Сповідь, стр. 43

«Як я стомився», — подумав панотець, приплющившись.

Він сидів на приступці перед вівтарем, хоч йому вже давно хотілося повернутися додому і відчути хоч якийсь спокій. Подумалося, що зараз, після їхньої зустрічі й розмови (здається, він упізнав, хто я такий, подумав панотець), уже заживе розміренішим життям, яким живуть усі; що ті жахливі вечори з жалкими страхами закінчаться, бо, здається, прибульця сам бог до нього послав. Панотець думав: це ж так просто, він оповідає мені свою історію, а я маю змогу розповісти йому свою; він прийшов до мене висповідатися, а я хочу по-своєму висповідатися перед ним.

Церква топилась у півсутіні, горіло кілька свічок, а вони сиділи біля них, повпускавши голови, — кожен думав про своє. Панотець позирав на двері, борючись із спокусою втекти і другою спокусою: признатися прибульцеві, хто він такий. Але ковтнув згірклу слину і покірливо згодився, що поки що не вчинить ані те, ні інше. Добре було б зараз підкріпитися чарчиною, але й цього не міг собі дозволити. Ще йому хотілося встати, підійти до вкляклого прибульця і торкнутися його пучкою, ніби благословляючи — чи не сон це у нього часом. Дивно було йому пробувати в нічному храмі, адже вночі той живе зовсім іншим життям. Оця темінь з півсутінню, химерний блискіт образів, оце безгомінне горіння свічок. Здавалося, звідусіль дивляться пильні очі, а в покритих густою пітьмою кутках щось ворушиться. Панотець здригнувся, йому захотілося присунутися ближче до змореного не менше, як він, юнака, щоб не так відчувалися темінь і оця самота. Придивився до нього (вже вкотре?): лице зі слідами голоду, на лоб спадає сплутане волосся, в якому помітив дві срібні волосинки, очі приплющені — прибулець перепочивав після розповіді. «Ну що я тобі скажу, — подумав панотець, — що можу сказати? Скажу: вийди, хлопче, в ніч, знайди доброго кия й повернися назад. Учинити суд над тим, хто заслужив кари, — оце й буде тобі розгрішення».

Все навкруги захиталося, ніби він справді випив чарку, в голові запаморочилося. Щось хотілося згадати, далеке й забуте, але, що? Ага, думав він про вечір, один із тих численних вечорів, які несила було витримати. Тоді він пив. Відчайно й довго, і не міг сп'яніти. Але ні! Навіщо про це згадувати? Навіщо згадувати про те, що з ним у котрийсь раз порозмовляв Голос, як завжди, трохи з нього глумлячись, а насамкінець спитав: «А коли б прийшов той, про кого ти думаєш, як подивишся йому в очі?»

«От він і прийшов, — подумав панотець. — І я маю змогу зирнути йому в очі».

Він сціпив пальці рук і прислухався. У кутках щось шаруділо, ніби вовтузилося й ніби зітхало. Дивилися на нього звідусіль образи, так дивно вони оживали в сутіні.

«Не раз я тішив себе, — думав панотець, — що гріх мій, може, й не такий великий. Адже живуть люди, які цілий вік купались у людській крівці і які вчинили страшні злочини. Живуть на світі кати — що чиниться в душах їхніх? Що думають вони вночі, а що перед смертю?… Ні, не тіш себе, що в світі є гірші за тебе, — марна то втіха. Не втішай себе, що в світі є чорніші, — не вилікує вона тебе. Спробуй пережити таку ось, як це, ніч і спробуй із неї вийти».

Прибулець все так само незворушно сидів перед ним, не розплющуючи очей. Похитувавсь у сонливих хвилях, ніби й справді задрімав. З рота йому із присвистом виривалося повітря, і панотець дивився на нього з таким співчуттям, з яким дивиться батько на свою важко хвору дитину.

«Хто побудував собі дім на піску, — прошепотів він, — той безрозсудний. Піде дощ, розіллються ріки, подують вітри — і він упаде, дім той, а стін не звести. Це я, той, сину, хто побудував собі дім на піску… Світильник для тіла, — шепотів він далі так тихо, щоб не розбудити заснулого, — око твоє. Отож коли око твоє буде чисте, то і все тіло залишиться світле, коли ж око твоє споганиться, то й тіло потемніє. Це я, сину мій, той, у кого споганилося око».

Йому раптом здалося, що не переживе цієї ночі, їх буває, таких, як оця, в житті небагато, та й не кожному вони посилаються; коли ж вони приходять — серйозний будь! Бо вони — провіщення того суду, який чекає кожного, хто сіяв на цій землі: має зібратися урожай. Найлегше використати пригідний момент, тихесенько звестися і навшпинечки вийти, покинувши в темряві цього тяжко змореного юнака: може, це був би з його боку акт милосердя. Але такі ночі, як ця, так просто не збуваються — є ж бо в них віщий зміст і особливе мають вони призначення. Недаремно так пильно дивляться на нас вивідчі очі: стежать за нами, стережучи кожен порух наш і кожну думку. Може, тому стоїть така пригноблена тиша, аж вуха поколює. Боявся й рукою порушити, бо хотів, щоб ця хвилина продовжилася. Попри все — це мент спочинку, і не треба його даремно протрачувати. Чи не тому заплющився й собі й почав подумки проказувати покутну псальму, але слова не доходили йому до серця. Вони зривалися безшелесно з його вуст і тихо вмирали в темряві: не допомагало це йому. Тоді він обхопив руками коліна і знову задивився на непорушні вогники свічок. Прибулець сидів проти нього навпочіпки, спустив голову і куняв. Вряди-годи здригався і знову підіймав голову, яка хилилася донизу, але очей не розплющував. Вуста його інколи ворушилися, і панотець напружувався, щоб почути невиразний шепіт. Але то були не слова, прибулець постогнував.

Панотець відчував, що починає непокоїтися. Що це все надто затяглося, що прибулець зовсім забув: надворі ніч, і пора давно закінчити розмову — немає вже в нього сили. А може, подумав він, все те, що з'явилося в голові, — мара? Може, цей молодик зовсім не той, про кого весь час думає? Може, й справді годиться покинути його тут або ж розбудити й відіслати спати?

Але він знову й пальцем не кивнув, а тільки дивився й дивився на виснажене, кволо освітлене свічками лице. Ні, не проста в них розмова, не може він ані обурюватися, ані щось вирішувати, доля його в сьогоднішній ночі — упокоритися й чекати.

— Га? — схопився раптом прибулець, розкрив очі і зирнув на панотця з глибоким здивуванням.

— Будеш розказувати далі чи, може, спати підеш? — спитав піп. Прибулець не відповів. Дивився перед собою сумним, запаленим поглядом, і в нього тільки безгучно заворушилися вуста.