Замогильні записки, стр. 120

29 липня. – Пан Бод, пан де Шуазель, пан де Семонвіль, пан де Вітроль, пан Лаффіт і пан Тьєр

Герцог де Мортемар прибув до Сен-Клу в середу 28 липня, о десятій вечора, щоб очолити швейцарську гвардію: король прийняв його лише наступного дня. 29 липня об одинадцятій ранку герцог спробував переконати Карла X скасувати ордонанси, але король сказав: «Я не хочу відправитися у возі на ешафот, як мій брат; я не відступлю ні на крок». Декілька хвилин по тому йому довелося відступити на ціле королівство.

Прибули міністри; у короля в цей час були панове Семонвіль, д’Аргу, Вітроль. Пан де Семонвіль розповідає, що він мав тривалу розмову з королем, і йому вдалося похитнути рішучість монарха, лише взявши його за серце переліком небезпек, що загрожують пані дружині дофіна. Він сказав королю: «Завтра опівдні у нас не буде вже ні короля, ні дофіна, ні герцога Бордоського». На що король відповів: «Додайте мені хоч би ще годинку». Я не вірю жодному слову з цієї розповіді. Хвастощі – наша національна вада: послухати будь-якого француза – то він найголовніша людина в будь-якій справі. Після пана де Семонвіля король прийняв міністрів; ордонанси були скасовані, міністерство розпущене, новим головою ради став пан де Мортемар.

Тим часом у столиці республіканці нарешті відшукали собі пристановище. Пан Бод (той самий, що воював з комісаром поліції в редакції «Тан»), никаючи містом, виявив, що Ратушу займають тільки двоє: пан Дюбур і пан Ціммер. Він одразу назвався посланцем тимчасового уряду, який ось-ось прибуде у свою резиденцію. Він покликав до себе чиновників з префектури і наказав їм взятися до роботи, як за пана де Шаброле. Там, де держава уподібнюється машині, святе місце порожнє не буває: негайно знаходяться охочі до будь-якої посади: той став секретарем, цей – командиром дивізії; той узяв на себе звітність, цей заходився роздавати посади і поділив їх між своїми друзями; знайшлися і такі передбачливі люди, які принесли в ратушу ліжка, щоб не йти звідси навіть уночі – а раптом трапиться вигідніше містечко. Пан Дюбур, який відтепер називався генералом, і пан Ціммер оголосили себе начальниками військового департаменту тимчасового уряду. Пан Бод, носій цивільної влади в цьому нікому не відомому уряді, узяв на себе ухвали та відозви. Тим часом на вулицях з’явилися афіші, що повідомляли про створення іншого республіканського уряду, до складу якого увійшли пани де Лафаєт, Жерар і Шуазель. Останнє ім’я не має нічого спільного з двома попередніми, тому згадка його викликала протест пана де Шуазеля. Цей старий ліберал, блідий, як смерть, але який не йде з життя, емігрант, який зазнав корабельної аварії в Кале, після повернення до Франції знайшов на місці рідної домівки попелище і задовольнився ложею в опері.

О третій годині дня нова звістка довершила сум’яття. Депутати, що були в Парижі, отримали повістку, в якій їм пропонувалося зібратися в Ратуші для обговорення найближчих дій. Мери повинні були повернутися до мерій, а помічників своїх прислати до Ратуші, щоб утворити дорадчу комісію. Повістка ця була підписана: Ж. Бод, від імені тимчасового уряду, і полковник Ціммер, за дорученням генерала Дюбура. Ця зухвалість трьох людей, що виступають від імені уряду, який існує тільки на папері, в афішках, ними ж розклеєних на стінах будинків, доводить, що французи створені для звершення революцій: вони, безперечно, природжені вожді, покликані вести за собою решту народів. Яке нещастя, що, позбавивши нас від подібної анархії, Бонапарт украв у нас свободу!

Депутати зібралися в пана Лаффіта. Пан де Лафаєт, згадавши 1789 рік, заявив, що бере на себе також командування національною гвардією. Заява його була зустрінута оплесками, після чого він вирушив до Ратуші. Депутати створили муніципальну комісію, до якої увійшли п’ятеро: пани Казимир Пер’є, Лаффіт, де Лобо, де Шонен та Одрі де Пюїраво. Пана Оділона Барро було обрано секретарем цієї комісії, яка услід за паном де Лафаєтом влаштувалася в Ратуші. Всі вони засідали впереміш із тимчасовим урядом пана Дюбура. Пан Моґен, відправлений до членів комісії як гонець, залишився працювати разом з ними. Друг Вашинґтона наказав зняти чорний прапор, поставлений на вершину Ратуші стараннями пана Дюбура.

О пів на дев’яту вечора пан де Семонвіль, пан д’Аргу та пан де Вітроль відбули із Сен-Клу. Ледве дізнавшись про скасування ордонансів, відставку колишніх міністрів і призначення пана де Мортемара головою ради, вони кинулися до Парижа і постали перед муніципальною комісією як посланці короля. Пан Моґен поцікавився у пера – охоронця печатки, чи має той письмові повноваження; пан де Семонвіль відповів, що не подумав про це. Відтак послужливі посланці визнали свою місію вичерпаною.

Пан Лаффіт, повідомлений про те, що відбулося в Сен-Клу, підписав пропуск на ймення пана де Мортемара, додавши, що депутати, які зібралися в його будинку, чекатимуть новопожалуваного голову ради до години ночі. Благородний герцог не приїхав, і депутати розійшлися.

Пан Лаффіт, залишившись наодинці з паном Тьєром, зайнявся герцогом Орлеанським і складанням необхідних прокламацій. Революція у Франції триває вже п’ять десятків років, і за цей час люди практичного розуму навчилися легко перевлаштовувати уряди, а люди теоретичного розуму звикли перелицьовувати хартії і збивати важелі й східці, за допомогою яких уряди злітають у повітря або скочуються у воду.

Я пишу королю в Сен-Клу: його усна відповідь. – Аристократи. – Розграбування місії на вулиці Анфер

Повернувшись до Парижа, я не сидів склавши руки; 29 липня план мій був уже готовий: я хотів діяти, але діяти, маючи письмовий наказ короля, що вповноважував би мене вести перемови з новою владою; всюди пхати свого носа, нічого не роблячи, – така поведінка не для мене. Я розсудив абсолютно правильно; свідчення тому – ганебна невдача панів д’Аргу, Семонвіля і Вітроля.

Отже, я написав Карлу X. Пан де Жівре зголосився доставити мій лист у Сен-Клу. Я просив короля повідомити мені свою волю. Пан де Жівре повернувся з порожніми руками. Він віддав мого листа герцогу де Дюрасу, герцог передав його королю, а той відповів, що призначив пана де Мортемара своїм першим міністром і я можу про все домовитися з ним. Але де знайти шляхетного герцога? Я марно прошукав його весь вечір 29 липня.

Оскільки Карл X не захотів мати зі мною справи, я вирішив удатися до допомоги палати перів; вона могла виступити як верховний арбітр і висловити свою думку з приводу спірних питань. Якщо пери вважали, що в Парижі їм загрожує небезпека, вони вільні були перенести засідання до будь-якого іншого місця, навіть у Сен-Клу, і там виголосити свій вирок. Вони мали шанси здобути перемогу; такі шанси завжди мають ті, кого не покидає мужність. Врешті-решт, навіть поразка перів по-своєму сприяла б торжеству законності. Проте чи міг я бути певен, що знайду серед перів бодай два десятка людей, здатних пожертвувати своїм добробутом? А серед цих двох десятків чи відшукалося б хоч четверо, які мислили б так, як я, про суспільні свободи?

Аристократичні збори правлять зі славою, якщо наділені верховною владою і могутні як за законом, так і на ділі; проте за змішаних урядів вони втрачають своє значення, а в періоди великої смути виявляють жалюгідне безсилля… Не в змозі справитися з королем, вони не можуть протистояти деспотизму; не в змозі справитися з народом, вони не можуть запобігти анархії. У смутні часи перед ними лише два шляхи: зрада або рабство. Чи врятувала палата лордів Карла I? Чи врятувала вона Річарда Кромвеля, якому склала присягу? Чи врятувала вона Якова II? Чи врятує вона сьогодні Ганноверську династію? Чи врятує сама себе? Ці так звані аристократичні противаги лише псують ваги; рано чи пізно їх викинуть на смітник. Старовинна і багата аристократія, що набила руку в державних справах, може зберегти здатну вислизнути владу одним-єдиним способом: перейшовши з Капітолія на Форум і очоливши новий рух, якщо, звичайно, вона не відчуває в собі достатньо сил, щоб наважитись на громадянську війну.