Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса, стр. 89

Гадали тільки, де, в якому степовому глухому закутку об'явиться він з новою бандою?.. Шаворський нагадав:

— Нечипоренко — соратник Заболотного. Допоміг йому стати на ноги, тепер під Тирасполем збиває свою організацію: міцний дядько, злий. З таким можна домовитись. Я ще повчу цих тупоголових «запорожців», як треба працювати!

Заклавши руки за спину, він почав швидко ходити по кімнаті, зупинився біля вікна і кілька хвилин про щось роздумував, люто гризучи верхню губу. Кінчик його хрящуватого носа ворушився, і це надавало йому схожості з хижим звірком, який щось винюхує.

— От що, Сивий, доведеться вам здійснити невелику подорож: поїдете в Тирасполь! — сказав він, обертаючись до Олексія.

Олексій навіть здригнувся: Шаворський ніби відгадав його думки і поспішав на допомогу…

Тільки що він думав про те, якого величезного розмаху набуває змова. На якусь мить навіть «Всеукраїнський повстанком» здався йому далекою і не дуже реальною небезпекою. Небезпека була зовсім поряд, простягни руку — і обпечешся!.. Вся Одещина димилась. На північному сході палали села, підпалені Заболотним, горів степ за Бірзулою, де шастав отаман Гулій, тепер починала тліти західна околиця губернії: Тирасполь, Придністров'я… Поки що це окремі вогнища. Та якщо вони зімкнуться, вогненне кільце відріже Одесу від країни. Саме цього й добивався, звичайно, Шаворський. Треба негайно знищити цю гадину, більше зволікати не можна! Постаратися протягом найближчих одного-двох днів встановити головні «опорні» пункти організації і — як тільки це буде зроблено — Шаворського ліквідувати. Потім взятися за решту…

Але тут поставало запитання: а як же Нечипоренко і Заболотний? Адже розділились вони недаремно! Тепер, коли відомо, що Нечипоренко затіває щось під Тирасполем, план їхній стає зрозумілим: підпалити Одещину з обох кінців і потім об'єднатись. Поспішна ліквідація Шаворського лише наблизить події. Поки що вони спокійні. Заболотний невловимий. У Нечипоренка жодного провалу: досі ніхто не знав навіть, де він переховується. Тепер знайдено слід, та цього ще мало, мало!..

Чи варто говорити, якою вчасною була пропозиція Шаворського!

— Навіщо? — запитав Олексій як тільки міг наївно.

— Мені треба зустрітися з Нечипоренком. Ви знайдете його і домовитесь де і як…

Олексій, ніби вагаючись, потер долонею щоку.

— А Рахуба? А що коли хтось приїде?

— Поїздка займе не більше чотирьох-п'яти днів. До того ж лишається ваш господар, Золотаренко. Словом, треба їхати. У мене зараз всі люди зайняті. Крім вас, послати нікого. До речі, є оказія. Ви бачили дівчину?

— Так.

— Вона живе в Тирасполі, поїдете з нею.

— Це наша людина? — по-діловому поцікавився Олексій.

— Цілком. Донька харківського чиновника, сирота. Батько її, незважаючи на українське походження, брав участь у монархічній організації, і червоні поклали його під ніготь. Дівчина переховувалась у селі біля Харкова, але там лишатися їй було небезпечно. Тижнів три тому приїхала сюди з рекомендаційним листом до покійного Миронова. Йому пощастило пристроїти її вчителькою в Тирасполі. Для оперативної роботи не підходить: надто інтелігентна. Недоторка… Але щодо більшовиків непримирима до фанатизму. Ми повідомили про неї Нечипоренка. Тепер він прислав її з невеликим дорученням: дістати друкарську машинку з українським шрифтом. Роздобув склограф, хоче прокламації випускати «з рук до рук, з хати до хати» [13]. Машинку ми дістанемо, ви її прихопите з собою. Пароль такий: треба підв'язати штани мотузком з вузлом на лівому боці, запитати, чи нема на продаж головок для чобіт. Коли почуєте: «Є. Як понесете?» — показати мотузок. Для зустрічі запропонуйте село Нерубайське, у священика: він наш. Нехай Нечипоренко сам назве пароль. Крім того, перекажіть, що він зможе побачити там таке, що його, безперечно, зацікавить.

— Ясно, — сказав Олексій.

Шаворський устав з стільця і, підійшовши до вікна, неголосно покликав:

— Галино, зайдіть.

Стукаючи дерев'яними підошвами, до кімнати ввійшла дівчина в марлевій блузці.

— Це Сивий, — сказав Шаворський, — ви його вже бачили.

Вона мигцем глянула на Олексія і сіла на скрині, що стояла біля дверей. Голову вона трохи закидала, коса важким вузлом лежала в неї на потилиці.

— Справа ось у чому. Сивий поїде разом з вами, допоможе доставити те, про що ми говорили, це досить важка річ. Ви в свою чергу допоможете йому зустрітися з Нечипоренком. Сивий умовить його приїхати для переговорів в Одесу. — Дівчина здивовано розширила очі, і Шаворський пояснив: — Я все це доручив би вам, та краще, коли поїде спеціальний порученець: отаман любить, щоб до нього виявляли повагу. Зрозуміли мене?

Вона кивнула.

Олексій скоса приглядався до своєї майбутньої супутниці. Вона була по-своєму гарна: очі широко розставлені, прямий ніс, пушок над губою. Псував її рот: невеликий, стиснутий, з опущеними куточками губ. Він надавав її обличчю недоброго, навіть, здавалося, жорстокого виразу.

— «Ундервуд» принесуть сюди о десятій годині, — сказав Шаворський. — Уночі зможете виїхати. Йдіть, Сивий, готуйтесь до від'їзду. Не забудьте про мотузок для пояса.

У вікно видно було, як із кущів виліз господар, що тільки-но повернувся. Шаворський покликав його:

— Усе гаразд?

— Усе. Вас теж провести?

— Я спатиму, — сказав Шаворський, — вночі не довелося. Постели на горищі, де минулого разу… Сивий, у ворота не йдіть, краще берегом…

У ВАГОНІ

Золотаренка, не було вдома. Олексій устиг написати докладний рапорт і десятки разів переміряти кроками, кухню, поки той нарешті прийшов. Олексій звелів, не гаючи ні хвилини, доставити рапорт у ЧК.

За годину Золотаренко приніс йому нашвидку надряпану записку від Інокентьєва:

Розуміти це треба було так: їдь, розбирайся і вирішуй на місці, що робити, бо зустрітися не вдасться. Про Нечипоренка вже відомо. В Тирасполь відряджено нашого розвідника, якого о третій годині дня можна зустріти у привокзальному трактирі. При собі він матиме паперовий пакет, навхрест перев'язаний синьою ниткою. «Дайте олівець» і «Пишіть вуглинкою» — це пароль для нього і відповідь. На випадок крайньої необхідності звернутись по допомогу до голови повітової ЧК товариша Недригайла, передавши йому «привіт від Максима».

— Чому він сам не прийшов? — запитав роздосадуваний Олексій.

— Ні хвилини часу не було. Там чекісти зібралися, поїхали кудись за місто: бандити знову чогось накоїли. А начальник (так Золотаренко звав Олов'яникова) ще не повернувся. Сьогодні тільки чекають.

— Звідки вони знають про Нечипоренка?

— Дивак! Гадаєш, ти в них один?..

Отже, їхати доводилося без попередньої розробки. План міг бути лише такий: виманити Нечипоренка на побачення з Шаворським в село Нерубайське, що за дванадцять-п'ятнадцять верст від Одеси, а там уже вирішувати, що робити далі.

О десятій годині вечора Олексій повернувся до Різничука. В саду він йогом до носа зіткнувся з Микошею. Освітивши Олексія ліхтариком, Микоша сказав:

— Гайда швидше, на поїзд запізнитесь.

Усе вже було готове до від'їзду. Дівчина, одягнута по-дорожньому, в білій ситцевій косинці та чистенькій сільській свитці, сиділа в кімнаті за столом, слухаючи останні напучення Шаворського. На скрині стояв великий «Ундервуд». Це була старовинна машина, без футляра, з окремими комплектами заголовних і простих літер. Її загорнули в ряднину, щоб не випирали гострі деталі, і поклали в мішок. Шаворський вивів Олексія в сусідню кімнату і ще раз нагадав, куди та до кого треба запросити Нечипоренка.