світі, а мадемуазель Жиске дуже вродлива і чудова музикантка. Я не можу поскаржитися на своїх господарів: здавалося, своєю прихильністю вони хотіли спокутати перший день, проведений мною в ув’язненні.

На ранок після мого поміщення до туалетної кімнати мадемуазель Жиске я прокинувся в чудовому настрої, згадуючи пісню Анакреона про люстерко юної гречанки; я висунувся у вікно і побачив невеликий, дуже зелений сад, високу стіну, покриту японським лаком, праворуч, у глибині саду, контору, де, подібно до німф серед лілій, мелькали милі поліцейські чиновники, ліворуч – набережну Сени, річку і куточок старого Парижа в парафії Сент-Андре-дез-ар. Мадемуазель Жиске грала на піаніно, і музика долітала до мого слуху разом з голосами інформаторів, які вимагали якого-небудь начальника, щоб доповісти про результати своєї праці.

Який мінливий світ! Цей романтичний англійський сад, вотчина поліції, – не що інше, як недоладний клаптик землі, відрізаний від французького саду з підстриженими грабовими алеями, який належав колись першому президенту Паризького парламенту. Цей старовинний сад ріс у 1580 році на місці тієї групи будинків, що нині височіють з півночі і з заходу, і доходив аж до берега Сени. Саме сюди після «дня барикад» прийшов до Ашіля де Арле герцог де Гіз: «Першого президента застав він, коли той проходжувався садом, і так мало здивувався господар його приходу, що навіть не поглянув на гостя і не перервав прогулянки, а коли вона припинилася, бо він досяг кінця алеї, то обернувся, а обернувшись, побачив, що наближається до нього герцог де Гіз, і тоді сказав, підвищивши голос, так: «Жалю гідно, якщо слуга проганяє пана; втім, душа моя належить Господу, серце – королю, а тіло моє в руках лихих людей; що буде, те й буде».

Нині на місці Ашіля Арле проходжується цим садом пан Відок, а герцога де Гіза замінює Коко Лакур: ми поміняли великих людей на великі принципи. Які вільні стали ми сьогодні! а вільніший за всіх був я коло свого вікна, свідком чому був старий жандарм, що стояв на посту внизу сходів і готовий був підстрелити мене на льоту, якби в мене враз виросли крила! У моєму саду не було солов’їв, але була сила-силенна жвавих, нахабних і сварливих горобчиків, які водяться скрізь: у селі, у містах, у палацах і у в’язницях і не менш охоче в’ють гніздо на верхівці гільйотини, ніж серед віття трояндового куща; що важать земні страждання для того, хто може злетіти у височінь!

6

Слідчий пан Демортьє

Пані де Шатобріан добилася дозволу побачитися зі мною. За Терору вона провела тринадцять місяців у Реннській в’язниці разом з моїми сестрами Люсіль і Жюлі; з того часу сама думка про тюремне ув’язнення для неї нестерпна. Коли моя бідолашна дружина увійшла до будинку префектури, з нею стався сильний нервовий напад – ось іще одне добродіяння, за яке я маю бути вдячний «золотій середині». На другий день мого поневолення мене відвідав у супроводі секретаря слідчий пан Демортьє.

Пан Гізо призначив головним прокурором Реннського королівського суду такого собі пана Елло, літератора, інакше кажучи, людину заздрісну і дратівливу, як кожен писака з партії, що перемогла.

Протеже пана Гізо, виявивши, що моє ім’я, а так само імена пана герцога де Фіц-Джеймса та пана Іда де Невіля замішані в процесі пана Беррьє, який має відбутися в Нанті, написав міністрові юстиції, що, якби його воля, він не забарився б заарештувати нас і залучити до справи як спільників і речові докази разом. Пан де Монталіве визнав за необхідне поступитися наполяганням пана Елло; був час, коли пан де Монталіве, прийшовши до мене, смиренно просив поради і слухав мої міркування щодо виборів і свободи друку. Реставрація зробила пана де Монталіве пером, але не змогла зробити його розумною людиною – очевидно, з цієї причини вона йому нині така огидна.

Отже, до моєї комірчини увійшов слідчий пан Демортьє. Жорстоке, спотворене гримасою обличчя його прибрало такого солодкуватого виразу, мовби він щойно скуштував меду.

Колись пан Демортьє був членом конгрегації, великим причетником, великим легітимістом, великим прихильником ордонансів, а нині став ревним поборником «золотої середини». Я з усією старомодною ввічливістю, на яку був здатний, запросив цього звіра сісти, підсунувши йому крісло, підставив секретарю маленький столик, дав перо і чорнило; сам я всівся навпроти пана Демортьє, і він добродушним голосом прочитав мені перелік дрібних звинувачень, які, якби вони були як слід доведені, абсолютно нечутливо могли б привести мене на ешафот, після чого розпочав допит.

Я знову заявив, що, не визнаючи нинішнього політичного устрою, не відповідатиму на жодні питання, що я нічого не підпишу і вважаю всі ці суддівські формальності зайвими, а тому прошу пана Демортьє не витрачати час дарма і зайнятися чим-небудь іншим, хоча, втім, завжди щасливий буду прийняти його, якщо він знову зробить мені честь своїми відвідинами [94]…

Я помітив, що подібне поводження дратує святобливого пана і що йому, котрий колись поділяв мої переконання, моя поведінка здається сатирою на його власну; до цієї образи домішувалася уражена самолюбність суддівського чиновника, який вважав себе ображеним при виконанні службових обов’язків. Він почав сперечатися зі мною; мені так і не вдалось утлумачити йому відмінність між суспільним устроєм і устроєм політичним: я підкоряюся першому, говорив я, тому що в його основі природне право; я підкоряюся цивільним, військовим і фінансовим законам, поліцейським установам і правилам громадського порядку, що ж до влади політичної, то їй я зобов’язаний підкорятися, лише якщо вона виходить від освяченої століттями королівської династії або від народу. Я не такий дурний і не такий брехливий, аби повірити, що хтось скликав народ і запитував його думку і що нинішнє правління є виконання народної волі. Якби мене звинувачували у крадіжці, вбивстві, підпалі та іншій провині або злочинах проти суспільства, явідповів би перед законом, але якщо мене хочуть втягнути в політичний процес, я не вважаю себе зобов’язаним відповідати перед владою, яка жодним чином не є законною і, отже, не має права вимагати від мене будь-чого.

Таким чином минули два тижні. Хоча пан Демортьє був, як я з’ясував, розлючений (і намагався, щоб судді поділили його почуття), він незмінно підходив до мене з тим самим єлейним виглядом, кажучи: «Отже, ви, як і раніше, не хочете сказати мені ваше прославлене ім’я?» На одному з допитів він прочитав мені лист Карла X герцогу де Фіц Джеймсу, де містилася втішна для мене фраза. «Ах, пане, – відповів я, – що означає цей лист? Загальновідомо, що я залишився вірний моєму старому королю, що я не склав присягу Філіпу. Втім, лист мого вигнаного монарха зворушує мене до глибини душі. Поки він був при владі, він не говорив мені нічого подібного, і фраза ця винагороджує мене за всю мою службу».