Замогильні записки, стр. 110
Торвальдсен і Камуччині – найперші бідняки в усьому Римі.
Зрідка всі ці художники, що живуть у різних куточках міста, збираються разом і пішки йдуть у Суб’яко. Дорогою вони зупиняються біля трактиру в Тіволі і малюють на його стінах гротески. Можливо, колись у малюнку вуглиною, накиданому поверх творіння Рафаеля, нащадки впізнають руку нового Мікеланджело.
Я хотів би народитися малярем: самотність, незалежність, сонце, що освітлює руїни і шедеври, – усе це мені до душі. Потреби мої невеликі: мені вистачило б шматка хліба і кухля води з Аква Феліче. Моє безталанне життя весь час чіплялося за придорожні кущі; наскільки щасливіше вільне життя птаха, який виспівуючи мостить у цих кущах гніздо!
Отримавши придане за дружиною, Нікола Пуссен купив будинок на Монте Пінчо; навпроти жив Клод Желе, відомий під ім’ям Клода Лоррена.
Обидва моїх співвітчизники вмерли на колінах цариці світу. Якщо Пуссен писав Римську Кампанію навіть на тих полотнах, дія яких відбувається в зовсім інших краях, то у Лоррена римське небо вінчає навіть зображення кораблів і заходів сонця на морі.
Чому я не народився сучасником тих обраних творців минулих сторіч, таких близьких мені за духом! Утім, мені довелося б воскресати дуже часто. Пуссен і Клод Лоррен зійшли на Капітолій; на його вершині бували і королі, але вони не варті були малярів. Де Бросс зустрів у Римі англійського претендента, я сам бачив тут у 1803 році короля Сардинії, що зрікся престолу, а нині, у 1828 році, бачу брата Наполеона, короля Вестфалії. Зубожілий Рим дає притулок скинутим володарям! у його руїнах ховаються нещасні таланти і гнана слава.
7
Римське суспільство за старих часів
Якби чверть сторіччя тому я зобразив не тільки Римську Кампанію, а й римське суспільство, нині мені довелося б для достовірності нанести на полотно багато нових мазків. Час життя одного покоління – тридцять три роки (вік Христа, бо Христос – основа всього); кожне нове покоління в нашому західному світі має власне обличчя. Рама картини залишається незмінною, але персонажі весь час змінюються. У 1536 році в цьому місті разом з кардиналом дю Белле побував Рабле; служачи дворецьким його преосвященству, він обробляв і підносив.
Рабле, що перетворив себе в Жана Зубодробаря, дотримувався іншої думки, ніж Монтень, який, коли був у Римі, зовсім не чув дзвонів, бо дзвонять тут менше, ніж у будь-якому французькому селі; Рабле, навпаки, постійно чув передзвін на острові Дзвінкому (у Римі) і вже подумав був, що це додонські балабончики.
Монтень, прибувши до Рима через сорок чотири роки після Рабле, виявив на березі Тибру сади і городи; він повідомляє, що 16 березня тут уже цвітуть троянди і достигли артишоки. Церкви здалися йому голими, він не побачив у них ні статуй святих, ані фресок і визнав їх менш гарними і пишними, ніж французькі храми. Монтень звик до похмурих обширностей наших готичних соборів; він кілька разів згадує собор Святого Петра, але не описує його; він або прикидався нечутливим та байдужим до красних мистецтв, або справді був таким. Очам Монтеня відкрилося стільки шедеврів, але пам’ять не підказала йому жодного імені; він не згадав ні про Рафаеля, ні про Мікеланджело, від смерті якого не минуло ще й шістнадцяти років.
Утім, у ті часи ніхто ще не замислювався серйозно про суть образотворчого мистецтва і про філософічний вплив геніїв, що рухали його вперед або протегували йому. Час творить з людьми те саме, що простір з пам’ятниками; і ті й інші можна оцінити як слід лише на віддалі, зі спеціально вибраної точки; станьте надто близько чи надто далеко – і ви нічого не побачите.
Автор «Проб» шукав у Римі лише Рим стародавній: «Дітища Рима-недолюдка, що ліпляться нині до тутешніх халуп, здатні, звичайно, захопити людей нашої доби, мені ж нагадують вони гороб’ячі й воронячі гнізда під дахом французьких храмів, що їх недавно зруйнували гугеноти».
Який же був в уяві Монтеня стародавній Рим, якщо собор Святого Петра здавався йому гороб’ячим гніздом, що приліпилося до стін Колізею?
Новоявлений римський громадянин, якому це звання надала булла 1581 року від Різдва Христового, повідомляє, що римлянки, на відміну від француженок, не носять масок; вони пишаються перлами та іншими коштовностями, але пояс зав’язують зовсім вільно, немов усі вони на останніх днях. Чоловіки ходять у чорному, і, «хай він буде герцог, граф чи маркіз, вигляд у Римлянина підлий».
Чи не дивина: Святий Ієронім також говорить, що в усіх римлянок хода вагітних: «solutis genibus fractus incessus – нерівним кроком, на напівзігнутих ногах?»
Майже щодня, виходячи з Ангельських воріт, я бачу на березі Тибру хатину із закіптюженою французькою вивіскою, на якій намальовано ведмедя: після приїзду до Рима Мішель, сеньйор де Монтень, оселився тут, неподалік від лікарні, що правила за притулок бідному божевільному, людині, пройнятій чистісінькою стародавньою поезією, яку Монтень відвідав у феррарській в’язниці, відчувши при тому радше гіркоту, ніж співчуття.
Настало XVII сторіччя, і однією з достопам’ятних його подій стали відвідини в 1638 році католицького Рима видатним протестантським поетом і найглибшим мислителем тієї епохи. Спершись на хрест, тримаючи в руках обидва Заповіти, бачачи за собою гріховні покоління, вигнані з раю, а перед собою покоління, чиї гріхи спокутав той, хто молився в Гетсиманському саду, столиця Папської області запитувала молодого єретика: «Чого домагаєшся ти від твоєї старої матері?»
Римлянка Леонора закрутила голову Мільтону. Чи помітив хто-небудь, що ту ж Леонору згадано в «Записках» пані де Моттвіль, в описі концертів у кардинала Мазаріні?
Абат Арно побував у Римі після Мільтона. Цей абат, що раніше носив шпагу, розповів нам історію, цікаву ім’ям одного з її учасників і живим відтворенням звичаїв куртизанок. Герой цього переказу, герцог де Гіз, правнук Міченого, вирушив на пошуки щастя до Неаполя і в 1647 році опинився проїздом у Римі: тут він познайомився з якоюсь Ніною Баркаролою. Мезон-Бланш, секретар пана Дее, французького посла в Константинополі, надумав відбити красуню у герцога де Гіза. Він дорого поплатився за свою зухвалість: Ніну підмінили на огидну старушенцію (діялося те вночі, у кімнаті без світла). «Якщо одна сторона відповіла веселим сміхом, інша була, як неважко здогадатися, дуже збентежена, – говорить Арно. – На превелику силу вирвавшися з обіймів своєї богині, Адоніс неодягненим кинувся навтіки».
Кардинал де Рец нічого не сказав про римські звичаї. Мені більше до душі малюк Куланж з його враженнями 1656 і 1689 років: він славить виноградники і сади, самі назви яких п’янять душу.
Прогулюючись у напрямі Порту Піа, я зустрічаю майже всіх героїв Куланжа; героїв? Ні! їхніх онуків та онучок.
Пані де Севіньє отримує вірші Куланжа і відповідає йому із замку Роше, загубленого в глибині моєї бідолашної Бретані, за десять льє від Комбурґа: «Яка сумна моя адреса порівняно з вашою, любий кузене! Такій самітниці, як я, личить ця адреса, але тому, чия провідна зоря блукає, не знаючи втоми, личить виводити на листі слово Рим. Ви маєте рацію: хоча розпестити доля вас не встигла, вона частенько була прихильна до вас!!!»
Уперше Куланж приїхав до Рима в 1656 році, вдруге – в 1680-му: між двома подорожами минуло тридцять три роки; що до мене, з часу мого першого приїзду до Рима я постарів усього на двадцять п’ять років; я був тут у 1803 році, а зараз надворі рік 1828-й. Якби я був знайомий з пані де Севіньє, я навчив би її старіти без смутку.
Спон, Міссон, Дюмон, Аддісон пішли за Куланжем. Спон та його супутник Уеллер допомагали мені відшукувати шлях серед афінських руїн.
Читаючи Дюмона, з цікавістю дізнаєшся, де були в 1690 році шедеври, що дотепер захоплюють нас: боги Нілу і Тибру, Антіной, Клеопатра, Лаокоон і гаданий торс Геракла містилися в Бельведері. Ватиканський сад, за словами Дюмона, прикрашали бронзові павичі з гробниці Сципіона Африканського.