Замогильні записки, стр. 129

Філіп неуважно дивився вдалечінь поверх моєї голови.

– Пробачте, пане де Шатобріан, – мовив він, – задля розмови з вами я перервав зустріч з однією депутацією, і мені час повернутися до неї. Пані герцогиня Орлеанська підтвердить вам, що я з великою втіхою виконав би всі ваші побажання, але, повірте мені, я один стримую натиск розлюченого натовпу. Роялісти живі лише ціною моїх зусиль.

– Ваша Високосте, – сказав я у відповідь на таку несподівану і таку далеку від теми нашої розмови заяву, – я не раз бачив смерть: ті, хто пережив революцію, – люди загартовані. Сивовусі бійці не страшаться того, що лякає новобранців.

Його Королівська Високість пішов, а я повернувся до своїх друзів.

– Отже? – вигукнули вони.

– Отже, він хоче бути королем.

– А пані герцогиня Орлеанська?

– Хоче бути королевою.

– Вони так і сказали?

– Він говорив мені про чарівність сільського життя, вона – про небезпеки, що загрожують Франції, і легковажність бідолашної Кароліни; обидванатякали на те, що я можу бути їм корисний, і ні той, ні та не дивилися мені в очі.

Пані герцогиня Орлеанська виявила бажання побачитися зі мною ще раз. Пані Аделаїда знову була присутня при нашій розмові, а пан герцог Орлеанський до нас не вийшов. Цього разу пані герцогиня висловилася набагато ясніше щодо тих милостей, яких мав намір удостоїти мене його високість герцог. Вона була така добра, що згадала про вплив, який я, за її словами, робив на суспільну думку, жертви, які я приніс Карлу X та його рідним, і неприязнь, яку незмінно виявляли мені вони, незважаючи на всі мої послуги. Вона сказала, що, коли я знову захочу стати міністром закордонних справ, Його Королівська Високість охоче надасть мені цю посаду, та коли мені більше до душі посольство в Римі, вона (пані герцогиня) прийме цю звістку з нескінченною радістю, пам’ятаючи про інтереси нашої священної релігії.

«Пані, – відповів я з деякою запальністю, – я бачу, що пан герцог Орлеанський уже ухвалив рішення; я гадаю, що він зважив усі можливі наслідки, що він усвідомлює, які труднощі й небезпеки його підстерігають; у такому разі мені нічого більше вам сказати. Не для того я прийшов сюди, щоб ображати нешанобливим поводженням тих, у чиїх жилах тече кров Бурбонів; до того ж вам, пані, я вдячний за вашу доброту. Облишмо тому загальні міркування, не будемо посилатися на моральні закони та історичні події; я благаю Вашу Королівську Високість вислухати лише те, що стосується особисто мене.

Ви зволили сказати декілька слів про мій вплив на суспільну думку. Так от, якщо вплив цей справді існує, то ґрунтується він лише на пошані співвітчизників, яку я негайно втрачу, якщо зраджу свої переконання. Пан герцог Орлеанський вважає, що матиме в моїй особі помічника, а проте, погодившись служити йому, я зробився б усього лише жалюгідним базікою, кривоприсяжником, якого ніхто б не став слухати, зрадником, якому кожен мав би право плюнути в обличчя. Хоч би що така людина белькотіла на захист Луї-Філіпа, їй завжди пригадували б товсті томи, списані нею на підтримку поваленої династії. Хіба не мені, пані, належать брошура «Про Бонапарта і Бурбонів», стаття про «В’їзд Людовіка XVIII в Комп’єнь», «Доповідь королівській раді в Гейті», «Історія життя і смерті герцога Беррійського»? Не знаю, чи знайдеться в моїх книгах хоч одна сторінка, на якій би я не згадував з якого-небудь приводу наш старовинний королівський рід і не присягався йому в любові й відданості; і ця моя прихильність тим більше примітна, що, як Вашій Високості відомо, я не вірю в королів. На саму лише думку про зраду моє обличчя червоніє від сорому; другого ж дня я втопився б у Сені. Я благаю вас пробачити мою запальність; я глибоко зворушений вашою добротою, я збережу про неї найвдячніші спогади, але ж ви не захочете приректи мене на безчестя: пожалійте мене, Ваша Високосте, пожалійте мене!»

Я промовив ці слова стоячи, а потім, відкланявшись, попрямував до виходу. Мадемуазель Орлеанська, що не зронила досі жодного слова, підвелася і, перш ніж покинути нас, мовила: «Не варто жаліти вас, пане де Шатобріан, не варто вас жаліти!» Ця коротка фраза й інтонація, з якою її було вимовлено, здивували мене.

Така історія мого останнього політичного випробування; я міг би вважати себе праведником, якби повірив святому Іларію, який стверджував, що диявол спокушає тільки святих: «Victoria ei est magis, exacta de Sanctis – Велика його перемога, якщо здобута над святими». Відмовляючись, я поводився як дурень; хто міг оцінити моє благородство? Хіба не треба було мені приєднатися до тих праведних мужів, що служать у першу чергу вітчизні? На жаль, я людина старого часу і не хочу йти на угоду з фортуною. Я не Цицерон, але навіть великому Цицеронові нащадки не змогли пробачити хвилинну слабкість щодо іншої великої людини, бо безвілля – не виправдання; що ж у такому разі сказали б люди про мене, дізнавшись, що я пожертвував єдиним скарбом мого бідного життя, його цілісністю, заради Луї-Філіпа Орлеанського?

Увечері того самого дня, коли я востаннє побував у Пале-Руаялі, я зустрів у пані Рекам’є пана де Сент-Олера. Мене нітрохи не цікавили його плани, але йому кортіло вивідати мої. Він щойно приїхав із села і марив подіями, про які прочитав у газетах. «Ах! – вигукнув він, – який я радий вас бачити! Нас чекають великі справи! Сподіваюсь, що ми в Люксембурзькому палаці виконаємо свій обов’язок. Потішно, що перам доведеться розпоряджатися короною Генріха V! Я певен, що ви не залишите мене на самоті на трибуні».

Оскільки мій жереб було вже кинуто, я тримався дуже спокійно; відповідь моя здалася запальному панові де Сент-Олеру холодною. Він пішов, побачив своїх друзів і залишив на самоті на трибуні мене: хай живуть дотепники з легким серцем і порожньою головою!

7

7 серпня. – Засідання палати перів. – Моя промова. – Я назавжди покидаю Люксембурзький палац. – Моя відставка

7 серпня – пам’ятний для мене день; цього дня я мав щастя закінчити мою діяльність на політичній ниві, сповідаючи ті ж самі переконання, з якими я її починав, – щастя, нині таке рідкісне, що ним можна пишатися. Палата перів отримала від палати депутатів декларацію, де було сказано, що французький трон вільний. Я зайняв своє місце аж у верхньому ряду, навпроти голови. Пери мали заклопотаний і пригнічений вигляд водночас. Якщо по очах одних було видно, що вони гордяться зрадою, яку ось-ось учинять, то інші вочевидь соромилися зради, хоча й не мали мужності розкаятися в ній до кінця. Дивлячись на це сумне зібрання, я говорив собі: «Як! невже ті, хто користався благодіяннями Карла X в часі його слави, покинуть монарха в годину лиха! Невже ті, хто покликаний захищати престолонаступництво, ті, хто жив при дворі і був наближений до трону, зрадять короля! Вони пильнували двері його покоїв у Сен-Клу, вони цілували його в Рамбує, він потискав їм руки, прощаючись навіки; невже ж вони наважаться зняти на нього руку, ще не охололу від цього останнього потиску? Невже стіни цієї зали, що півтора десятка років чули їхні запевнення у відданості, почують, як царедворці зрікаються своїх колишніх клятв? Адже Карл X занапастив себе саме з їх провини; адже саме вони вмовили його видати ордонанси, вони не пам’ятали себе з радощів, коли це сталося, і визнали себе переможцями в ту хвилину затишшя, що передує гуркоту грому.

Думки ці, що неспокійно купчилися в моїй голові, завдавали мені болю. Палата перів стала вмістищем зрадників старовинної монархії, республіки та Імперії. Що стосується республіканців 1793 року, що стали сенаторами, чи Бонапартових генералів, я не чекав од них нічого нового: вони скинули незвичайну людину, якій завдячували всім, тепер їм треба скинути короля, який підтвердив їхнє право на багатство і титули, отримані від першого благодійника. Досить вітру змінитися, і вони скинуть узурпатора, якому зараз готові кинути корону.