Замогильні записки, стр. 114
«Рим, четвер, 5 лютого 1829 року.
«Торре Вергата – монастирська земля, розташована за одне льє від могили Нерона, по ліву руку від дороги, якщо їхати з Рима, в найгарнішому і найбезлюднішому краї: там, зовсім неглибоко, під порослою травою і будяками землею, спочивають незліченні уламки стародавніх пам’ятників. Позавчора, у вівторок, закінчивши листа до Вас, я почав розкопки. Зі мною не було нікого, крім Іасента і Вісконті, – він командує роботами. Погода стояла прекрасна. Дюжина людей, озброєних ключками і лопатами, що викопували з-під землі гробниці та уламки палаців або будинків в абсолютно безлюдній місцевості, являла собою видовище, гідне Вас. Я бажав лише одного – щоб Ви перелетіли сюди. Я охоче погодився б жити разом з Вами в наметі серед цих руїн.
Я теж узявся за лопату і розкопав осколки мармурових статуй: судячи з усього, у мене є надія знайти щось варте і повернути все, що я витратив, беручи участь у цій могильній лотереї; у моєму розпорядженні вже є шматок грецького мармуру такий завбільшки, що його вистачить на бюст Пуссена. Ці розкопки стануть метою моїх прогулянок; щодня я буду спрямовувати кроки до цих уламків. Якому сторіччю, яким людям належали вони? Можливо, ми, самі того не знаючи, турбуємо найславніший у світі прах. Можливо, нам поталанить виявити напис, який кине світло на яку-небудь історичну подію, розвіє яку-небудь помилку, з’ясує яку-небудь істину. А потім, коли ми з дюжиною напіводягнених селян покинемо ці місця, тут знову запанують забуття і тиша. Чи можете Ви уявити собі, які пристрасті вирували колись у цій пустелі, які тут розігрувалися драми? Тут жили пани і раби, щасливці і невдахи, красуні, що крутили голови чоловікам, і честолюбці, що мріяли про міністерські портфелі. Тепер тут немає нікого, окрім птахів і мене, та й то ненадовго; незабаром ми відлетимо звідси. Скажіть, чи варто після цього мені, армориканському варварові, що мандрував серед дикунів, осілих на материку, невідомому римлянам, і посланцеві тих священиків, яких римляни кидали на поживу левам, бути міністром дрібного галльського царя? Коли я закликав Леоніда в Лакедемоні, він не відповів мені: шум моїх кроків у Торре Вергата не збудить жодної живої душі. А коли я в свою чергу зійду в могилу, я не почую навіть звуку Вашого голосу. Отож, мені треба чимшвидше повернутися до Вас і покінчити з усіма земними химерами. Немає нічого кращого за відставку, немає нічого щирішого, ніж прихильність, подібна до Вашої».
Книга тридцять перша
‹Продовження листів до пані Рекам’є: смерть папи Лева XII і його похорон; вибори нового папи; екскурс в історію папства; листи Шатобріана до пані Рекамьє і його донесення графові Порталісу про кардиналів – кандидатів на посаду папи; інтриги Шатобріана на користь кандидата, прихильного до Франції; перемога Шатобріана: папою вибрано одного з «йо-го» кандидатів – кардинала Кастільйоні (Пій VIII), хоча державним секретарем став кардинал Альбані, який співчував Австрії›
7
Свято на честь великої княгині Єлени на віллі Медічі
Я давав бали і влаштовував прийоми в Лондоні та Парижі і, хоча народжений в іншій пустелі, не так уже погано справлявся зі своєю роллю в цих нових краях; але я навіть не підозрював, що таке святкування в Римі: у них є щось античне, що зближує втіхи зі смертю. Вілла Медічі, де самі сади вже являють собою дорогоцінну прикрасу і де я приймав сьогодні вранці велику княгиню Єлену, в прекрасному обрамуванні: з одного боку вілла Борґезе і будинок Рафаеля, з іншого вілла на Монте Маріо і горбисті береги Тибру; внизу – весь Рим, подібний до покинутого орлиного гнізда. Між купами дерев прогулювалися серед нащадків Паул і Корнелій перші красуні Неаполя, Флоренції і Мілана; принцеса Єлена здавалася їх повелителькою. Борей, що несподівано налетів з гори, накинувся на бенкетний намет і помчав, несучи обривки тканини і гірлянд, – так само розправився час з тутешнім краєм. Усі члени посольства були в розпачі, що ж до мене, то я відчував якусь іронічну веселість, бачачи, як вітер небесний викрадає мою короткоденну позолоту і швидкоплинні радощі. Намет дуже скоро впорядкували. Спочатку хотіли влаштувати сніданок на терасі, але тепер стіл накрили всередині розкішного палацу; голоси валторн і гобоїв, що їх розносив борей, чимось нагадували мені шелест американських лісів. Гості, що пустували на вітрі, розвіяні вуалі і кучері жінок, sartarella, що не боїться бурі, поетеса, що звертає свої імпровізації до хмар, повітряна куля з вензелем північної принцеси, що відлітає в небо – усе це надавало святу, в якому, здавалося, змішалися звичні мені бурі, нового вигляду.
Як гордилася б подібним торжеством людина, що не прожила на світі так багато років, як я, і ще чутлива до спокус світла й бурі! Я заледве змушую себе згадувати про свій похилий вік, коли вечорами галереями мого будинку серед квітів, вогнів і музики пурхають доньки весни: вони здаються мені зграєю лебедів, що летять у теплі країни. Які розчарування чекають їх попереду? Одні линуть до того, що вже люблять, інші – до того, чого ще не полюбили. У кінці шляху їх чекає гробниця, яких тут так багато, один з тих стародавніх саркофагів, у яких тутешні мешканці тримають воду; їхній прах змішається з прахом багатьох інших легковажних і чарівних створінь. Ці хвилі краси, діамантів, квітів і пір’я хлюпочуть під музику Россіні, що її виконують усі оркестри разом, яка поступово затихає вдалині. Чи не та це мелодія, що чулась мені в зітханні флоридського вітерцю чи в стогонах, що сповнюють храм Ерехтеї в Афінах? Чи це жалкування далеких аквілонів, що колисали мене на хвилях океану? А може, під маскою однієї з цих блискучих італійок ховається моя сильфіда? Ні, моя дріада нерозлучна з луговими вербами, вона залишилася на комбурзькому узліссі – там, де з’явилася мені вперше. Світські забави, що наздогнали мене в кінці життєвого шляху, чужі мені, і все ж у цій феєрії є щось п’янке, і вона крутить мені голову: я знову здобуваю тверезість і холодність розуму, лише побувавши на пустельній площі перед собором Святого Петра або в безлюдному Колізеї. Тоді дрібні земні картини відступають, і очам моїм відкриваються видовища, рідні лише минулій журбі моєї юності.
‹Листи Шатобріана до пані Рекам’є; його донесення графові Порталісу›
11
Похвальба
Друг великого Л’Опіталя, канцлер Олів’є, висловлюючись мовою XVI сторіччя, що зневажало церемонії, порівнює французів з мавпами, які видираються на маківку дерева й, усівшись там, показують усьому світу те, що треба було б приховувати. Історія Франції з 1789 року до наших днів доводить справедливість цього порівняння; втім, кожна людина, долаючи життєвий шлях, уподібнюється мавпі канцлера; рано чи пізно всі без сорому виставляють напоказ свої каліцтва. Так і я, познайомивши читачів зі своїми депешами, відчуваю бажання похвалитися: дивлячись на великих людей, які нині кишать усюди, розумієш, що в наші дні тільки лицемір не оголошує сам себе безсмертним.
Чи ви читали дипломатичне листування, присвячене найважливішим подіям минулих епох, що зберігається в архіві міністерства закордонних справ? – Ні.
То, можливо, ви читали листування опубліковане? можливо, вам відомі подробиці перемов дю Белле, д’Осса, Дюперрона і президента Жаннена, можливо, ви заглядали в «Державні мемуари» Вільруа, «Королівські заощадження» Сюллі, в мемуари кардинала Рішельє і листи Мазаріні, в документи, що стосуються Вестфальського договору і Мюнстерського миру? Можливо, вам знайомі донесення Барійона про англійські справи і листування з приводу іспанського спадку, можливо, з-під вашої уваги не випало ім’я пані де Юрсен, можливо, вам попадався на очі «сімейний договір» пана де Шуазеля, можливо, вам не чужі імена Хіменеса, Олівареса і Помбаля, ви знаєте про боротьбу Гуго Гроція за свободу морів, читали його листи обом Оксеншернам, пам’ятаєте про перемови першого міністра Вітта з Петером Гроцієм, другим сином Гуго, нарешті, можливо, погляд ваш привертало зібрання дипломатичних угод? – Ні.