Замогильні записки, стр. 137
‹Поради герцогині Беррійській – виховувати принца Генріха в сучасному дусі і чекати, поки гнилий Липневий режим упаде сам собою›
Нарешті, нагадавши пані герцогині про те, що вона зволила включити моє ім’я до списку членів таємного уряду, я закінчую листа таким чином:
«У Лісабоні є розкішний пам’ятник, на якому висічено таку епітафію: «Тут спочиває проти волі Баско Фігуера». Мій мавзолей буде скромним, і я займу в ньому місце не проти волі.
Вам відомо, пані, на чому ґрунтую я надії на можливість нової Реставрації; всі інші результати понад моє розуміння, і в цьому разі мені доведеться розписатися у власній безпорадності. Від мене буде яка-небудь користь, лише якщо я діятиму відкрито, оголосивши себе Вашою довіреною особою всенародно; бути ж повноважним міністром пітьми, повіреним у справах, акредитованим при нічному мороці, – справа не для мене. Якщо Ваша Королівська Високість привселюдно назве мене своїм посланником при народі нової Франції, я накажу великими літерами вибити на моїх дверях: «Посольство Старої Франції», і покладуся на волю Божу, але таємна відданість – не мій шлях; якщо я скоюю злочин вірнопідданства, то лише для того, щоб мене спіймали на місці злочину.
Пані, не відмовляючи Вам у допомозі, якої Ви маєте право від мене вимагати, я благаю Вас дозволити мені закінчити свої дні у відставці, як я збирався раніше. Переконання мої не можуть припасти до вподоби повірникам благородних холі-роудських вигнанців: як тільки нещастя минуть, з благоденством повернеться й неприязнь до моїх думок і моєї персони. Я пропонував способи примножити славу моєї батьківщини, повернувши її в ті межі, в яких вона могла б існувати, не побоюючись чужоземних вторгнень, і позбавивши її ганьби, на яку прирекли її Віденський та Паризький договори, – пропозиції мої були відкинуті. Мене називали ренегатом, коли я захищав релігію, мене називали революціонером, коли я намагався покласти в основу трону суспільні свободи. Я знову накличу на себе ці докори, помножені на ненависть вірнопідданих придворних, догідників з Парижа і провінції, бо вони не забудуть мені уроку, даного їм під час випробувань. Я недостатньо честолюбний і надто потребую відпочинку, щоб обтяжувати корону своєю відданістю і набридати королям своєю присутністю. Я виконав свій обов’язок, ні секунди не думаючи про те, що це дає мені право на найясніші милості; з мене досить і того, що королівська родина дозволила мені розділити з нею її нещастя! Я не знаю нічого вищого за цю честь; король знайде молодших і спритніших слуг, ніж я, але не знайде нікого, хто служив би йому більш ревно. Я не вважаю себе людиною необхідною, та й узагалі гадаю, що сьогодні таких не існує: марний у теперішньому, я віддаляюся від світу, щоб присвятити себе минулому. Я сподіваюся, пані, що встигну ще додати до історії Реставрації славну сторінку, якою Франція завдячуватиме Вам. Залишаюся з найвищою пошаною найпокірніший і найвідданіший слуга Вашої Королівської Високості
‹Епідемія холери в Парижі›
Книга тридцять шоста
‹Герцогиня Беррійська передає через Шатобріана для роздачі постраждалим від холери 12 000 франків, але чиновники Липневої монархії не наважуються прийняти цей дарунок›
2
Похорон генерала Ламарка
Похорон генерала Ламарка вилився у дводенну криваву сутичку, що закінчилася перемогою прихильників псевдозаконної монархії над республіканцями. Ця роздирана суперечностями, позбавлена єдності партія чинила героїчний опір.
У Парижі було запроваджено військовий стан – ця найжорстокіша з цензур, цензура в дусі Конвенту, з тією лише різницею, що місце революційного трибуналу займає військова комісія. У червні 1832 року уряд розстрілює тих самих людей, які здобули перемогу в липні 1830-го; уряд приносить у жертву студентів Політехнічної школи й артилеристів національної гвардії; ті, для кого ці сміливці завоювали владу, нині знищують їх, зраджують і виганяють на вулицю. Республіканці, безумовно, помилялися, проповідуючи анархію та безлад, але чому не послати цих шляхетних борців на бій за розширення наших кордонів; можливо, вони позбавили б нас ганебного чужоземного ярма. Палкі і великодушні юнаки не животіли б у Парижі і не накопичували в серці обурення проти нашої зовнішньої політики, що прирікає нас на приниження, і проти нової королівської влади, що пригощає нас брехнею. Ви, які привласнили собі плоди трьох липневих днів, не зазнавши на власній шкурі жодної з їхніх тягот, ви забули, що таке жаль. Тож ідіть тепер разом з матерями в морг – там лежать тіла героїв, які отримали ордени за Липень і яким ви зобов’язані своїми посадами, багатством, честю. Юнаки, в одному і тому ж краю вас чекала різна доля! Ті з вас, хто викрав корону, спочивають під колонами Лувру, а тим, хто поступився нею, приготовлене місце в морзі. Ви, навіки невідомі жерці і жертви достопам’ятної революції, хто знає ваші імена? Хто знає, на якій крові побудовані будівлі, що викликають захоплення нащадків? Робітники, які звели величезну піраміду над могилою нікчемного короля, сплять, нікому не відомі, у тій безпритульній землі, що колись годувала їх упроголодь.
‹Герцогиня Беррійська висідає у Провансі і добирається до Вандеї, сподіваючись підняти роялістське повстання; Берр’є, посланого роялістами (зокрема Шатобріаном) з листом до герцогині, заарештовано дорогою назад›
4
Мій арешт
Єдина дочка мого давнього друга, англійця пана Фрізела, дівчина сімнадцяти років, померла в Пассі. 19 червня я пішов на похорон бідолашної Елізи, чий портрет якраз закінчувала чарівна пані Делессер, коли смерть завершила його останнім мазком. Повернувшись у свій відлюдний куточок на вулиці Анфер, я ліг спати, перебуваючи у владі тих меланхолійних думок, які народжує видовище юності і краси, викрадених могилою. 20 червня о четвертій годині ранку Батист, мій старий слуга, входить до мене в спальню і говорить, підійшовши до мого ліжка: «Пане, надворі повно людей, вони змусили Дебросса відчинити ворота і стоять біля кожних дверей, а ось ці три пани хочуть говорити з вами». Не встиг він промовити ці слова, як три пани увійшли до спальні, а головний з них, вельми чемно підійшовши до мого ліжка, заявив, що він має наказ заарештувати мене й відвезти у префектуру поліції. Я поцікавився у нього, чи встало сонце, як того вимагає закон, і чи є в нього ордер на арешт; щодо сонця він промовчав, але показав оцей папір:
Волею короля
Ми, державний радник, префект поліції,
Внаслідок відомостей, що надійшли до нас, і згідно зі статтею 10 кримінального законодавства наказуємо комісарові поліції або, у разі його відсутності, іншому поліцейському чину розшукати вдома чи в будь-якому іншому місці пана віконта де Шатобріана, обвинуваченого в замаху на державну безпеку, й опечатати всі його папери, листи, твори, що підбурюють до злочинів проти громадського порядку або підозрювані в такому підбурюванні, а також зброю та всі інші недозволені предмети, якщо такі буде виявлено».
Поки я читав папір, де моя жалюгідна персона обвинувачувалась у великому замаху на державну безпеку, ватажок шпиків наказав своїм підручним: «Панове, виконуйте ваш обов’язок!» Обов’язок цих панів полягав у тому, щоб відчинити всі шафи, обшукати всі кишені, заволодіти всіма паперами, листами та документами і в міру сил прочитати їх, а також, згідно з наказом вищезазначеного мандата, виявити зброю будь-якого роду.
Прочитавши поданий мені папір, я звернувся до поважного ватажка цих грабіжників, що крадуть людей і свободу: «Ви знаєте, добродію, що я не визнаю вашого уряду і протестую проти насильства, якому ви мене піддаєте, та оскільки сила не на моєму боці і в мене немає ані найменшого бажання битися з вами, я піднімуся й піду за вами; прошу вас, потрудіться присісти».
Я одягнувся і, не взявши із собою анічогісінько, сказав високоповажному комісарові: «Пане, я до ваших послуг: ми підемо пішки?» – «Ні, пане, я поклопотався про фіакр». – «Ви дуже добрі, пане; я готовий; дозвольте мені, проте, попрощатися з пані де Шатобріан. Чи можу я увійти сам до спальні моєї дружини?» – «Пане, я проведу вас і зачекаю коло дверей». – «Чудово, пане», – і ми спустилися вниз.
Всюди я натрапляв на вартових; поліцейський стояв навіть у глибині саду, біля хвіртки, що виходить на бульвар. Я сказав ватажкові: «Ваші застережні заходи абсолютно зайві, у мене немає ані найменшого бажання рятуватися втечею». Ці панове перерили мої папери, але нічого не взяли із собою. Їхню увагу привернула велика шабля, що належала колись мамелюкам; вони пошептались і врешті-решт залишили її валятися під купою запорошених фоліантів поряд із розп’яттям світлого дерева, яке я привіз із Єрусалима.
Спостерігаючи цю пантоміму, я мало не розсміявся, хоч мені не давала спокою тривога за пані де Шатобріан. Кожному, хто знайомий з моєю дружиною, відомо, з якою ніжністю вона ставиться до мене, яка вона ляклива, яка в неї жвава уява і слабке здоров’я: поява в будинку поліцейських і мій арешт могли подіяти на неї дуже фатально. Деякий шум уже донісся до її слуху: коли я увійшов, вона сиділа в ліжку і злякано прислухалася до того, що відбувається в будинку.
– О Господи! – вигукнула вона, побачивши мене у своїй спальні в таку незвичайну годину. – Що трапилося? Ви захворіли? Ох, Боже мій, що трапилося? що трапилося? – І її почало тіпати, як у лихоманці.
Насилу стримуючи сльози, я обійняв її і сказав: «Нічого страшного, по мене приїхали, тому що я маю свідчити у справі однієї газети. Це забере кілька годин, до сніданку я вже буду вдома».
Шпик чекав мене біля відчинених дверей; моє прощання з дружиною відбувалося на його очах, і, віддаючи себе в його руки, я сказав: «Ось, пане, до чого привів ваш занадто ранній візит». Разом зі шпиками я перетнув двір, троє з них сіли разом зі мною у фіакр, решта супроводжували здобич своїм ходом, і так ми безперешкодно добралися до префектури поліції.
Тюремник, який мав допровадити мене в пастку, ще спав; його розбудили, грубо затарабанивши у двері, і він подався готувати мені нове житло. Доки він займався своєю справою, я прогулювався по двору в товаристві приставленого до мене пана Леото; бувши людиною вельми порядною, він люб’язно повідомив мене: «Пане віконт, для мене велика честь супроводжувати вас; я кілька разів віддавав вам честь, коли ви були міністром і приходили до короля; я служив у королівській гвардії: але що поробиш! дружина, діти; життя є життя!» – «Ви маєте рацію, пане Леото, і скільки ж вам платять?» – «Ах, пане віконт, дивлячись по тому, кого привезеш… коли більше, коли менше… як на війні».