Сповідь, стр. 35

Панотець роздивлявся свого співрозмовника з гострою цікавістю. Був одягнений у лахи, які колись, очевидно, складали пишний стрій; до грудей прикріплено суху весільну квітку, обличчя заросло, але негусто — чоловік був іще молодий. Сплутане волосся падало на лоба, гостро випиналися вилиці, а очі стали двома шматочками болю. Крізь лахи просвічувало сіре тіло, ноги босі й зашкарублі — панотець відчув, що його морозить.

Прибулець покірно стояв навколішках і тихо молився, втомився оповідати, і вони дозволили собі цю хвилину перепочинку. Землисті плями покривали обличчя прибульця, і панотцеві незвідь чому здалося, що цей молодик упізнав його, що він зараз скочить й учепиться йому в горлянку і панотець і не подумає оборонятися. Адже впізнав його відразу, як тільки той зайшов до храму.

«Чи це мені сниться, чи видиться», — подумав панотець, на хвилю приплющуючись, — дивно йому було. Дивно з того, що цей сповіданець, якого найменше сподівався він зустріти, прийшов і просить сповіді саме в нього.

Розплющився і знову дивився на освітлене кволим світлом свічок обличчя.

«Хіба ти не знав, що так станеться? — спитав себе. — Хіба не відав, що цієї зустрічі не уникнути».

Йому раптом здалося, що церква захиталася. Ніби хтось велетенський зняв із неї дах; панотець звів голову і побачив чисте, повне дрімливих зір спокійне небо.

Але це була тільки мить. Знову хитнувся світ, і підлога здригнулася під ногами, як днище човна. Здалося, що ця споруда й справді розсиплеться, поховавши навіки під своїми уламками і його, й цього чудного прибульця.

«Я давно чекаю на тебе, — подумав піп, не маючи сили відвести очей від прибульця, — але чи знаєш ти, кому сповідаєшся? Мабуть, знаєш, інакше чому так детально оповідаєш?»

Він зирнув на образ, що висів поруч. Маленький, худий, виснажений чоловік тягнув хреста, а навколо кипіла задоволена, жорстокосерда юрба. Поблискували запалені жадобою очі, почулися вигуки та кпини, почувся регіт — виснажений маленький чоловік позирав навкруги спокійно й печально. Він зирнув на панотця, і той затремтів, адже впізнав він того чоловічка, адже це він прийшов до нього на сповідь, адже це панотець поклав йому на плечі цього важкого дубового хреста. «Господи, господи, — замолився панотець, відчуваючи жах, що його пойняв, його — одного з тієї юрби, що жорстокосердо кипіла навколо цього малого й виснаженого, — хіба ж я з нього сміюся, хіба знущаюся?» Страх вчепився іржавими пазурами йому в серце. «Хіба ж я не каюся? — подумки запитав себе. — Але чому, чому цей малий і виснажений захотів, щоб відбулася ця чудна сповідь? Чому ти до мене прийшов, чоловіче?»