Сповідь, стр. 33

Якось я лежав після одного не вельми вдалого полювання, і мені так чудно стало на душі. Я почав згадувати рід свій: батьків, дідів і ще дальших пращурів, про яких збереглася у нашому роді пам'ять. Я думав про те, що моїх прямих родичів у минулому було багато. Але всі вони ведуть свій рід від одного. Очевидно, він жив хтозна-як давно, той перший чоловік на землі. (Я думав про це й бачив-сад, безліч розкиданих яблук, які сміються веселими боками). На нього було послано важезне прокляття, бо вигнано з жінкою із раю і проклято разом з дітьми й нащадками його. (Чи не відтоді ми полюбили вирощувати яблука, думав я. Ми любимо їхню блискучу шкірку і те, як прискають вони соком, коли кусаємо їх). Допомогла тому чоловікові покинути рай темна сила. Темна сила шукає чисті душі, бо злочинець хоче, щоб злочинний був цілий світ. (Я бачив подумки сад, повен розкішних запашних плодів. Любив восени рвати їх і складати у вистелені пахучим сіном бочки. І от що цікаво: я вибирав з-поміж них найліпше і не втримувався його вкусити). Переступ того чоловіка також був невеликий — з'їв яблуко: чи ж у яблуку тут суть? А може, вони просто захотіли позмагатися, темна і світла сила? Герці — розважлива справа, і їх часто влаштовують для втіхи або ж влаштовують, коли йдеться про честь. Отак воно й сталося. Чорна постать виїхала в поле на чорному коні. Була убрана у військові риштунки, біля коліна мала притручений спис, а в руці полискувала золота шаблюка. Супроти виступила біла постать, і вони почали зближатися, готуючись до герцю, тоді як перший чоловік у поті чола свого поганяв приручену худобину й орав переліг, щоб закласти ниву. Сипав із чола піт, з якого виростало жито, а може, й яблуні.

Той вигнаний чоловік, думав я, й досі живе. Але він розчинився і тисячах живих істот. Він дає покуштувати кожному яблуко й німо запитує: який у цьому гріх? Вчить нас здобувати хліб насущний в той час, як на полі йде герць. То чудне змагання, бо не для того вони зійшлися, щоб вбивати один одного. Вони проходять один крізь одного, як проходить через тінь сонячна стяга. Тінь покриває світло, а світло гасить тінь: отак вони й приходять на землю: дні наші й ночі. Удень люди виношують світлі думки, а вночі — темні. Вдень вони каються, а вночі виходять на розбій. Вдень вони вирощують сади, а вночі крадуть яблука з чужого саду. А на полі все ще йде герць. Білий вершник іде наступом на чорного, а чорний на білого. І саме тому, що вони можуть вести отой бій, думаю я, й можливе стає: ми живемо.

Я не знаю, чи це добрі думки, що я думаю, чи погані. Але не забуваю й слів того Голосу, які недавно почув. Не забуваю тої розмови моєї й приречення: жити мені серед людей чи серед вовків? Ні, я хотів жити серед людей. Я хотів вийти з цього лісу у будь-який спосіб, адже покаятися зможу будь-коли. Хіба не дано нам цієї пільги: визнати, що ми жили погано, визнати, що ми засуджуємо своє погане, хіба не дано нам права очиститися? Тим самим також беремо участь у віковічному герці темного й світлого, з ночі ступаємо в день, а з дня у ніч. Суд має прийти по всьому. Тоді, коли зважиться здобуток наш: скільки в нас темного, а скільки світлого. Одні з нас приречені пропасти, а інші — знайти втіху. Але втіха оця буде не для нас. Втіху свою ми вселимо в синів і внуків наших, які, може, колись збагнуть, як вийти з цього проклятого кола.

А герць у полі триває. Чорний вершник знову мчить назустріч білому. Свистить повітря: чорний вершник метнув списа. Спис, однак, білого не поранив, пройшов крізь нього і, зробивши коло, повернувся до руки чорного. Чорний вершник з'єднався з світлим — ось він, символ ранку чи вечора. Ось що значать прості слова «дні минають». Бо вони й справді минають. Але там, у минулому, ми покидаємо себе, тобто діла наші, які мають прорости після нас…

Я лежав у своїй ямі, листя гріло мені боки, я приплющився, але не міг заснути: щось мене непокоїло й невдоволило. Думки не заспокоювали мене, а турбували, хоч і втома мене пойняла. Все навколо в сірі тони вбиралося, я сам був сірий, і сіро ставало в мене на душі. В отвір ями вкочувалися каламутні сиві хвилі, я бачив крізь них драглисте тіло зорі, яка намагалася прислати мені хоч малий промінець. Але й вона напивалася сірого, блиск її тьмарився. І я збагнув: той час, який минув, відколи я переселився з теплого дому в цей ліс, можна відрахувати. Перше коло докрутилося, я знову входив в осінь, яка цього року впала на землю рано. Так, це була саме та пора, коли люди, впоравшись із літніми роботами, починають гуляти. Це була пора, коли я міг би серед тих гуляк вибрати того, кого міг би вважати за гіршого від себе. Хай одягне цю вовчу шкуру і поживе у цій холодній і вогкій ямі. Хай холодний вітер прокотиться крижаною хвилею через його мозок; хай голод пектиме щоденно йому нутро…

Я змерз од цих думок, і мені здубла на спині шкіра. Зупинився перед холодною, неозорою Прірвою, і вона дихнула на мене — мав туди ступити, вибору в мене не було.

Вже впали на землю перші морози, земля вкрилася подекуди снігом, посклилися тоненьким склом калюжі, ніби хотіли захиститися перед густою навалою зимового неба. Пролітали у повітрі сніжини, тривожив душу листок, якого не змогли зірвати осінні хлющі й вітри; безгоміння часом настає таке глибоке, що в ньому вмирає все і впокорюється. Часом я чую, як зітхає на повні груди ліс: сон поймає його; суха трава вже не радіє сонцю, котре має силу тільки на короткий час вирватися з полону хмар; позасинали й мурашники, вгамувавшись, — не метушаться вже клопітливо; повідлітали у вирій птахи і не будять мене ранками.

Я мчу через ліс без остороги, калюжки тріскаються в мене під ногами з тонким дзвоном. Біжу, щоб розігріти в собі кров, щоб позбутися своїх важких думок, щоб розігнати безгоміння й тишу — страшить мене заціпенілий спокій дерев. Тривожуся від того, що вже їде землею вершник, від крижаного дихання якого все німіє, а я ще й досі нічого для себе не вирішив. Коли ж посуне за тим вершником незчисленна юрба білих комонників, коли гостро й холодно засвітять їхні доспіхи, буде мені пізно зважуватися на чин, до якого все-таки готуюся. Отож я біг, щоб втекти від самого себе, бо відчуваю себе ницим. Хотів утекти від болю й розпачу — голий я й незахищений.