Замогильні записки, стр. 138

Поки я прогулювався, перебрані шпики – достеменно маски, що повертаються першого дня посту з вулиці Куртіль, – прибували до префектури, щоб відзвітувати про нічні події. Одні були наряджені продавцями овочів, вуличними закликальниками, вуглярами, вантажниками з ринку, лахмітниками, ганчірниками, шарманщиками, другі понадягали на голову перуки, з-під яких вибивалося волосся зовсім іншого кольору, на обличчях третіх красувалися фальшиві бороди, вуса і бакенбарди, четверті тягнули ногу, немов поважні інваліди, і виставляли напоказ маленьку червону стрічку в петлиці. Вони перетинали маленький двір, зникали в будинку і незабаром з’являлися цілком іншими, без вусів, без борід, без бакенбардів, без перук, без заплічних корзин, без дерев’яних ніг і рук на перев’язі: всі ці ранні поліцейські пташки розліталися з першими променями східного сонця. Коли житло для мене було приготовано, тюремник вийшов до нас, і пан Леото, скинувши капелюха, провів мене до дверей поважного закладу; залишаючи мене на піклування тюремника та його підручних, він сказав: «Честь маю відкланятися, пане віконт; буду щасливий побачитися з вами знов». І двері за мною зачинилися. У супроводі тюремника, що йшов із ключами в руках попереду мене, і двох здорованів, що йшли позаду на випадок, якби мені здумалося повернути назад, я вузькими сходами піднявся на третій поверх. Коротким темним коридором ми дійшли до дверей, тюремник відчинив їх і завів мене до моєї в’язниці. Він поцікавився, чи мені не потрібно що-небудь; я відповів, що за годинку охоче поснідав би. Він повідомив, що власник сусіднього кафе дає бранцям за їхні гроші все, чого вони забажають. Я попросив мого охоронця принести мені чаю і, якщо можливо, гарячої і холодної води, а також серветки. Я дав йому наперед двадцять франків: він шанобливо розкланявся, обіцяючи незабаром повернутися.

Залишившись один, я оглянув свою в’язницю: вона була довгастої форми і мала сім-вісім футів заввишки. Брудні голі стіни були помережані написами моїх попередників, зробленими у прозі та віршах, але здебільшого – карлючками якоїсь пані, що вивергала потоки лайки на партію «золотої середини». Половину конури займав тапчан, застелений брудними простирадлами; над тапчаном була прибита до стіни дошка, що правила за шафу для білизни, чобіт і черевиків ув’язнених; обстановку довершували стілець і предмет низького призначення.

Мій вірний охоронець приніс мені серветки і два джбани з водою, про які я просив; я вмовив його зняти з тапчана брудні простирадла і жовте вовняне покривало, винести смердюче відро і підмести мою конуру, попередньо оббризкавши підлогу водою. Коли весь спадок «золотої середини» було винесено за двері, я поголився, вмився, не шкодуючи води, і змінив сорочку: пані де Шатобріан прислала мені невеликий пакет з білизною; свої речі я розклав на полиці над ліжком, як у каюті корабля. Як тільки я закінчив свій туалет, приспів сніданок, і я напився чаю за чисто вимитим столом, який застелив білою серветкою. Незабаром після моєї трапези зайвий посуд віднесли, і я залишився під замком сам-один.

Світло в мою в’язницю просочувалося тільки через заґратоване віконце, що було під самісінькою стелею; я поставив стіл під вікно і став на нього, щоб подихати повітрям та насолодитися сонячним світлом. Крізь ґрати я розгледів тільки двір чи, точніше, вузький темний провулок і чорні будинки, навколо яких пурхали кажани. Я чув дзвякання ключів і кайданів, базікання поліцейських і споглядальників, кроки солдатів, брязкіт зброї, крики, сміх, сороміцькі пісні, які виспівували мої сусіди-в’язні, голосіння Бенуа, засудженого до смерті за вбивство матері та її непутящого приятеля. Серед невиразних його вигуків, повних туги і каяття, я розрізняв слова: «Ох, мамо, бідолашна мамо!» Мені відкрився зворотний бік суспільства, рани на тілі людства, огидні механізми, що надають руху нашому світу.

Я вдячний літераторам – захисникам свободи друку за те, що вони колись обрали мене своїм ватажком і боролися під моєю командою; якби не було їх, я пішов би з цього життя, не дізнавшись, що таке в’язниця, і цього випробування мені б бракувало. Я дякую цим служивим літераторам за люб’язність, що виявляє геній, доброту, великодушність, порядність і відвагу. Втім, що врешті-решт означає це коротке випробування? Тассо провів у в’язниці роки – чи мені нарікати? Ні, я не маю божевільної гордині і не порівнюватиму мої швидкоплинні негаразди з тривалими стражданнями безсмертних жертв, чиї імена зберегла історія.

Крім того, я зовсім не був нещасний: привид минулої величі і тридцятирічної слави покинув мене, але бідна й невідома муза моєї юності влетіла в тюремне вікно, оточена сяйвом, і подарувала мені поцілунок; житло моє припало їй до вподоби і сповнило її натхненням; вона відвідала мене, як відвідувала в той час, коли я тягнув жебрацьке існування в Лондоні і в думці моїй народжувалися перші мрії про Рене. Чим же зайнялися ми – я і відлюдник з Пінда? Почали складати пісню на кшталт тих, які складав поет Ловлас у катівнях англійської палати громад, оспівуючи свого повелителя Карла I? Ні; я вважав поганим знаком оспівувати мого юного короля Генріха V у в’язниці; гімн нещастю треба співати біля підніжжя вівтаря. Тому я не став оплакувати вінець, скинутий з невинного чола; я вирішив живописати інший, теж білий вінець, покладений на домовину юної дівчини; я згадав про Елізу Фрізел, поховану напередодні на кладовищі в Пассі. Я склав елегійним дистихом кілька рядків латинської епітафії, але тут з’ясувалося, що я забув розподіл довгих і коротких складів у одному зі слів: я негайно зістрибую зі столу, де влаштувався, прихилившись до заґратованої шибки, і, підбігши до дверей, щосили грюкаю в неї кулаком. Луною відгукуються навколишні склепіння; у камеру вбігає зляканий тюремник у супроводі двох жандармів, і я, як новий Сантей, волаю йому: «Gradus! Gradus!» [92] Тюремник витріщив на мене очі, жандарми вирішили, що я відкриваю ім’я одного з моїх спільників, і вже приготувалися надіти на мене наручники; я пояснив, дав грошей на купівлю книги, і вони, на подив поліції, пішли добувати Gradus.

Поки виконувалося моє доручення, я знову забрався на стіл і, позаяк думки мої на цій тринозі набрали дещо іншого характеру, почав складати строфи на смерть Елізи по-французьки; проте не встиг я віддатися натхненню, як, близько третьої години дня, до камери моєї прийшли судові виконавці і просто з берегів Пермессу повели мене до слідчого, який складав протоколи в темній канцелярії, по той бік двору, якраз навпроти моєї камери. Слідчий, жевжикуватий і самовдоволений крючкодер, поставив мені завчені питання щодо імені, прізвища, віку, місця проживання. Я відмовився відповідати й підписувати будь-що з тієї причини, що не визнаю політичної влади уряду, не заснованого ні на старовинному праві спадкоємства, ні на голосі народу, явленому в ході виборів, бо ніхто не запитував думки французів і не збирав представників нації. Мене відвели назад у мою конуру.

О шостій вечора мені принесли обід, а потім я знову почав складати й перекладати в думках рядки моїх стансів і потихеньку придумав для них мотив, що здавався мені чарівним. Пані де Шатобріан прислала мені матрац, подушку, простирадла, бавовняну ковдру, свічки та книжки – я люблю читати ночами. Я постелив ліжко, продовжуючи наспівувати: «Покладена в труну, спускається в могилу…» – і врешті-решт дійшов висновку, що мій романс про юну троянду і юну дівчину вже готовий.

5

З камери для злодіїв я перебираюся до туалетної кімнати мадемуазель Жиске. – Сад. – Ашіль де Арле

Я вже почав роздягатися, коли з коридору почувся чийсь голос; двері відчинились, і на порозі виник пан префект поліції в супроводі пана Нея. Він тисячу разів вибачився у зв’язку з продовженням мого ув’язнення; він повідомив, що мої друзі, герцог де Фіц-Джеймс і барон Ід де Невіль, також арештовані, а префектура така переповнена, що осіб, які відбувають попереднє ув’язнення, тримати зовсім ніде. «Але ви, пане віконт, – додав він, – ви підете до мене додому і виберете собі ту кімнату, яка вам найбільше сподобається».