Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса, стр. 68
«ТИХА» ОДЕСА
Переклад а російської Г. Т. Ткаченко та В. Б. Рибки
Крізь окуляри з скельцями для далекозорих уважно і в цілому доброзичливо дивилися дуже збільшені голубі очі. Квадратні вусики над губою начальник розвідвідділу час під часу торкав пальцем, ніби перевіряв, чи на місці поїш. Така зовнішність, здавалося б, цілком підійшла лікареві або, скажімо, вчителю, але зовсім не відповідала бойовій репутації Олов'яникова.
А репутацію він мав гучну, відому далеко за межами Одеси. Прізвище начальника розвідвідділу стало навіть прозивним. В особливо важких випадках, наприклад, виправдувалися тим, що, мовляв, «тут навіть Олов'яников спіткнеться». І вважалося похвалою, коли говорили: «Оце по-олов'яниковськи».
І от несподівано Олов'яников прибув до Херсона. Одразу ж, як приїхав, він довго розмовляв з головою Херсонської повітової ЧК, після чого в того помітно зіпсувався настрій. Про що вони розмовляли, лишалось таємницею, зате настрій начальства незабаром відчув на собі уповноважений по кадрах Завадько, якому було наказано принести у кабінет голови всі особові справи чекістів. Завадько вийшов з кабінету спітнілий, сказав, відсапуючись: «Гроза!..» — але пояснити ще щось рішуче відмовився.
У наступні дні поведінка Олов'яникова породила багато різних чуток. Він заходив то до одного, то до другого уповноваженого, цікавився справами слідства, іноді був присутній на допитах, але ні в що не втручався, лише сидів у кутку і мовчки поблискував звідти скельцями окулярів. У вільний час він розмовляв із співробітниками про се, про те, поступово випитував про роботу, сім'ю і навіть про стан здоров'я.
Дехто вирішив: шукає когось. Інші сходилися на думці, що Олов'яникову доручено негласно перевірити кадри. А були й такі, які вважали, що він добирає людей для Одеської губчека. Ця версія особливо зацікавила: Одеса не Херсон, є де розвернутись!
А втім, розмови скоро вщухли. Навіщо, врешті, вгадувати? Треба буде — скажуть. Тут і свого клопоту хоч одбавляй!..
І коли через десять днів Олов'яников поїхав, його від'їзду майже не помітили.
Правда, протягом цих десяти днів відбув у відрядження один співробітник. Поїхав він несподівано, ні з ким не встигши попрощатись. Але відрядження були звичною справою, і ніхто не пов'язував від'їзд товариша з перебуванням Олов'яникова в Херсоні.
А тим часом зв'язок був.
Мали рацію ті, хто думав, що Олов'яников добирає людей для Одеси. Саме це й зіпсувало настрій голові повітової ЧК. Людей у нього не вистачало. Кожен співробітник був на обліку. А Олов'яников поклав на стіл голові ЧК категоричний наказ згори: «Цілком таємно виділити в розпорядження начальника розвідвідділу ОГЧК одного співробітника на його розсуд. Не створювати ніяких перешкод…» і таке інше.
Після тривалих суперечок голова сказав:
— Сам вибирай, я тобі не помічник!
— Виберу! — запевнив його Олов'яников. — Можеш бути спокійний!
Але саме тому, що голова в цьому не мав сумніву, він спокійним і не був.
І Олов'яников справді вибрав якраз ту людину, втрата якої була для голови повітової ЧК дуже відчутною.
БУДИНОК НА МОЛДАВАНЦІ
Рибалки з Миколаєва висадили в Одеському порту довгов'язого парубка з худим обличчям, обпаленим за дорогу морським сонцем. З вигляду він однаково був схожий і на селянина, і на майстрового, який приїхав в Одесу на заробітки. Старий, поношений піджак сидів на ньому мішкувато. На голові настовбурчився зім'ятий кашкет. У руках — скромний дорожній клуночок.
Попрощавшись з рибалками, парубок, широко ступаючи, попростував через портовий двір, задоволено відчуваючи тверду землю під ногами, взутими у важкі юхтові чоботи. Такі чоботи вважалися в ті часи великою розкішшю.
Одеський порт лежав у руїнах. Вітер здував жовтий пил з розбитих пакгаузів. Між уламками шмигали пацюки.
Біля зруйнованих естакад покинуто чорніли мертві пароплави. Єдине живе судно в порту — низький буксирний катер — огинав маяк, що височів на стрілці півкруглого молу. Вода закипала біля його шершавих бортів, укритих лускою латок, з труби валив густий, дігтярно-масний дим.
Палі обгорілих причалів, облизані спочатку вогнем, потім хвилями, блищали, ніби полаковані. На них вмостилися кілька рнбалок-одинаків. Із прозорої, відстояної в гавані води вони виуджували головатих бичків.
Поминувши ряди порожніх лабазів, прибулий вийшов з порту. Біля виходу, впоперек залізничної колії, лежав на боці маневровий паровоз із зяючим прокіптюженим котлом. Поряд стояв іржавий каркас вантажного вагона. Все дерев'яне було обідране з нього, певно, на паливо.
Широкі, білі, що звужувалися догори, Потьомкінські сходи вивели приїжджого на Миколаївський бульвар. Тут починалася інша Одеса — красиве, сонячне місто. На фасадах його будинків красувалися ліпні фігури каріатид і атлантів, що підпирали високі бал коїш з витими решітками. За бульваром спекотно сяяло море. Білим і рожевим квітом зацвітали акації, кидаючи на землю тонку сітчасту тінь.
Але якою зайвою, безрадісною була вся ця краса!
Ідучи гулким плиточним тротуаром, прибулий бачив каламутні потоки нечистот, що витікали з підворіть, гнилі рештки торішнього листопаду на бруківці, позабивані вітрини магазинів. Він скоса вглядався в обличчя перехожих і, суплячи прямі короткі брови, одвертався, зустрічаючись поглядом з їхніми похмурими голодними очима. Часто попадалися скорботні постаті селян, які сиділи де-небудь на осонні. То були біженці з районів, що потерпіли від посухи.
Була колись Одеса багатим містом. Але багатство давав їй порт, а не земля, що оточувала її, — сухий безводний степ. Інтервенти спалили порт і забрали всі хоч трохи придатні кораблі, і голод повноправно запанував у місті.
Прибулий ні в кого не питав дороги. На перехрестях він читав назви вулиць, упевнено звертав і йшов усе далі й далі, поки не опинився в безлюдних кварталах міської околиці.
Двоповерховий приземкуватий будинок стояв у тихому невимощеному тупику. Нижні вікна його були врівні з землею. На стінах, де відстала штукатурка, просвічував черепашник — «одеський» камінь, з якого споруджували всі будинки в місті, і найбагатші, і найбідніші.
Прибулий зайшов у двір. Гамірний і брудний, яких багато було на одеських околицях, він, здавалося, ввібрав у себе все вуличне життя. По боках тягнулися схожі на бараки флігелі з безліччю дверей. Біля кожних дверей зеленів маленький палісадник. Над палісадниками нависала відкрита галерея, на якій метушилися галасливі господарки. Між стойками метлялася на вірьовках мокра білизна.
Приїжджий, розглядаючись, лише на мить затримався біля підворіття, але його одразу ж гукнули.
На лапці біля воріт сиділи двоє: дідок із зморщеним жовто-смаглявим обличчям, одягнутий у чорний сюртук і тьмяний від старості котелок, і міцний мордатий парубок у широченному кльоші і голубій шовковій сорочці, забризканій на грудях жиром.
— Дозвольте узнати, хто вам тут потрібен? — спитав дідок.