Замогильні записки, стр. 112

Дюкло, майже такому ж худому, що й Лаланд, належить таке тонке спостереження: «Театральні п’єси різних народів дають достатньо ясне уявлення про їхні звичаї. Слуга Арлекін, головний герой італійських комедій, завжди голодний – таке вже в італійців життя. Слуги в наших комедіях, як правило, п’яниці, чому провиною безпутство, але не вбогість».

Пишномовні захоплення Дюпаті нітрохи не кращі за сухі звіти Дюкло і Лаланда, проте йому вдалося жваво передати враження, яке справив Рим; книга його, світячи відбитим світлом, свідчить, що красномовство описового стилю народилося під впливом Руссо, який вдихнув у слово spiraculum vitae [79]. Дюпаті близький до тієї нової школи, яка невдовзі замінила вольтерівську правдивість, ясність і природність чутливістю, темрявою і манірністю. Одначе за манірними слівцями Дюпаті ховаються розумні думки: він вважає причиною довготерпіння римського народу похилі літа його численних правителів. «Для римлянина, – говорить він, – папа – це цар, що стоїть на порозі смерті».

На віллі Борґезе Дюпаті чекає настання ночі: «Останній сонячний промінь згасає на чолі однієї з Венер». Краще не сказали б і нинішні поети. Він прощається з Тіволі: «Прощай, долино! Я чужоземець, я не мешканець твоєї прекрасної Італії. Я ніколи не побачу більше тутешніх країв, але, можливо, мої діти, хай не всі, але деякі, колись потраплять сюди: постань перед ними такою ж чарівною, якою постала ти перед їхнім батьком». Деякі з дітей ерудита і поета відвідали Рим і могли побачити, як останній сонячний промінь згасає на чолі «Праматері Венери» Дюпаті.

Не встиг Дюпаті покинути італійську землю, як на неї ступив Ґете. Чи доводилося президентові Бордоського парламенту чути коли-небудь ім’я Ґете? А тим часом це ім’я дотепер пам’ятають на італійській землі, що цілком забула ім’я Дюпаті. Не те щоб я палко любив могутній геній німецького поета; співець матерії залишає мене байдужим; Шиллера я сприймаю серцем, Ґете – розумом. Потрапивши до Рима, Ґете був у захопленні від Юпітера, і захоплення це вилилося у прекрасні слова, – така думка чудових критиків, і я з ним не сперечаюся, проте сам я віддаю перевагу не олімпійському богу, а Богу, розіп’ятому на хресті. Марно намагаюся я розпізнати в людині, що прогулюється берегом Тибру, творця «Вертера»; я впізнаю його тільки в одній фразі: «Нинішнє моє життя подібне до юнацької мрії; ми побачимо, чи судилося їй збутися, чи вона, подібно до багатьох інших, виявиться лише пустим мріянням».

Коли наполеонівський орел розтиснув кігті, Рим повернувся під владу своїх мирних пастирів: тоді коло старих стін столиці цезарів з’явився Байрон; похмура його уява накинула на незліченні римські руїни жалобний плащ. Рим! У тебе було ім’я, але він дав тобі інше, і це нове ім’я залишиться за тобою навіки: він назвав тебе «Ніобою нації, що втратила дітей і вінки, розучилася плакати, тримає в руках порожню урну, в якій колись зберігався прах, давно розвіяний за вітром».

Переживши цю останню поетичну бурю, Байрон помер. Я міг би побачити Байрона в Женеві, але не побачив його; я міг би побачити Ґете у Веймарі, але не побачив його; зате я бачив, як згасла пані де Сталь, яка, не бажаючи пережити свою молодість, поспішила зійти на Капітолій разом з Корінною: ці безсмертні імена, ці славні тіні злиті з іменами і тінями вічного міста [80].

8

Теперішні римські звичаї

Так протягом сторіч змінювалися в Італії звичаї і люди; але якнайрішучіше перемінився Рим після того, як двічі побував під владою французів.

Римська республіка, створена зусиллями Директорії, з її двома консулами та її лікторами (паскудними facchini [81], вибраними з лав простолюду), була нескінченно смішна, проте вона внесла вдалу новацію до цивільного законодавства: за цієї римської республіки були вперше засновані префектури – ідея, використана згодом Бонапартом.

Ми почали правити Римом за законами, яких ще не було; зробивши Рим головним містом департаменту Тибр, ми встановили в нім зразковий порядок. У нас римляни запозичили податкову систему. Закриття монастирів, проведений за наказом Пія VI продаж церковного майна ослабили віру в непорушність релігійних святинь. Знаменитий індекс, що й досі справляє деяке враження по цей бік Альп, у Римі не означає абсолютно нічого: за кілька монет ви отримуєте дозвіл з чистою совістю прочитати заборонений твір. Індекс – один з осколків стародавньої епохи, що дійшли до епохи нинішньої. Хіба в римській та афінській республіках гідність царя та імена знатних царедворців не мали загальної пошани? Лише французи в нападах безглуздої люті глумляться з могил предків і власної історії, перекидають хрести, руйнують храми, зводячи порахунки з духовенством 1000 або 1100 року від Різдва Христового. Немає більшої дитячості й більшої дурості, ніж ці запізнілі образи: ніщо так ясно не доводить, що ми не здатні рішуче ні на що серйозне, що справжні основи свободи для нас за сімома замками. Нам треба не зневажати минуле, але, взявши приклад з усіх народів світу, шанувати його як укритого сивиною старця, який оповідає біля домашнього вогнища про все, що йому довелося побачити: що в цьому поганого? Розповіді його, думки, слова, манери і одяг повчальні й забавні; проте він немічний і тремтячі його руки зовсім ослабли. Невже ми вбоїмося цього сучасника наших батьків – адже він давно спочивав би побіч них у могилі, якби міг померти; він сильний лише минулою могутністю тих, хто обернувся на порох.

Французи пішли з Рима, але залишили йому в спадок свої принципи: так буває завжди, коли завойовники, чи то греки в Азії за Олександра, чи то французи в Європі за Наполеона; перевершують цивілізованістю той народ, на чию землю вони ступили. Відбираючи синів у матерів, змушуючи італійську знать покидати палаци і братися до зброї, Бонапарт прискорив перетворення національного характеру.

Що ж до римського суспільства, то у дні концертів та балів його не відрізниш від паризького. Прекрасні дами: Альтьєрі, Палестрина, Цагарола, Дель Драґо, Ланте, Лодзано – прикрасили б салони Сен-Жерменського передмістя: втім, у деяких з них трохи зляканий вигляд – мабуть, через тутешній клімат. Чарівна Фальконьєрі, наприклад, завжди влаштовується ближче до дверей, готова, якщо хтось кине на неї погляд, негайно втекти і сховатися на Монте Маріо: їй належить вілла Мелліні; роман, дія якого розгорталася б у цьому покинутому будинку на березі моря, під покровом кипарисів, мав би свою чарівність.

Але хоч як би змінювалися від сторіччя до сторіччя звичаї і люди, все в Італії сповнене природної величі, недоступної нам, жалюгідним варварам. У Римі ще й тепер живі люди, в чиїх жилах тече римська кров, люди, котрі пам’ятають про те, що предки їхні панували над світом. Чужоземці, що туляться в новеньких хатинках біля Народної застави або в палацах, які вони поділили на комірчини, проткнувши дах незліченними димарями, нагадують щурів, які нишпорять біля підніжжя творінь Аполлодора і Мікеланджело або прогризають дірки в пірамідах.

Нині знатні римляни, розорені революцією, зачиняються у своїх палацах, витрачають гроші з осторогою і самі керують господарством. Той, кому випадає щастя (вельми рідкісне) бути прийнятим у них увечері, проходить анфіладу порожніх, без меблів, напівосвітлених кімнат, де у присмерку біліють, подібно до привидів чи повсталих з домовини мерців, античні статуї. Нарешті обідранець слуга відчиняє гостю двері до якогось гінекею: навколо столу сидять три-чотири старі або молоді, погано одягнені жінки; с хилившись над рукоділлям при світлі лампи, вони перемовляються словами з батьком, братом або чоловіком, що напівлежить оддалік у подертих кріслах. Спочатку вигляд цієї родини, що її охороняють чудові статуї, здається вам якимсь шабашем, але потім ви виявляєте в ньому щось прекрасне, шляхетне і царствене. Чичисбеїв у Римі більше немає, але є абати-носії, обтяжені шалями або грілками; то тут, то там, як і раніше, зустрічаються дами, чий дім так само важко уявити без друга-кардинала, як без дивана.