Замогильні записки, стр. 104

Зізнаюся, злопам’ятність моя осоружна святим заповітам доброчесності, але запорукою в чистоті моїх намірів є все моє життя.

За мого перебування офіцером Наваррського полку я покинув американські ліси, щоб стати на бік законних правителів, вигнаних на чужину, щоб битися за них наперекір власному розуму, не за переконанням, а за велінням солдатського обов’язку. Вісім років провів я на чужині, гнаний убогістю і лихами.

Заплативши цю нелегку данину, я повернувся до Франції в 1800 році. Бонапарт шукав зближення зі мною і призначив мене на службу; дізнавшись про загибель герцога Енгієнського, я знову пожертвував своїм добробутом ради Бурбонів. Мої слова про гробницю пані Аделаїди і пані Вікторії у Трієсті знов розпалили лють завойовника імперій; він пригрозив, що накаже зарубати мене шаблями на сходах Тюїльрійського палацу. Брошура «Про Бонапарта і Бурбонів» дала Людовіку XVIII, за його власним зізнанням, стільки ж користі, скільки сто тисяч солдатів.

Завдяки моїй тодішній популярності я зміг роз’яснити настроєним проти конституції французам суть легітимних установ. Під час Ста днів я знову вирушив за королем у вигнання. Нарешті, війна, яку я почав в Іспанії, допомогла втихомирити змовників, об’єднати людей різних переконань під одним прапором і повернути нашій зброї її колишню славу. Інші мої плани відомі: я хотів розширити наші кордони, завоювати для нащадків Святого Людовіка нові землі в новому світі.

Така тривала вірність одним і тим самим почуттям заслуговує, здається, деякої поваги. Крім того, мені, який не вміє байдуже терпіти образи, неможливо було забути, на що я здатний, назавжди викреслити з пам’яті, що мені належить честь відродження релігії, що я – автор «Генія християнства».

Образа моя, зрозуміло, ставала ще прикрішою від думки, що через жалюгідну інтригу вітчизна наша назавжди розпрощається зі славою. Якби мені сказали: «Плани ваші здійсняться – але без вашої участі», – я все забув би заради добра Франції. На жаль, я не вірив, що інші почнуть утілювати мої ідеї; час показав, що я мав рацію.

Можливо, я помилявся, але мені здавалося, що пан граф де Віллель не розуміє суспільства, яким керує: я переконаний, що важливі достоїнства цього спритного міністра виявились не на часі в епоху Реставрації; він прийшов до влади зарано. У суспільстві, де на першому місці – фінансові операції, комерційні асоціації, розвиток промисловості; будівництво каналів, пароплавів, залізниць і широких шосе, у матеріальному суспільстві, що шукає лише спокою, прагне лише комфорту, хоче, щоб завтрашній день повторював сьогоднішній, – у такому суспільстві пан де Віллель був би королем. Пан де Віллель намірився оволодіти епохою, яка не могла йому належати; що ж до епохи, яка йому належить, честь заважає йому вступити у володіння нею. За Реставрації всі душевні сили були напружені; всі партії мріяли про речі реальні або химерні; всі, наступаючи чи відступаючи, зіштовхувалися в сум’ятті; ніхто не хотів стояти на місці, нічий бунтівний розум не міг змиритися з тим, що конституційна монархія – останнє слово республіканського чи монархічного ладу. Люди неординарні затівали революції або війни, і земля тікала з-під ніг. Пан де Віллель знав про все це; він бачив, як ростуть у нації крила, здатні повернути її, котра знову стала великою і легкою на підмову, рідній стихії, стихії повітря і простору. Пан де Віллель хотів утримати цю націю на землі, заборонити їй злинути вгору – і не мав для цього сил. Що ж до мене, то я хотів нагадати французам про славу, спрямувати їх увись, спробувати приохотити до істотності за допомогою мрій! їм це подобається.

Мені слід було виявляти більше покірності, приниженості і християнської смиренності. На жаль, людина слабка: я не можу похвалитися євангельською чеснотою; якщо мене вдарять по одній щоці, другу я не буду підставляти.

Звичайно, якби я знав заздалегідь, чим усе це скінчиться, я утримався б від багатьох вчинків; депутати, що голосували за фразу про відмову від підтримки, змінили б своє рішення, якби передбачали, до чого приведе це голосування. Ніхто серйозно не хотів трагічної розв’язки, окрім кількох людей. Почалося все із звичайного бунту; у революцію його перетворила сама законна влада: у потрібний момент їй забракло розуму, обережності і рішучості, які ще могли б її врятувати. Врешті-решт, у світі просто стало на одну монархію менше; впала ця монархія – впадуть і інші; мій обов’язок лише в тому, щоб зберігати їй вірність: цей обов’язок я ніколи не зраджу.

Вірою і правдою служачи монархії в пору її перших знегод, я залишився відданий їй і в її останніх нещастях: усі стражденні завжди знайдуть у мені співчувальника. Я відмовився від усього – від посад, пенсій і почестей і, щоб нікому не бути зобов’язаним, заклав власну домовину. Суворі і непохитні судді, чесні і непідкупні роялісти, що присмачують свої багатства присягою, як присмачуєте ви м’ясо сіллю, щоб воно довше зберігало свій смак, майте хоч трохи поблажливості до мене на згадку про мої минулі невдачі; нині я спокутую їх по-своєму, не по-вашому. Невже ви думаєте, що під старість людині, яка трудилася не покладаючи рук і повинна відпочивати від праці, – легко знову почати заробляти на хліб насущний? Адже я міг вибрати і легший шлях: з 1 по 6 серпня 1830 року я не раз бував у палаці на запрошення Філіпа, про що ще розповім; я сам, доброхіть, відмовився від його щедрих пропозицій.

Якби пізніше я розкаявся у своїй шляхетності, я мав змогу поправити справу. Пан Бенжамен Констан, на ту пору такий могутній, писав мені 20 вересня: «Я охочіше поговорив би з вами в цьому листі про вас, ніж про мене: така розмова дала б значно більше користі. Я хотів би нагадати вам про ту втрату, якої зазнала вся Франція у зв’язку з вашою відставкою – адже ви робили такий шляхетний і живодайний вплив на долю вітчизни! Проте розмова на таку особисту тему прозвучала б нескромно, і з прикрістю, яку розділяють зі мною всі французи, я змушений шанувати вашу педантичність».

Вважаючи, що я ще не до кінця виконав свій обов’язок, я став на захист вдови і сироти; я пізнав, що таке суд і в’язниця – доля, що обминула мене за Бонапарта. Мої вірчі грамоти – відставка після загибелі герцога Енгієнського і голос, піднесений на захист пограбованого сироти; моє опертя – розстріляний принц і принц-вигнанець; мої слабкі руки переплелися з їх немічними руками: чи є у вас, роялісти, такий вірний почет?

Але чим міцніше зв’язував я своє життя узами відданості і честі, тим частіше поступався свободою дій ради незалежності думки; думка ця повернулася в свою стихію. Нині, відійшовши від справ, я знаю ціну урядам. Чи варто вірити майбутнім королям? Чи варто вірити нинішнім народам? Мудра і невтішна людина нашої безпринципної епохи черпає жалюгідне заспокоєння лише в політичному атеїзмі. Скільки б молоді покоління не тішили себе надіями, від мети їх відокремлюють довгі роки; людство йде до загальної рівності, але не прискорює ходу за нашим бажанням; час – рід вічності, пристосований до речей тлінних; народи та їхні прикрощі йому байдужі.

З усього сказаного випливає, що, якби уряд прислухався до моїх не раз повторених порад, якби політики не віддали перевагу задоволенню своїх дріб’язкових амбіцій над добром Франції, якби влада краще оцінювала здібності підданців, якби міністри чужоземних держав бачили, подібно до Олександра, порятунок французької монархії в ліберальних установах і не викохували в серці наших володарів недовіру до основ Хартії, законний монарх досі посідав би свій трон. Ах! що минуло, те минуло! хоч скільки оглядайся назад, хоч скільки повертайся назад, того, що було, не відшукати: люди, ідеї, обставини – все розвіялося, як дим.

Книга двадцять дев'ята

Париж, 1839

Пані Рекам’є

Отже, я мав їхати послом до Рима, до Італії – країни моєї мрії. Перш ніж продовжити свою розповідь, мені необхідно розповісти про жінку, з якою я вже не розлучуся до кінця цих «Записок». Я писав їй з Рима до Парижа: читач повинен дізнатися, до кого звернені мої листи, як і коли я познайомився з пані Рекам’є.