Замогильні записки, стр. 101

Книга двадцять восьма

2

Опозиція стає на мій бік

Моє падіння наробило галасу: навіть ті, кого воно цілком влаштувало, засуджували форму, в якій мені було відмовлено. Пізніше я дізнався, що пан де Віллель вагався; справу вирішив пан де Корб’єр: «Якщо він повернеться в раду, я негайно вийду звідти». Вийти, звісно, дали мені. Я не мав образи на пана де Корб’єра: я дратував його, він влаштував так, щоб мене прогнали, – і правильно зробив.

Незабаром після моєї відставки на сторінках «Журналь де Деба» були надруковані слова, що роблять честь панам Бертенам:

«Удруге на долю пана де Шатобріана випадає почесна відставка.

У 1816 році він був позбавлений посади міністра без портфеля за те, що в своєму безсмертному творі «Монархія згідно із Хартією» піддав критиці знаменитий ордонанс від 5 вересня, що узаконив розпуск «Незрівнянної палати» 1815 року. Пан де Віллель і пан де Корб’єр були в ту пору простими депутатами, що очолювали роялістську опозицію, і саме своїм виступом на їх захист пан де Шатобріан накликав на себе міністерський гнів.

Нині, у 1824 році, пан де Шатобріан знову позбувся міністерського звання, і вигнали його пан де Віллель і пан де Корб’єр, які стали міністрами. Дивна річ! у 1816 році він був покараний за те, що підніс голос, у 1824 році – за те, що промовчав; його злочин полягає в тому, що під час обговорення закону про ренти він мовчав. Не кожна неласка – нещастя; громадська думка, цей верховний суддя, підкаже нам, куди саме треба віднести відставку пана де Шатобріана; вона роз’яснить нам також, кому завдав більшої шкоди вчорашній ордонанс – переможцю чи переможеному.

Хто міг би подумати на початку сесії, що ми загубимо таким чином усе добре, чого досягли завдяки іспанській кампанії? Чого не мали ми цього року? Тільки закону про семирічний термін (але закону повного, без вилучень) і бюджету. Становище наше в Іспанії, на Сході та в Америці, якби ми й далі діяли обережно і негучно, цілком роз’яснилося б; нас чекало прекрасне майбутнє, але міністри захотіли зірвати плід незрілим; він не хотів падати, і вони вирішили доповнити поспішність насильством.

Гнів і заздрість – погані порадники; тому, хто править державою, не слід довірятися пристрастям і кидати свій корабель то в один бік, то в другий.

P. S. Сьогодні увечері закон про семирічний термін затвердила палата депутатів. Можна сказати, що доктрини пана де Шатобріана торжествують, незважаючи на його відставку. І війна в Іспанії, і цей закон, яким пан де Шатобріан давно хотів доповнити наші установи, назавжди залишаться нерозривно пов’язаними з його ім’ям. Ми дуже шкодуємо, що в суботу пан де Корб’єр не дав слова тому, хто в цей час ще був його прославленим колегою. Палата перів почула б принаймні лебедину пісню.

Що ж до нас, ми з великим жалем ступаємо знову на шлях боротьби, з яким сподівалися назавжди розпрощатися завдяки згоді всіх роялістів; але честь, політична вірність, добро Франції велять нам не вагаючись учинити так, як ми чинимо».

То був перший крок. Пана де Віллеля спочатку це не надто стривожило; він не усвідомлював могутності суспільної думки. Щоб звалити його, знадобилися роки, але врешті-решт він упав.

7

Мої колишні супротивники об’єднуються навколо мене. – Зміни у складі моїх читачів

Париж відсвяткував останнє своє торжество; пора поблажливості, примирення, милостей минула: ми залишилися наодинці із сумною істиною.

Коли в 1820 році цензура припинила існування «Консерватер», я ніяк не думав, що через сім років продовжу колишні суперечки в іншій формі і на інших сторінках. Люди, що билися пліч-о-пліч зі мною в «Консерватер», вимагали, як і я, свободи думати і писати; як і я, вони були в опозиції і неласці; вони називали себе моїми друзями. Прийшовши в 1820 році до влади, більше моїми, ніж своїми власними зусиллями, вони негайно стали проти свободи друку: з гнаних вони зробились гонителями; вони перестали бути і зватися моїми друзями, вони стали стверджувати, що починаючи з 6 червня 1824 року, дня моєї відставки, преса заразилася вільнодумством; у них коротка пам’ять: якби вони перечитали свої власні статті, написані проти іншого міністерства і за свободу друку, якби пригадали власні свої переконання колишніх років, вони мусили б визнати, що, принаймні в 1818 і 1819 роках, вільнодумство сіяв не хто інший, як вони самі.

Навпаки, колишні мої супротивники здружилися зі мною. Я досяг більших успіхів у примиренні прихильників незалежності із законною королівською владою, ніж у примиренні слуг трону і вівтаря з Хартією. Склад моїх читачів змінився. Раніше я попереджав уряд про небезпеки, які таїть у собі народна стихія; тепер я був змушений попереджати його про небезпеки, які таїть у собі абсолютна влада. Звикши поважати публіку, я не публікував жодного рядка, який би не обробив так ретельно, як тільки міг: деякі з цих статей далися мені чи не важче, ніж найбільші мої твори. Я працював не покладаючи рук. Честь та інтереси вітчизни знову покликали мене до зброї. Я дожив до тих літ, коли люди потребують відпочинку; але якщо судити про вік з усе міцніючої ненависті, яку викликали у мене гноблення й підлість, я міг би визнати, що до мене повернулася молодість.

Я зібрав навколо себе письменників-однодумців, аби боротися спільно. Серед них були пери, депутати, чиновники, автори-початківці. Завсідниками мого дому стали добродії Монталіве, Сальванді, Дюверж’є де Оран та багато інших – вони дечого навчились у мене і тепер видають за новітні теорії представницької монархії ті положення, про які вперше почули від мене і які можна відшукати в усіх моїх творах. Пан де Монталіве нині міністр внутрішніх справ і улюбленець Філіпа; тим, хто любить стежити за звивистими шляхами людської долі, буде цікаво прочитати оцю записку:

Усе це не завадило моєму вірному сподвижнику і палкому прихильнику панові графу де Монталіве, свого часу полум’яному захисникові свободи друку, кинути мене як пособника цієї свободи до в’язниці пана Жіске.

Я писав свої полемічні статті п’ять років і нарешті здобув перемогу; стислий їх переказ дозволить зрозуміти, на що здатні ідеї в боротьбі з фактами і навіть з владою. Я дістав відставку 6 червня 1824 року; 21 червня я виступив на полі бою і залишався в лавах до 18 грудня 1826 року; коли я починав, я був голий, босий і самотній, але я переміг. Наводячи тут витяги зі своїх статей, я пишу історію вітчизни.