Замогильні записки, стр. 124
Чи знав пан герцог Орлеанський заздалегідь про липневі ордонанси? Чи повідомила його про них особа, вхожа до пана Уврара? Якої він був про них думки? Чого боявся і на що сподівався? Чи був у нього чіткий план? Діяв пан Лаффіт за його вказівками чи самостійно? Судячи з того, що відомо про характер Луї-Філіпа, можна припустити, що він не ухвалив ніякого рішення і що політична несміливість укупі з природною брехливістю змусили його чекати подальшого розвитку подій, як павук чекає муху, яка рано чи пізно попадеться в його сіті. Він полишив на епоху готувати змову, а сам був змовником лише у мріях, яких, мабуть, побоювався.
Два шляхи відкривалися перед паном герцогом Орлеанським: один, найбільш гідний, полягав у тому, щоб вирушити у Сен-Клу і стати посередником між Карлом X і народом, рятуючи корону першого і свободу другого; інший – у тому, щоб з триколірним прапором напереваги кинутися на барикади й очолити перевлаштування світу. Філіп міг вибирати між репутацією порядної людини і славою людини великої: він визнав за краще вкрасти в короля корону, а в народу свободу. Скориставшись сум’яттям і горем, що панують під час пожежі, шахрай потихеньку тягне з палаючого палацу все найкоштовніше, не звертаючи уваги на крики дитини, чию колиску охопило полум’я.
Від багатої здобичі в цілої зграї псів розгорілися очі: ось тут і спливла на поверхню вся гнилизна минулих правлінь, всі скупники краденого, всі напіврозчавлені погані жаби, які не подихають, хоч скільки б їх топтали, і живуть, вічно плазуючи. Однак саме цих людей розхвалюють нині на всі лади, особливо захоплюючись їх тямущістю! Інакше думав Мільтон, в одному з листів якого є піднесені рядки: «Якщо існує людина, в чию душу Господь уклав пристрасну любов до моральної краси, то людина ця – я. Непоборна сила вабить мене до кожного, хто зневажає лицемірну повагу простолюду, до кожного, хто почуттями, словами і вчинками шанує заповіти вікової мудрості. Ні на небі, ні на землі не знайдеться нікого, хто завадив би мені дивитися на людей, що являють собою взірець порядності й доброчесності, з ніжністю і повагою».
Придворні Карла X ніколи не відзначалися прозорливістю, і їм було невтямки, що відбувається і з ким вони мають справу; можна було викликати пана герцога Орлеанського в Сен-Клу, і тоді, заскочений зненацька, він, можливо, підкорився б королю; можна було захопити його в Неї того самого дня, коли стали відомі ордонанси: ні те, ні інше зроблено не було.
У вівторок, 27 березня, о третій годині ночі Луї-Філіп, отримавши від пані де Бонді повідомлення про останні події, покинув Неї і сховався у притулку, місцезнаходження якого було відоме тільки його рідним. Він однаково побоювався і народного гніву, і капітана гвардії з наказом про арешт. Тому він вирушив у Ле Ренсі, щоб у тамтешній самоті слухати віддалену гарматну канонаду, що долинала з Лувру, подібно до того, як я, прихилившись до дерева, слухав канонаду, що долинала з полів Ватерлоо. Втім, почуття, що хвилювали груди герцога, ймовірно, зовсім не схожі були на ті, що хвилювали мене серед гентських полів.
Я вже сказав, що вранці 30 липня пан Тьєр не застав герцога Орлеанського в Неї; одначе пані герцогиня Орлеанська послала до Його Королівської Високості гінця; цю місію вона поклала на пана графа Анатоля де Монтеск’ю. У Ле Ренсі панові де Монтеск’ю довелося докласти неймовірних зусиль, щоб переконати Луї-Філіпа повернутися в Неї і прийняти там посланців палати депутатів.
Нарешті, зваживши на вмовляння довіреної особи герцогині Орлеанської, Луї-Філіп сів у карету. Пан де Монтеск’ю поскакав попереду; він був помчав щодуху, але, озирнувшись назад, побачив, як карета Його Королівської Високості зупиняється, розвертається і прямує назад у Ле Ренсі. Пан де Монтеск’ю поспішно наздоганяє майбутнього володаря Франції, який поривався, подібно до тих прославлених християн, що колись утікали від нелегких, хоча й почесних єпископських обов’язків, сховатися в пустелі, і благає його не змінювати ухваленого рішення: на жаль, кінець кінцем вірний слуга добився свого.
Увечері 30 липня дванадцять членів палати депутатів, обраних для того, щоб запропонувати герцогові Орлеанському титул королівського намісника, звернулись до нього з листом. Луї-Філіп отримав їхнє послання в Неї, біля воріт парку, прочитав його при світлі смолоскипів і негайно рушив до Парижа в супроводі панів де Бертуа, Емеса та Удара. У петлиці в нього красувалася триколірна кокарда: стара корона чекала на нього в королівській комірчині.
14
Посланці палати депутатів пропонують панові герцогу Орлеанському титул королівського намісника. – Він погоджується. – Зусилля республіканців
Прибувши в Пале-Руаяль, пан герцог Орлеанський звернувся з вітанням до пана де Лафаєта.
Дванадцять депутатів, посланців палати, з’явилися в Пале-Руаяль. Вони запитали у герцога, чи згоден він стати королівським намісником; у відповідь вони почули плутану відповідь: «Я прибув, щоб розділити з вами небезпеки, що загрожують вам… Мені треба подумати. Я повинен порадитися. Сен-Клу настроєне зовсім не вороже, присутність короля накладає на мене зобов’язання». Така була відповідь Луї-Філіпа. Як він і розраховував, його змусили взяти ці слова назад, і за півгодини він повернувся до депутатів з прокламацією, в якій оголошував себе королівським намісником; закінчувалася вона такою заявою: «Відтепер Хартія стане істиною».
У палаті депутатів ця прокламація була сприйнята з революційним ентузіазмом п’ятдесятирічної давності; під керівництвом пана Гізо було складено відповідну прокламацію. Депутати повернулися в Пале-Руаяль; герцог розчулився і підтвердив свою згоду, що, втім, не завадило йому скаржитись на сумні обставини, які змушують його стати королівським намісником.
Приголомшені республіканці намагалися захиститися від завдаваних їм ударів, проте справжній їхній вождь, генерал Лафаєт, мало чим міг їм допомогти. Він упивався дружними славослів’ями, що долинали до його слуху з усіх боків; він вдихав повітря революції; думка, що він вирішує долю Франції, що досить йому тупнути ногою, і з землі виросте або республіка, або монархія, паморочила йому голову; він насолоджувався нестійкою рівновагою, яка до душі людям, котрі бояться визначеності, бо внутрішній голос підказує їм, що коли все вирішиться остаточно, вони вже нікому не будуть потрібні.
Інші республіканські вожді з різних причин уже втратили до цього часу свою популярність: їм довелося відступити, бо їхня схильність до терору нагадала французам про 1793 рік. З іншого боку, відновлення національної гвардії позбавило учасників липневих боїв бажання й підстав битися. Пан де Лафаєт не помітив, що, віддаючись мріям про республіку, він уклав зброю у руки трьох мільйонів жандармів, які не хотіли її перемоги.
Хай там як, юним республіканцям стало соромно, що їх так швидко пошили в дурні, і вони спробували чинити хоч якийсь опір. На прокламації та афіші герцога Орлеанського вони відповіли власними прокламаціями й афішами. У них мовилося, що депутати, які були обрані за аристократичного правління і впали так низько, що благали герцога стати королівським намісником, не можуть представляти весь народ. Луї-Філіпу доводили, що він – син Луї-Філіпа Жозефа, сина Луї-Філіпа, сина Людовіка, сина Філіпа II, регента, який був сином Філіпа I, який доводився братом Людовіку XIV, з чого виходить, що Луї-Філіп Орлеанський – Бурбон і Капет, а зовсім не Валуа. Пан Лаффіт проте продовжував уважати його нащадком Карла IX і Генріха III, уточнюючи: «Про подробиці довідайтеся у Тьєра».
Пізніше завсідники ресторації Луантьє ухвалили, що нація береться до зброї, щоб силою захищати свої права. Центральний комітет дванадцятого округу заявив, що ніхто не запитав у народу його думки про кращий державний устрій, що палата депутатів і палата перів, які отримали повноваження від Карла X, втратили з його падінням свою могутність і, отже, не мають права представляти всю націю, що дванадцятий округ не визнає влади намісника, що кермо влади має залишатися в руках тимчасового уряду, очолюваного Лафаєтом, доти, поки буде ухвалено всебічно обговорену Конституцію.